Останнім часом видатний поет, голова Українського фонду культури, академік Борис Олійник буває в Москві не дуже часто, хоча відносно недавно працював у самому серці столиці тоді безмежної нашої батьківщини – у Кремлі. Чи є ностальгія за тими часами? Мабуть, є, хоча спогади дуже різні. Тоді, у 90-х роках, відбувалося багато доленосних подій. І не тільки для країни, а в першу чергу для людей, які у ній живуть. Борис Ілліч побував в усіх (!) гарячих точках, кожного разу ризикуючи власним життям. І минулося. На щастя.

Останній приїзд Бориса Олійника до Москви був пов’язаний з кількома подіями: з презентацією репринтного видання першої збірки Максима Рильського «На білих островах», яка відбулася в Національному культурному центрі України в Москві, та врученням Борису Іллічу «Срібного витязя» на Першому Слов’янському літературному форумі, що відбувався у рамках XIX кінофоруму «Золотий витязь».

Урочисте нагородження проходило у Домі руського зарубіжжя, де у невеличкій залі було зібрано, без перебільшення, діамантовий літературний фонд слов’янського світу. Голова Форуму Валентин Распутін відзначив нагородами видатні твори молодих та визнаних майстрів слова у двох номінаціях: «Велика проза» та «Велика поезія». Але найголовнішою подією, безумовно, було вручення «Витязів». «Золотий витязь» та диплом «За вклад у розвиток вітчизняної словесності та єдність слов’янських народів» присуджено Віктору Ліхоносову за повість «На долгую память», «Срібний витязь» – Борису Олійнику за «Вибрані твори», «Бронзовий витязь» – голові Спілки письменників Болгарії Миколі Петеву за збірку есе «Маяк, его смотритель и ветер». А золотою медаллю ім. О.С. Пушкіна «За видатний вклад у розвиток літератури» Міжнародний комітет на чолі з Почесним головою Валентином Распутіним та Президентом Слов’янського форуму мистецтв народним артистом РФ Миколою Бурляєвим нагородив легендарного сербського письменника Добрицю Чосича.

Отримавши нагороду, Борис Ілліч сказав такі слова: «Я глибоко схвильований цією подією. Але для мене найвищою нагородою є те, що стою поруч з Валерієм Ганічевим, Валентином Распутіним та Миколою Бурляєвим. І низько кланяюсь Добрице Чосичу. Нарешті, випивши чашу ложно потрактованого суверенітету, ми прийшли до розуміння, що суверенітет – священне право кожного народу, але незалежність на відрубних хуторах не збудуєш. Поодинці нас можуть поглинути. І не доведи, Господи,  підштовхнути до братовбивчої війни. Будьте мені  здорові!».

Наша зустріч з Борисом Іллічем відбулася наступного дня у Національному культурному центрі України в Москві. Говорили майже про все – про зв’язки з Росією, поезію, нагороди, політику, згадували минуле та мріяли про майбутнє.

Борисе Іллічу, спочатку запитаю про Національний культурний центр України в Москві та Ваші з ним зв’язки.

Кожного разу, коли буваю в Москві, завжди зупиняюсь у Центрі, з великим задоволенням спілкуюсь з Володимиром Мельниченком і беру участь у культурницьких  акціях  Центру. На жаль, це відбувається не так часто, як хотілося б. Я знаю Володимира Юхимовича вже досить давно, а тому можу стверджувати, що це людина слова. Дай,  Боже,  йому здоров’я. Культурна програма, на відміну від інших Центрів, тут досить серйозна, бо керівництво ставиться до роботи не формально, а з душею і розумінням того, що необхідно московським українцям, аби не втрачати зв’язки з Україною. Тут і виставки, і концерти, і літературні презентації. До того ж, успішно працює Українська недільна школа.  

А Ви часто берете участь у презентаціях книжок?

Майже кожен тиждень в Українському фонді культури, який  я очолюю, відбуваються різні імпрези, у тому числі й літературні. Презентуємо все, що заслуговує на увагу і працює на Україну – молодих літераторів, акторів, художників. Розуміємо, як це сьогодні необхідно, бо, не дивлячись на суцільне поширення Інтернету, саме до культури увага дуже послаблена. Більшість дивляться, де б заробити на шматок хліба насущного. Хоча з іншого боку, гріх прибіднюватись, бо людині завжди хочеться чогось кращого, ніж вона має, і цьому  немає меж. Але є речі, пробачте за риторику, вічні.  

Ви маєте на увазі, мабуть, такі заходи, як  Слов’янський форум?

Саме завдяки таким подвижникам, як Микола Бурляєв, Валерій Ганічев та Валентин Распутін, у нас іще щось відбувається і ми не втрачаємо один одного. Я розумію, чому Бурляєв залишається молодим душею – він постійно в русі, щось ініціює, вибиває гроші. Але сам при цьому не має жодної копійки.  

Як, мабуть, і Ваш Фонд?

Загальновідомо, що гроші вимагають грошей. Коли вони є, їх неодмінно треба витрачати. З цього приводу колись моя баба Химка говорила: «За оградку, моя дитино, нічого не понесеш». Якось у кількох «оліграфів» попросив вкласти у дітей, а вони пішли думати. Хай думають. А от середній клас, який власними руками заробляє, скоріше ділиться, ніж «оліграфи». 

Український фонд культури, відкриваючи нові імена, відстежує майбутнє молоді? Допомагає їй чимось?

Допомагаємо, наприклад, вступати до вищих навчальних закладів. А от книжок не видаємо, бо не маємо фінансових можливостей. З іншого боку, сьогодні видати власну книжку може будь-хто, внаслідок чого маємо суцільне графоманство. 

До речі, Ви торкнулись дуже серйозної теми. Що робити з графоманством?

Раніше, аби видати книжку, треба було у видавництвах отримати дві-три закриті рецензії та редвисновок. І в тому не було нічого поганого, бо відсіювалися неякісні твори. А зараз напряму: маєш гроші – друкуйся. Те саме відбувається і з піснями. Інколи хочеться застрелитись із самописки, коли почуєш тексти. Знову ж таки, перш ніж прийняти пісню, її обговорювали. Інколи навіть дуже гостро. І автори робили висновки. Графоманію не пускали. Сподіваюсь, що, врешті решт, і тут облаштується.  Музика – крила, але їм треба на чомусь триматись – на поезії.  

На Ваші вірші багато пісень написано?

Навіть не знав, скільки їх створено, поки мені не показали список. Виявляється, досить багато. Я не пісенний поет і по-доброму заздрю тим, у кого є такий талант. Є кілька пісень на мої вірші, які мені подобаються: на музику Білаша «Мелодія», Морозова «Посіяла людям», Поклада «Мамо, вечір догора». 

З яким відчуттям їх слухаєте?

Інколи ми збігаємось з композитором, а інколи задумую мінорно, а пишуть в мажорі. Виявляється, що і так може бути. 

Пісні, як правило, пишуть про кохання. А як писати вірші про це вічне почуття?

Щоб хоч трохи було зрозуміло, що ти там присутній.  

Цього разу в Москві Ви отримали «Срібного витязя». Як ставитесь до нагород?

Без зайвого кокетування. Можливо, на початку вони були якимось заохоченням, а зараз, не скажу, що неприємно, але можна жити й без них.  До того ж, декого нагороди  псують, і це погано, але якщо «працюють» на добро, тоді нехай вручають. Крім того, останнім часом дуже багато звань та нагород скомпрометовано.  

Процес девальвації звань розпочався давно. І все ж таки, залишилось ще щось справді високого рівня?

За всіх застережень, певно таки звання академіка Національної академії. Хоча і за радянських часів з верхівки могли за когось попросити. Та й зараз, мабуть. Сподіваюсь, що є кілька справді престижних та почесних академічних премій і звань. Якось мені запропонували посаду Голови комісії з нагород. Два місяці побув, дивлюсь, отримують ті, кого на голосуванні не пропустили. Хай тоді відповідають ті, хто дають найвищі звання колаборантам. То я подав заяву на звільнення.  

Чим для Вас є Національна премія України імені Тараса Шевченка?

Це найвища відзнака серед усіх, що я маю. 1975 року я був наймолодшим лавреатом Державної премії СРСР, якою нагороджували тут, у Москві. Потім отримував Державну Шевченківську, міжнародні премії імені Сковороди та «Дружба», всеюгославської премії «Лицарське перо». За радянських часів, за життя Тичини, Сосюри, Бажана,  Рильського, Малишка, Гончара  нагород не вимагали. Не останньою чергою й тому, що при таких людях було просто незручно! А зараз – це просто жах. Уже й не просять, а вимагають. 

Ви назвали імена класиків української літератури. А серед сьогоднішніх письменників є такі, хто може згодом заступити це місце?

 Про нині сущих цю проблему вирішить час. Але без зайвих епітетів можу назвати могутню поетесу Ліну Костенко, Іван Драча, Володимира Базилевського, Леоніда Талалая, Леоніда Горлача , Михайла Шевченка, Миколу Луківа, з молодших – Павла Вольвача, Ігоря Павлюка та й ще і ще.  

А що читає Борис Олійник?

В основному суспільну літературу, яка сьогодні часом  цікавіша за художню. Або документальну. 

Чи є улюблені письменники?

Серед українських назву Андрія Головка, Олеся Гончара. З молодших – Володимира Дрозда, Григора Тютюнника. Він справді геніальний, тонкий за мовою і за побудовою характерів. Класична література у нас дуже пристойна, а от сучасна дещо пластмасова, без життя. І саме її нав’язують усьому світу. Серед пристойних сучасних письменників назву Євгена Пашковського – справжнього прозаїка, за яким стоїть життя.

