Коли кажуть «Сербія», ми найчастіше згадуємо Милорада Павича і Еміра Кустуріцу — і це свідчить, що культура презентує країну краще за будь–які іміджеві програми. Коли кажуть Павич, уявляються кити або атланти, які тримають на носах, хвостах чи плечах геть злетілу з котушок Землю і одночасно небо літератури над нею. Коли читаєш, що Павич помер, чомусь у голові відображається картинка з «2012». Оце такі асоціації виникли в голові, коли в інтернеті з’явилися перші повідомлення, що на 81–му році життя в Белграді від інфаркту помер всесвітньо відомий письменник Милорад Павич.

Коли світ побачив його найвідоміший роман «Хозарський словник», який, за висловом Павича, зробив із найбільш «нечитаємого» письменника Сербії найбільш «читаємого», йому було 55, за плечима вже майоріли дві збірки віршів, а в родоводі з XVIII століття значилися письменники. Інтелектуальний роман–містифікація, роман–головоломка визначив подальший стиль літератора Павича, який і далі ігнорував лінійне письмо і конструював роман–клепсидру, потім роман–ворожіння, потім роман–дельту... Ці твори приваблювали інтелектуалів грою в бісер, яку вигадував Павич–філософ, адже уродженець Белграда, син викладачки філософії, сам був доктором філософії в галузі історії літератури Загребського університету. Може, феномен популярності його складного, складеного з історичних фрагментів і романтичних ліній, роману «Хозарський словник» у тому, що людству вже мало просто художнього слова, мабуть, на цьому етапі ми потребуємо нових смислів і нових інтелектуальних теорій. Твори сербського літератора перекладали на всі мови, українською вийшли його «Хозарський словник», «Остання любов у Царгороді», «Зоряна мантія», і, до речі, Павич був першим головою товариства сербсько–української дружби. За словами львівського письменника і перекладача Івана Лучука, який був редактором перекладу «Хозарського словника», Павич добре знав українську літературу, але давнішу — доби бароко, адже сербський літератор читав лекції з історії літератури і був автором трьох томів історії сербської літератури. «Я зустрічався з Павичем один раз і був шокований від того, як він подібний на мого батька, — розповів Іван Лучук «УМ». — Коли він зайшов у белградську кнайпу, мені волосся на голові стало дуба — вуса, хода, постава були точнісінько такі, як у батька. Ми з директором видавництва «Класика» подарували йому десять примірників роману українською мовою, він вісім поклав у машину, а два підписав нам, попередньо запитавши, яку версію підписувати — чоловічу чи жіночу. До речі, я лише раз уточнював у нього щось по перекладу — яким саме місцем відрізняється чоловіча версія «Хозарського словника» від жіночої, він вказав той абзац — не більше сторінки, все решта було зрозуміло — бо для мене тексти Павича дуже близькі. А тоді в Белграді він сказав, що кнайпа, де ми призначили зустріч, не його, а Момо Капора (сербський письменник) і ми перебралися в іншу, де й мали гомеричну вечерю і дві години спілкування.

У 2008 році Павич встиг потішитися моїм перекладом його п’єси «Скляний слимак», надрукованій у «Всесвіті». Я робив його на замовлення львівського театру імені Курбаса, але вистави в театрі досі немає». Двічі львівський Форум видавців запрошував письменника бути почесним гостем і двічі не складалося. Подейкують, що відомий літератор боявся літати літаком.

Останній роман Павича називається «Мушка», за інформацією російського радіо «Культура», письменник працював над «Сербською книгою мертвих». У 2004 році він номінувався на Нобелівську премію, але не отримав її, втім у цьому випадку більше постраждала репутація «Нобелівки», у списках якої вже ніколи не буде загадкового мага з Белграда.

Валентина Клименко