Складно сказати, про що саме остання книга «невмирущого» російського класика, назва якої розтлумачується як «насолода вмирати». До речі, сам автор «Оригіналу Лаури» — цілком за пушкінським заповітом «весь я не умру» — до кінця свого життя плекав ідею відродження в слові, що йому цілком удалося. І це не дивно, адже перед нами — невідомий роман Володимира Набокова, який пролежав в архіві більше 30 років, і лише сьогодні виданий сином письменника у харківському «Фоліо»!

Звичайно, у зв’язку з виходом «Оригіналу Лаури», написаного ще у 1975 році, дехто з російських критиків одразу ж заявив про чергову містифікацію, якими славився як автор роману, так і загалом усе ХХ століття. Ніби всупереч цьому харківське видання являє собою книжку–білінгву, себто паралельно основному тексту у ній подано авторський рукописний оригінал. До того ж, хай там як, але український переклад роману Набокова з’явився задовго до англомовного оригіналу і набагато раніше за російську версію. Утім важко розібратися у напівфабрикаті роману, який автор перед смертю заповідав знищити. Чесно кажучи, зацікавити це творіння у вигляді начерканих на 138 каталожних картках нотаток про таємничу Флору, подружжя Карів і божевільного нев­ролога, котрий, власне, і пише в романі текст із наз­вою «Оригінал Лаури», може хіба що розкриттям творчої кухні російського класика. Безліч правок, дописувань, коментарів. Низка стилістичних ребусів, лексичних каламбурів, еротичних сценок, запаяних у колбі з мутним калейдоскопом сюжету. Невже, попри вимогу знищити рукопис, «Оригінал Лаури» — це заповіт Набокова невдячним нащадкам, які визнали за порнографію його уславлену «Лоліту» і сприйняли за пародію ностальгійну «Аду»?

Справді, майже все в останньому романі Набокова закликає до розгадування текстологічних таємниць, авторських шифрів і стилістичних кодів. І це попри те, що в даному («незавершеному») випадку його фірмовий пишномовний стиль перетворився на лаконічні текстові конструкції, що нагадують записи в телефонному довіднику, себто своєрідний дайджест ідей і конспект роману. При цьому геть усе в «Оригіналі Лаури», який навіть іменами своїх героїв на кшталт Губерта Губерта (прототип Гумберта Гумберта з «Лоліти» 1955 року), обернений в авторську перспективу, видається ілюзорним і хитким. Річ у тому, що завершував роман Набоков перед самісінькою своєю смертю, і тому даний «текст у тексті» (в якому коментар іноді важко відрізнити від того, що коментують), вимагає чималої уваги. Не дивно, що сам автор цих етюдів, чи пак чернеток, зібраних у терміновому «каталожному» порядку, називає їх «романом із ключем, де ключ утрачено назавжди».

Утім, пояснюється вся ця передсмертна лабораторія навіть не фрагментарним принципом організації твору, до пуття не оформленого автором, який наприкінці свого творчого шляху зацікавився постмодерністськими теоріями про «тіло тексту» і «смерть автора». Можна, звичайно, припустити, що таким чином, будучи визнаним символістом, старіючий емігрант Набоков прагнув ідентифікації особистості через реконструкцію пам’яті засобами новомодних літературних ігрищ. Адже саме так можна назвати конвульсійне вишивання ним візерунка власної долі в «Оригіналі Лаури» — за часу, коли у стратегіях постмодерної доби, яка постала на ідеалах Джойса, Беккета і Кафки (до якого Набоков мав особливий пієтет), використовували класичну романну матрицю як можливі «авторські» тексти.

До речі, завдяки видавничій гарячці, яка призвела до справді постмодерної різниці перекладів, уже сама назва роману Набокова дещо роз’яснює в історії з класиком. Так, в українському варіанті вона звучить, як «Оригінал Лаури», а в російському — як «Лаура та її оригінал». Уловлюєте різницю? Отже, суть справи у цих маленьких відмінностях, як казав незабутній Вінсент Вега у «Кримінальному чтиві». У першому випадку є сенс підозрювати існування таємничої копії, у другому — передбачається наявність двох дійових осіб, «роздвоєних» за волею автора. Можливо, варто придивитися до оригіналу на цьому параді двійників?

Ігор Бондар-Терещенко