Серед зарубіжних імен вважаю вершиною повість Ернеста Хемінгуея  «Старий і море». Подобається романтика Антуана де Сент-Екзюпері. По-своєму цікаві латиноамериканці, тому що у них зовсім інший темпоритм фрази. Могутнім письменником бачиться Маркес. З цікавістю прочитав нашумілий роман англійця Дена Брауна «Код Да Вінчі». Церква, зрозуміло, його не дуже поважає, але він запропонував неочікуваний поворот. З російських письменників, поза сумнівом, – великий Булгаков. І важко знайти митця такого ж рівня, як Михайло Шолохов. Ви тільки уявіть – повністю видати у радянські часи по суті,  антирадянську книгу «Тихий Дон» – це вже унікум.  

Чи багато важить для письменника життєвий досвід?

Безперечно. І цей досвід не залежить від віку. Можна і в двадцять бути мудрішим за шістдесятирічного. Крім того, є ще таке поняття, як генетичний досвід. Скажімо, у 20-х роках минулого століття був Василь Чумак, розстріляний у 19 років денікінцями. А як писав! Звідки у ньому все це? Шолохов почав писати у двадцять літ.  

Ви власні вірші перечитуєте час від часу?

Не перечитую, бо це так нудно. Тому у передруках дуже багато помилок, які накопичуються протягом не одного десятиліття. 

Напам’ять знаєте багато?

Ні, небагато.  

Ви вірите в долю?

Звичайно, людині щось дається, але на тому спекулювати  дарованим Богом довго не можна. Треба йти шляхом самовдосконалення. Себто – працювати. 

Саме тому Ви невтомно працюєте все життя.

Та не знаю. Ніколи не був суто поетом. Я сам журналіст, працював у газеті, журналі. Тому можу об’єктивно оцінити не лише іншого, а й себе самого. Бачу і знаю свої слабкі місця. Як правило, поети вважають все своє геніальним. І в цьому є присмак графоманії. Якщо навіть геніальний поет вважає, що він неперевершений, тоді амбіції переходять через верх і можуть зупинити його у зростанні.  

Ви сьогодні багато віршів пишете?

Не дуже. 

А якщо все ж таки лягають рядки на папір, що надихає?

Важко пояснити. Навіть Іван Франко у роботі «До секретів поетичної творчості» не зміг пояснити. Надихнути може будь-яка фраза, мелодія, або народжений у тобі ритм. Як це робиться, Бог його знає. От як написати статтю, можу розповісти, але ви про те добре знаєте і самі. 

Деякий період Вашого життя був пов’язаний із Москвою…

Я ж був у Кремлі.  

Потім Ви повернулись в Україну. Як Ви особисто сприймаєте те, що відбувається сьогодні між нашими країнами?

Нас сегментували, роз’єднали. Політологи кажуть, що попереду політики повинна йти економіка. Тоді попереду економіки  мусить бути культура. Погано, коли роз’єднується економічний простір, а коли духовний,–  маємо катастрофу. Ми були найбільш духовними у світі. З волі чи неволі  знали культури одної шостої світу, а потім нас роз’єднали на хутори. Слава Богу, що є такі, як Бурляєв та Ганічев.

Сьогодні дехто кричить, що їх тоді давили. Так, за царя були циркуляри, скеровані на заборону  української мови, але й тоді народні пісні не забороняли. Ті, хто зневажав рідну мову, тепер розказують, що їм не давали говорити українською, то на їхній совісті. Я  ж, як і переважна більшість моїх земляків, як говорили, так і говоримо материнською мовою. 

Чи був у житті період, який Ви зараз можете назвати золотим?

Думаю, що 60 – 70-ті. Тоді Україна була в розквіті в усіх сферах.  І берегли мову, і розвивали.  

Серед Ваших книжок є найдорожча?

Книжка про матір. 

Але на цьому наше спілкування не перервалося. Був іще автограф з побажанням здійснення мрій та спогадів під час перегляду фотографій. Чули б ви, як тепло він розповідав про першу вчительку, маму, про друзів та добрих знайомих. І в ці миті Борис Ілліч був зовсім іншим – з невичерпним почуттям гумору, яке йому притаманне від природи. Коментуючи, наприклад, світлину, де він разом з Григором Тютюнником, Борис Ілліч сказав: «Кудись випить ідемо внє всякого сомнєнія».

Борис Ілліч давно вже став особистістю легендарною. Знакова постать України кінця XX – початку XXI століть, поет, громадський діяч, академік Національної академії наук України. Спілкуватись з ним можна безкінечно, а тому сподіваюсь, що ця наша зустріч була першою, але не останньою.