Re: цензії

19.10.2018|Роксолана Жаркова, літературознавиця
Незамуровані вікна поезії Миколи Істина
18.10.2018|Ігор Зіньчук
Вижити і залишитися людиною
17.10.2018|Ірина Фотуйма
Великдень долі
16.10.2018|Оксана Нахлік
Творча вершина Надії
16.10.2018|Валентин Бердт, Харків
Сімдесят відтінків однієї вишиванки
16.10.2018|Олег Гончаренко, письменник, перекладач
Підтримка, віра, усмішка
15.10.2018|Богдан Кравченко
Війна і мир у книжці Марини Варич
12.10.2018|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Казки для дорослих дітей
11.10.2018|Тетяна Винник, письменниця, громадська діячка
«Людина без людей»: осмислення себе у Всесвіті і Всесвіту – в собі
11.10.2018|Марина Штолько
«Зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати»
Головна\Авторська колонка\Віскарь чи книжка?

Авторська колонка

07.10.2018|17:38|Богдан Пастух

Віскарь чи книжка?

Коротко з приводу як завжди дуже влучного поста Антона Санченка, де він переповідає слова Міли Іванцової про те, що люди швидше куплять за 400 гр. пляшку віскі, а не книжку за 100 гр., ці люди скажуть – «дорого».

Особисто мені простіше – віскарь не люблю, натомість − хороший самогон, тому відправна ціна мене не лякає. Та зараз йдеться не про сам описаний письменницею факт, а про його причину. Вона лежить у відсутності природної змагальної системи на книжковому ринку. Вже тепер я можу про це говорити, бо побачив це життя зсередини.

Література в Україні вироджується. Ми всі це бачимо, але боїмося собі це сказати. Для того, щоб вона поставала в найкращих своїх формах, потрібен дуже жорсткий еволюційний відбір. Відбір не за тим, що людина включає в свій текст трендові теми, яка їх питома частина в творі, наскільки широко автор прописує життя трансвестита, гея, лесбіянки, певних девіаційних осіб. Ці теми також цікаві, потрібні, вони ще і ще будуть заходити на поле нашої літератури. Якщо подивитись на опис літературних конкурсів, що оголошують вряди-годи, там ми часто можемо побачити серед інших тем – тему толерантності. Історія успіху сучасників лежить також у вбудові в свій текст основних ознак, що пропонують організатори. Трендова тема – питома частина успіху. Виконання, стильова конструкція, мова – не так важливі. Можна годинами не пахати, сліпнучи від екрану, можна не добирати нових досвідів, щоби їх на тактильному рівні описати, можна не ризикувати, натомість можна піти обхідним шляхом – він легший і приємніший – обрати трендову тему. Автори звикли до полегшених форм життя, наче той заголоджений лис з роману Пашковського звик до смітника – «ближче до падалі вирив собі нору, гріється в теплі гниття і, знехтуваний загрозами, малорухливий дистрофіє, сліпне, перетворюється в ледачого собаку, в капшук з гельмінтами, кублиться, перелягає з місця на місце в хмарі кліщів, і, втомлений крутією знов засинає». Порівняйте його з бадьорим молодим лисенятком, завжди напівголодним, який завжди в пошуку, завжди в русі, який, плутаючи сліди, зводить з розуму мисливця. Він знає що таке життя. Так ось якщо уявити, що в лісі запрацювала би система відбору, як у наших видавництвах, то у «природному» відборі переміг би перший лінивий лис. Бо він без несподіванок, очікуваний, підгодований, а головне − контрольований. Я не кажу зараз про всіх авторів, дякуючи якійсь силі, начитаним друзям, мені вдається доторкатись до хороших, сильних своєю якістю текстів. І я ніяк не можу пояснити собі – чому вони на маргінесах. Згадати хоча б дивовижний роман Віталія Левуна ‟Закон писання на чиїйсь долі”, опублікований в ‟Сучасності” (2006 рік). Це проза, якій у нас немає рівня. Дівчатка, які люблять поговорити ніби про літературу, і які є основною масовкою у створенні трендів, які голосують і дуже часто обирають те, що їм підсовують. А потім, оглянувшись на інших, таких же дівчат, побачивши, що ті голосують  як і вони, самопереконуються, що це справді класний вибір. З погляду стилю, мови, сюжетно-композиційної структури роман Левуна далеко переплюне авторів сучасного українського роману. Та я запитаю – хто чув про нього? Не хочу виступати тут в ролі провидця, але такими темпами нашу літературу поглинуть перекладні якісні тексти. Це вже відбувається, бо наша трендова література здебільшого нічого не може протиставити цій хвилі перекладів. Та в цьому можна бачити одну дуже хорошу прикмету. Сильні речі завжди творилися на периферії, на Краю, без можливостей, щонайголовніше – без умов, коли автор відламував від себе шматок життя, відламував від дітей, дружини, гарячково писав. Він знав, що написане є важливим. Тому задля цього приносив жертву. Світ стоїть на жертві, а не на задоволенні – чим більше ти віддаєш, тим більше отримуєш. І зараз вони, незнані, без можливостей їздити до письменницьких резиденцій, без можливостей купувати хороші книжки, відвідувати добрі бібліотеки, пишуть, я знаю, що такі є. 

