Re: цензії

Мені пояснили, що сучасний європейський роман невеличкий за обсягом. Якщо можна так сказати – не «романний». Мені не треба пояснювати, що в актуальних українських письменників у головах більше сюжетів, ніж часу на їх виписування в книгу «романного» обсягу. Тим не менше, у своїй новій книзі «Перейти темряву» Ірен Роздобудько, пропонуючи, мабуть, найтонший свій роман, довела: для того, аби заплутати досвідченого та вдячного читача, досить лише сюжету. А ще – наявності в нього стереотипного мислення.

… Ще в ті благословенні часи, коли Андрій Макаревич не дружив із Володимиром Путіним і я дозволяв собі ходити на концерти «Машини часу» та слухати цю групу вдома, на одному з концертів Макар пояснив, чому навіть тоді, коли в музикантів нова програма, зал все одно реве: «По-во-рот!». Ніби крім цієї пісні в творчому доробку «машиністів» нічого нема, не було й не буде. Все просто: люди швидше готові сприймати те, до чого звикли. Аби долучити їх до нового, довівши при цьому, що насправді оце нове – лише добре забуте старе, треба старатися, і старання ці невдячні та не окупляться. Тому в підсумку «Машина…» все одно співатиме «Поворот», Пол Маккартні – «Yesterday», Тарас Чубай – «Вона», «ВВ» - «Танці», Брюс Вілліс завжди гратиме Міцного Горішка, Шон Коннері навіть у ролі Вільяма Баскервільського все одно не персонаж Умберто Еко, а Джеймс Бонд від Яна Флемінга, а ваші улюблені поети на своїх творчих вечорах все одно читатимуть не свої, а насамперед ваші улюблені вірші.

Ось так формуються смаки та стереотипи. Ось із таким стереотипним мисленням підходять досвідчені шанувальники книжок про маніяків до історії, яку пропонує Ірен Роздобудько. Навіть ті, кого лякають не лише історії про маніяків, а й саме слово «маніяк», все одно знають: кожен психопат-садист у дитинстві відривав метеликам крильця, бабкам та коникам – лапки. Далі – препарація жаб, отруєння собак і, нарешті, перший експеримент із живою людиною. Тренуються маніяки вже не на котах, а на бомжах. Ну, а розквіт таланту психопата – викрадення молодої вродливої жінки з метою втілити якісь свої індивідуальні фантазії.

Тому нема сумнівів у тому, що маленький Міка, якого ми бачимо на початку сюжету – майбутній психопат. Бо він, нагадую, відриває крильця та лапки комахам, рідна мати називає його дебілом, вона ж наклала на себе руки від творчої нереалізованості, а сам Міка згодом набув сексуального досвіду в ліжку з маминою ровесницею. Купа комплексів, якими автор наділяє персонажа, включно з Едіповим, уже не залишає читачеві шансів на інший розвиток подій. До стор. 110, тобто, дві третини книги, ми переконані, що читаємо незвичну для української літератури історію про божевільного, який заманює в свої тенета наївних провінціалок, аби зробити з ними щось маніячне. І найбільш скептично налаштовані зітхають: «Ну, йоли-пали, чому все так просто і ясно!»

Проте на стор. 111 навіть у досвідченого читача літератури про маніяків починають з`являтися перші сумніви: а чи справді ця історія – та, якою ми її вважаємо? Чи справді сюжет не має жодної загадки, і нам лишається тільки дочитати до кінця, дізнатися, хто ж із двох чоловіків, Сергій чи Дмитро, отой самий маніяк Міка, любитель познущатися над комахами та людьми, і відкласти книжку з почуттям виконаного обов`язку.

Знаєте, який він, обов’язок читача? Не купити і прочитати книгу, а обізвати автора примітивним ідіотом: мовляв, мені, проникливому читачеві, все ясно навіть не з першої сторінки, а з назви. Справді, що може заспівати відома група, крім свого хіта, який всі знають та чули багато разів? Яку ще роль може зіграти улюблений актор, крім тієї, яку вже зіграв разів сто?

Власне, на подібний ефект і розраховувала, вочевидь, авторка, сідаючи за написання своєї історії. До стор. 110 я зітхав, думаючи, що колега мітить докорінно чоловічу територію похмурих історій про серійного вбивцю, а я ще жодного маніяка не придумав. Під кінець я задоволено вигукував: «Невже все так просто і ясно, йоли-пали»? Виявляється, є маса популярних соціальних тем, які можна легко сховати за клішованими сюжетами про пошуки серійного злочинця, під ванною в якого знайшли смердючий жіночий одяг.

Не біда, що інша, відтак - головна тема цього роману-матрьошки, побудованого за кіношним принципом флеш-беку, така сама розтягана. Головне, про що хоче сказати Ірен Роздобудько: не митець вводить вас в оману, а лише існуючі стереотипи. Жанрові, культурні, соціальні, життєві… Тому не розкажу, хто маніяк і чи є взагалі класичний психопат у цій історії. Бо жанрова література пишеться лише для того, аби її читали без сторонніх коментарів. Сам купив, сам прочитав, сам висновок зробив, чого і вам бажаю.

… Ага, ще одне, для тих, хто читає Ірен Роздобудько як авторку сентиментальних та сюрреалістичних історій: вона постійних читачів усе одно не розчарує. Бо Міку, який відриває всім лапки, навіть мені було шкода. До сліз…

Оцінка **** (+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику