Слід додати, що опису цього захоплюючого заняття була присвячена попередня автобіографічна книга нашого автора, а саме – «Весна на Місяці», яка виявилася відверто «київським» текстом. Тепер ось перед нами - текст «московський», не менш феєричний і теплий, ніби шкільні колготи з начосом. І героїню в ньому, між іншим, звуть «сновидою». Мабуть, з уваги на її київське минуле.

Отже, це був час, коли «на житньому повстяному хлібі лежали молочно-скляні шматочки підталого сала та ковбасна смальта», а юна героїня роману взяла псевдонім, який вийшов просурмити їй славу в назву самого роману. О, люба Елефантіно, чиїм легким підлітковим кроком сходжені трав´яні вулиці дрімучого Києва, і чий слух допоможе почути спів тривожних труба в інформаційному клозеті того стратегічного часу. Адже кожна, зауважимо, глава цього роману починається у Кісіної інформаційним бюлетенем «щоденникового» зразка: «Піночета обрали президентом. У космос полетів космонавт з Монголії. СРСР оголосив польську «Солідарність» поза законом. У Лівані тривала громадянська війна. Компартія Болгарії обрала Тодора Живкова. СРСР виграв Чемпіонат світу з хокею. Саме в цей час у мене виявили підозру на поезію».

Ну, а далі в романі вже зовсім про літературу. Це коли заїжджі знаменитості – поети-авангардисти з Москви – п´ють пиво на Подолі, і одного з них звуть Помідорний Гуру. Варто зауважити, що в  «Елефантіні» взагалі чимало ребусів із загадками, і виявити в героях оповіді персонажів тодішнього літературного життя-буття читачеві буде нелегко. Але тим цікавіше буде процес читання, повірте. Сама ж авторка краплених славою карт своєї біографічній колоди не розкриває. Оскільки багато ще хто живий, і може образитися на «овочеву» нарізку відомих дат, знайомих імен і знакових подій.

Втім, головний з героїв цього роману вже не образиться. Про нього, як відомо, або добре, або ніяк. У Кісіної вийшло напрочуд добре. По-своєму ніжно і незабутньо. «Він пив надзвичайно багато, - розповідає її героїня про свого осяйного гуру, - був червоним, пітним. Але мені вже тоді подобалися червоні спітнілі чоловіки, схожі на радісні овочі-помідори і гарбузи на південному базарі. Чомусь цей так само був схожий на овоч: схрещення помідора і гарбуза. Він був надзвичайно дотепний, так, як була б дотепна я сама, будучи бритвою. Я слухала його, роззявивши рота».

А ще тому все так мило й затишно на початку цієї історії, що пророк з Москви «раніше був хлопчиком на півдні України», звідки, згадаймо, приїхало чимало тодішньої літературної богеми, і у нього вже була дружина. І навіть незважаючи на цей прозовий «демарш» з боку авторки, все одно цілком поетично, із Києва з любов´ю, прилетів привіт нашої героїні, яка захопилася генієм свого сяючого кумира. Ну, а хіба не так? Адже саме любов до столиці нашої Батьківщини привезла в романі київська провінціалка. Любов, яку, зауважмо, подарувала не кому-небудь, а відомому в оксамитовому підпіллі контркультури поетові.

Столичні глави в романі чудові своєю «малоросійською» свіжістю і знайомою «київської» ноткою, що тягнеться до раннього Булгакова. В Юлії Кісіної, щоправда, їм передує сюжетний заспів «Орфей спускається в пекло», натомість її іменитих попередників на початку ще хвилювало, «з ким спала щаслива Москва». І побутові негаразди не так гостро хвилювали малоросійських авторів, що у повному складі «южнорусской» школи приїхали підкорювати столицю, як бентежили вони вчорашню київську школярку Елефантіну. Взяти хоча б Єлісеївський гастроном. Ну, нащо вона туди подалася – після «повстяного хліба» і «скляної ковбаси» своєї малої Батьківщини? Тут навіть в улюбленого поета, якого героїня зустріла в черзі – пиво і вобла лише для натхнення. А решта всього – храм, а не майстерня їдла.

І в такому ось дусі перед нами постає Москва 1980-х. І вже без будь-яких бюлетенів ми знаємо, що тоді помер Брежнєв, вийшли перші компакт-диски і тривала Афганська війна. А тут – Тверський бульвар, Красна площа і Телеграф, звідки студентка Юля слідом за юними похабниками, що шепочуть в Мандельштама телеграмку в напахчений комір, розмінює ластів’ячий розчерк свого поетичного письма на театральну прозу буднів. «Москва нарешті прийняла мене своєю квакаючою, ребристою мовою, безпардонністю, гонором і поганим вихованням, - визнає вона. - Важко було уявити собі місто, настільки позбавлене правил доброго тону. Таку я її полюбила, місто без правил, проте з одним лише правилом - тримайся козаком. І я стала триматися козаком».

Хоча, сама авторка тримається в романі із неабиякою завзятістю і явок-паролів, а також імен-псевдонімів не розкриває. Героїв поетичної тусовки того часу в неї звати Кривий, Сумний, Горбатий і Миршавий. Хоча, є просто відомі люди з нормальними іменами-прізвищами. Наприклад, американський поет-бітник Ален Гінзберг, що приїхав до Москви, і в сцені з яким, описаної у багатьох мемуарах, можна, нарешті, трохи розвіяти романний туман псевдонімів. А ще несподіваний поет Крокодильцев, який виявився вчителем згаданого Помідорчика, коханця головної героїні. Саме він, а не «старий скрипучий Моня», як іменує його сьогодні «живий» класик постмодернізму Володимир Сорокін, так само допомагає розмочити інтригу з іменною міфологією в романі Юлії Кісіної.

Утім, не лише розшифровкою поетичних зведень цікава «Елефантіна». Клітинки літературного кросворду у цьому романі-загадці за великого бажання можна заповнити, натомість зниклий в реалі дух часу - вже ніяк. Ось чому жанр біографічних епопей має сьогодні стійку популярність, бо всі «вчителі цинізму» виявили «осінь в кишенях» і поспішають на побачення з юністю. Не завадить і нам зазирнути у Задзеркалля того ностальгічного часу.

Юлія Кісіна. Елефантіна, або Кораблекрушенція Достоєвцева. – Х.: Фабула, 2017. - 256 с. - (Серія «Епоха»).