До речі про бібліотеки. Будучи ще в університеті, я до наукової бібліотеки ходив як на роботу. Окрім двох-трьох авторів, я не бачив там письменників, які напружуються над текстами Веселовського чи Потебні, я майже не бачив їх і на наукових конференціях, говорю зараз не про пленарні засідання, а про гарячі робочі секції. Потім і виходить так, що вмикаєш телевізор, починаєш дивитися передачу, де молодий поет ∕ поетка говорять про улюблених письменників, і дивуєшся – як можна розповідати людям такі банальні версії історій? 

З абсолютним відчуттям правди говорю про те, що сучасний письменник перестав бути ‟паладином порожнечі” (автором цього вислову є Агріппа Неттесгеймський, який називав так людей, котрі відстоюють зраджені або давно забуті іншими принципи). Трендова магістраль процесу це просто дуже зручні люди, через яких, хтось поза ними, транслює потрібні ідеї. Колись, здається Ульяненко, сказав про Андруховича (цитую з пам̓яті): ‟Його куди не постав, він всюди буде на місці”. І це дуже показово, що багато молодих авторів намагаються наслідувати не тільки письмо автора «Московіади», але й його поведінку. Намагаються стати зручними. Це звичайні агенти нової ідеології. Про це дуже популярно колись написав ще Кері Джеймс. Тезу цю дуже просто довести не тільки вибором «актуальних» тем, не тільки слабким виконанням, а тим, як захищають від критики твір. Парадокс − в цьому захисті творів з ідеєю толерантності, толерантного ставлення до критика ви точно не побачите. І це наступна важка і постійна тема для нас – відсутність критики. 

Попри приріст майданчиків для обговорення книг, попри з̓яву нових інтернет-ресурсів, ми все менше і менше бачимо адекватних критичних рефлексій. Ці майданчики або замикаються у власному колі дописувачів і стають просто стерильними, нецікавими. Або ще варіант, коли ми читаємо виключно мову вигуків, переважно вигуків, що показують захоплення письмом. Скрупульозного критичного розбору мови, структури жанру, показу як це все монолітно працює, я не бачив вже давно. Ті люди, які справді ‟пахали” в цій дисципліні, замовкли, лише вряди-годи вони нагадують про себе спорадичними дописами. Я думаю, що це від нехоті змагатися з новим критичним жанром вигуку. Він голосний, багатоголосий, він просто перекричить тиху розумну мову. 

Ось ще одна прикмета проблем цього часу. У нас щороку виходить п̓ять-сім поетичних збірок молодих поетів. Окрім вигуків – жодної глибокої рефлексії; прикусив язика – зустрічаються, але дуже мало. Чому? Та тому що читання поезії, це не халат-обкладинка-шкарпетки, а відчування руху складних духовних структур людського становлення. Переживання Буття як такого. Для розумного читання потрібен інструмент, і цей інструмент – філософія: ‟Поезія – героїня філософії <…>. Вона [філософія – Б.П.] допомагає нам пізнати цінність поезії. Філософія є теорією поезії” (Новаліс). І для цього потрібно не опускати в зневазі кутики губ, коли чуєш ім̓я Мартіна Гайдеґґера, показуючи тим самим, що ти долучений ∕ долучена до не такого вже й нового тренду ‟Гайдеґґер − фашист”, а читати його роботи, до п̓яної одурі читати, і тоді, можливо, тобі відкриється що таке ‟жива мова”, породжена екзистенцією. А допоки будуть тренди, допоти й буде незнання і вакуум довкола серйозних поетичних одкровень. Допоти й буде пристосуванство, що вперто називатимуть літературою.

В нашому житті присутня і смерть. Наші слова бувають мертвими, коли ми говоримо їх, не вдумуючись у їхній смисл. Це мертва мова, бо вона не включена в життя, не пережита. Грань між ними дуже і дуже тонка, майже невидима. Її можуть побачити дуже чутливі люди, дуже несентиментальні люди, які відчувають атеїзм художньої правди, відчувають, якщо хочете, − дихання слова, стук його серця. Саме вони мають брати участь у цьому еволюційному доборі, вони мають йти по сліду лисиці, гнати її вперед, в новий світ, новий досвід, щоб та не перетворилася на живий труп. Вони мають вказувати на мертву мову, мертві твори, вичищати їх. Тільки в такий спосіб, з часом, ситуація зможе вирівнятись. Інакше наша література просто приречена на виродження. Така природа речей, така природа цього світу. 

Повертаючись до того, з чого почав, скажу: я знаю людей, які ще в школі дуже мало читали, після – зовсім ні. Так ось коли я зустрічаюсь і говорю з ними, глибина розуміння природи явищ, розуміння життя така серйозна, що я просто не знаю, навіщо їм читати більшість наших авторів. Це як ходити босоніж по калюжі – іноді приємно і не більше. Хоч є і такі, що можна пірнути з ризиком для повернення. Для цих людей справді краще придбати пляшку хорошого віскаря.

07.10.2018 Р.Б.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери