Re: цензії

Львівська літературна критика (принаймні її актуальний тріюмвірат у складі Віктора Неборака, Андрія Дрозди та Ігоря Котика) свого часу неабияк обурилась невеличким нарисом Сергія Жадана, що має назву «Луганський щоденник» (оприлюднений уперше минулого року разом із перевиданням роману «Anarchy in the Ukr», видавництво «КСД»). Поєднання у книзі актуального нарису саме з цим давнішим романним текстом виглядає цілком логічно і навіть має пояснення у видавничій анотації. (Попри деяку проблематичність усіх подібних анотацій, із цією можна цілком погодитись). Умовно кажучи, ці різні за жанром, обсягом і часом написання твори міцно єднає дискурс презумпції свободи, назвімо це так. (Або тема анархізму, – можна висловитись і так, озираючись зокрема на роман Жадана (хоча тема анархізму є всього-на-всього вдалою містифікацією, на що промовисто натякає епіграф; хто має вуха, той має почути, – писав свого часу Ніцше). У будь-якому разі, письменникові йдеться про свободу людини та її ж, людську відповідальність). Якщо я правильно зрозумів природу обурення галицьких інквізиторів, то це обурення спровокували передовсім рефлексії письменника про свободу на останній сторінці «Щоденника». (Окрема родзинка всієї цієї історії полягає в тому, що В.Неборак і сам є автором своєрідного луганського щоденника, оприлюдненого у книзі спогадів незадовго до початку війни). Сторінка ця по-своєму знакова, адже це – фінальний акорд і останній видих. Тим часом ця сторінка позначена відвертою факультативністю і абстракціями сливе в кожному абзаці. Можу погодитись, що така поведінка письменника здатна викликати обурення. (Поготів, якщо йдеться про специфічне обурення критиків із рустикальними селянськими опціями, ще й обтяженими анахронічними реґіональними девіяціями). Але цим блазенським фінальним абзацам передує ледве не теоретичний уступ письменника (щось на кшталт оголення прийому), в якому все пояснюється та повідомляється наперед: «Заняття літературою від початку передбачає, що автор має справу з абстракціями. Щонайменше – цікавиться ними. Можливо, навіть знається на них. Письмо надає тобі можливість писати про речі, не лише не бачені тобою, але часто навіть тобою не усвідомлені. Називання речей зовсім не передбачає їхнього відчуття, ознайомленість не передбачає знання. Письменники подібні до знахарів, екстрасенсів та інших майстрів нетрадиційного лікування. Інакше кажучи – подібні до шарлатанів, оскільки всі свої знання про анатомію й методи лікування людського тіла (а найчастіше – душі) черпають виключно з поетичних і богословських текстів, та й загалом анатомія для них – це те, що зображено на іконах у художніх музеях». Тож ніхто нікого тут не дурить, ніхто не має почуватись ошуканим, про можливі невротичні наслідки та ментальні травми Жадан попередив заздалегідь (зокрема і Неборака з Дроздою). Можливо, хтось читав не усі сторінки, заглибившись одразу в останню в пошуках прикінцевих вибачень, а натомість наразився на іронічно-знущальний дискурс факультативности й стьобу: «Суспільні уявлення – річ узагалі підозріла й парадоксальна. Суспільство радо оспівує свободу, але віддає перевагу кредитам та іпотеці. Герої-бунтівники легко стають частиною культурного й інформаційного простору, проте важко вживаються з сусідами по сходовій клітці». Ці знущальні інтонації адресовані не персонажам «Щоденника», яких автор зустрічає на передвоєнній Луганщині та в захопленому бандитами Донецьку, і, звісно, не читачам; вони скеровані виключно в напрямку вічно правильних і безпомильних. А те, що текст Жадана виявився аж настільки нестравним саме для галицьких критиків, є лише об’єктивною реальністю, яку можна ігнорувати, або натомість, ще раз поговорити про всі ці прості й найпростіші речі.

У випадку прочитання львівськими критиками «Луганського щоденника» Жадана маємо клясичний приклад misreading (помилкового прочитання, недочитання, удавано-симульованого читання, взагалі насправді нечитання). Інших причин аж настільки агресивного несприйняття та заперечення не лише тексту (це було б нормально), але й самої особи письменника, я не бачу. Львівські «екзорцисти» не помічають при цьому, наскільки смішно насправді вони виглядають. («Чи слід уточнювати, що я говорю виключно про маргіналів?» – питає Жадан). Пригадую, як Ігор Котик, прочитавши один із моїх есеїв на «Буквоїді» (у якому я ледь-ледь критично торкнувся думок В.Неборака з приводу занадто похмурої тональности української літературної клясики, що і викликає школярське відторгнення книги), висловив у коментарі підозру, чи не з п’яних очей я писав свій текст. Хочу запевнити, що пишу я завжди у тверезому стані. Інша справа, що навіть буваючи нетверезим, я не змінюю своїх переконань (зокрема і літературних) і не кидаю перевірених часом друзів. До того ж, як писав свого часу Василь Стус, «творити – чутися в клінічній ситуації» («Зникоме розцвітання»). Якби І.Котик чув про цю розвідку Стуса, то не пропонував би мені дихати в медичну трубочку. Згадую про цю давню інсинуацію, виключно у зв’язку з теперішньою львівською літературно-критичною територіяльною обороною. Тож нічого особистого. (Більше того, я вважаю І.Котика за свого колеґу та літературного приятеля. Якщо я помиляюся, і ми анітрохи не приятелі, він уже завтра зможе мене поправити). Як на мене, текст Жадана не повинен розділяти, натомість будити приспані інстинкти, а почасти й притлумлений розум. («Над злітною смугою легке марево. Над Донецьком багато сонця й багато повітря. Має вистачити на всіх»). Не можна бути одночасно в кількох місцях і бачити все, для того й пишуться подібні нариси, аби люди мали можливість зазирати у недоступні для них куточки очима конкретного автора. Втім, якщо авторові проголошується анатема (що і здійснив В.Неборак стосовно Жадана), то в такій ситуації апелювати до розуму немає жодного сенсу; адже віра заступає собою будь-які арґументи. Віра подбає про причини і наслідки, вона замінить собою слідство і суд; хіба що кат залишатиметься завше актуальним, – за будь-якої погоди. Поготів, що погода не переміниться, – як слушно зауважив Генрі Міллер.

На жаль, зі свободою все дуже складно. Для европейців і американців найприйнятнішою свободою є та, яку нині культивує західна цивілізація (що своєю чергою паразитує на рештках західної культури). Не менш солодкою є свобода, яку знає шокуюча Азія, але аби вповні насолодитись такою свободою, треба бути мешканцем Орієнту. Дві ці різні свободи ніколи не перетнуться і не порозуміються; про це давно вже сказав Редьярд Кіплінґ. Жадан, перебуваючи на сході України (Луганщина, Донецьк), бачить обличчя тамтешніх людей і чує їхні живі голоси. Будучи письменником, він чесно ретранслює всю цю гуманітарну реальність (хай навіть невтішну) на якнайширшу (соборну) українську авдиторію: «Не буде нам спокою з нашою маячнею. Не буде нам радості з нашим страхом. Не буде нам миру з нашою закритістю й небажанням розуміти одне одного. Будемо одне одного боятися, будемо одне одному не довіряти, будемо підозрювати, будемо ворогувати – не будемо чути, не зможемо говорити». І тут виникає проблема. Там, де мешканець сходу пройде спокійно, верифікуючи усім своїм життям текстову реальність Жадана та голоси його персонажів, представник заходу відчує внутрішній спротив. Ми різні, і це варто визнати. І всі ми у певному сенсі та однаковою мірою є комахами у бурштині, вдячними заручниками своїх реґіональних традицій і значно вужчих особистих досвідів. Чи конче драма має трансформуватись у трагедію? Кому це потрібно? Особисто у мене відповіди немає. Але я знаю, що людина має жити і насолоджуватись життям. (Все має відбуватися, ясна річ, у системі, яку жорстко контролює закон, альтернативи якому немає). Життя – у будь-якому разі є стражданням, це знають не лише мешканці Орієнту. Втім, культура Азії вражає західну людину передовсім розвинутим культом насолоди. Без жодного поспіху східна людина відбуває свій Богом призначений час, радіючи кожній миті, складаючи вірші про метелика на квітці й про чаплю на лісовому озері. (Кількість грошей на рахунках для такої людини не має значення, позаяк там, де вона радіє життю, взагалі немає банкоматів). Мистецтву бути щасливими західні туристи виїжджають навчатись до найбільш віддалених куточків Індії, Бірми, Непалу. Втім, такі вояжі аж ніяк не панацея, щось подібне практикують здебільшого одинаки, всім іншим доводиться створювати власний життєвий комфорт у місцях постійної дислокації, і на це немає ради. Оповідач Жадана із «Луганського щоденника», безперечно, є його протагоністом (можливо, навіть близнюком), але це, у будь-якому разі, не сам Сергій Жадан. Текстова реальність – окремий світ зі своєю суверенною територією, власними непохитними та специфічними законами. Про це галицьким критикам мали б розповісти на філологічному факультеті, якщо припустити, що вони там колись навчались. Але наразі не про них, мова про можливість художнього освоєння світу у вимірах водночас і правди, і суб’єктивности. Бо й справді, де та свобода, а де Донецьк із його замороченими мешканцями: «Найбільше свобода нагадує троянди. З тієї простої причини, що нагадувати щось інше вона просто не може». (Троянда є питомим символом Донецька. Чи знає про це письменник? Мав би принаймні знати, часто буваючи в місті). З іншого світу, з далекого та нереального Провансу, відгукується незрівнянний Фредерік Містраль:

О, жодна не знає людина,

Якими краями дикими

Блукаючи, – повернеться та троянда.

Всі ми родом із піхви, – сказав би, мабуть, Юрій Винничук, якби стояв наразі біля мене. Я волію бути банальнішим, себто хочу бути хоч трохи культурологічним, тому скажу, що всі ми родом із далекого дитинства. Кинувши оком на кількох перших-ліпших письменників, уважний читач із легкістю міг би відзначити їхню сутнісну рису, внутрішню таїну, себто ту родзинку, яка перебуває в епіцентрі їхньої людської та письменницької сутности. Все інше (жанри, сюжети, образи, проблематика й навіть стиль) – виступає лише змістом і формою їхніх творів. Усе, про що я надалі писатиму в цьому тексті, стосується виключно письменників (здебільшого направду неординарних і характеристичних), натомість щонайменшим чином не зачіпає графоманів. Якщо говорити конкретно про Жадана, то він родом із кабіни фури тата-далекобійника. Дорога, що змією випростується з-під потужних коліс і тікає за синій обрій, – це і є його перший літературний досвід. Зупинки, заправки, випадкові люди й розмови в дорозі, – все це його захопило та зачарувало віддавна, відтак потрапляючи нині до художніх творів, незалежно від літературних родів і жанрів, – від віршів до романів. Перед тим як написати свій перший роман, вже відомий на тоді поет і новеліст чесно відбув подорож до Гуляйполя у товаристві двох друзів. Не впевнений, що та подорож щось додала письменникові до його давнішого дитячого досвіду мандрів південно-східними трасами серед безмежних степів. Зайве, мабуть, наголошувати на тому, що дорога під колесами у багатьох асоціюється зі свободою. (Чого вартий лише один Д.Керуак зі своєю «Дорогою»). Остання ж цікавить цього письменника так само віддавна, набуваючи від твору до твору все нових і вигадливіших конструктів-конфігурацій. Говоріння про свободу в суті своїй є розмовою про ніщо. Це добре знав, приміром, Моріс Бляншо, усвідомлює це і Жадан. Гірше з персонажами його луганського репортажу, але це уже бестіярій, із яким не кожний здатний дати собі раду. І марно доводити Вікторові Неборакові, що такі персонажі можливі, бо він був на Луганщині (а крім того, ще у Донецьку та Єнакієвому) у далеких вісімдесятих роках, але при цьому й сьогодні вважає себе повноцінним експертом із далекого сходу країни. Виглядало б це кумедно, якби не було аж настільки печально.

Безкінечне саджання бульби та буряків, нескінченні літературні хрестини й відспівування, пишні відправи й служби, зустрічі і прощання, фіміям і анатема, – це саме те, чим займається у своєму літературному житті здібний галицький критик Евген Баран. Можливо, не лише в літературному, але говоримо наразі виключно про публічний дискурс, про ті речі, які письменники не просто демонструють, видаючи книги і відбуваючи зустрічі з читачами, але з приводу яких вони ще й ображаються, якщо відчувають, що читацька увага до них є недостатньою. Юрій Винничук, не створивши у своїх книгах жодної притомної сексуальної сцени (а читач таке любить, і Винничукові це добре відомо, бо він і сам є читач зі столітнім майже стажем), тим не менше є невиправним еротоманом. Це нагадує розлад, чи пак хворобу. Подейкують, так у нього не лише в літературі, але ми цікавимось виключно оприлюдненим боком життя. Приватне життя тому і є приватним, що іншим до нього зась. За винятком випадків, коли з тих чи інших міркувань, люди самі афішують власну приватність (частенько в такий спосіб містифікуючи та заплутуючи надміру цікавий загал). Натомість, є інший письменник, який ніколи не приділяє еротиці окремої уваги, але вона у нього просочується ледве не з кожної сторінки тексту, – хоч романного, а хоч новелістичного. Мова, ясна річ, про Володимира Даниленка, письменника зі специфічним світоглядом, який на диво орґанічно поєднує у своїх творах язичницькі та християнські компоненти. Безжалісному мечу християнства цілком доречно протистоїть потужний язичницький ерос, утілений у радісному багатоголоссі плоті. Узагальнюючи ситуацію подібного протистояння (аж до світових масштабів і згадуючи принагідно хоча б одного авторитетного життєлюба (дарма, що католика) Маріо Варґаса Льосу), можна стверджувати, що без такого затятого опору з боку прадавнього еросу християнство давно б уже залишило довкола себе безлюдну пустелю з окостами величавих храмів і монастирів. Красиво, але безлюдно. Просто ніяк. Що стосується мене особисто, то я уже років із двадцять спостерігаю за світом виключно із вікна каварні (або «з тераси ресторації», – як сказав би В.Домонтович). Мені так зручно, мені так смакує, у цьому весь я; звідси – герої моїх новель, повістей і романів. Якось інакше у мене уже не буде. Бо я, як і більшість людей, – комаха у своєму бурштині. (Не знаю, чи слід у цьому місці наголосити, що я висловлююсь дещо алегорично. Напевно, таки слід, бо теперішні критики і полемісти розучились сприймати алегоричне письмо). Якщо ж на нашу уявну канапу взяти для короткого розгляду творчість Степана Процюка, то можна навіть не сумніватися, наскільки пекельними були його дитячі та юнацькі роки. (Це зрозуміло навіть без занурення в реальні перипетії біографії та ігноруючи акцентовані автобіографічні повісті й есеї). Зрозуміло, що самого пекла, наскільки б яскравим воно не було, – замало. Необхідно було ще отримати дар, розпізнати власне покликання, а потому чимало попрацювати. Але ясно: всі ті душевні перверсії й муки, що їх демонструють персонажі письменника, відомі авторові анітрохи не з книжок, попри те, що він частенько намагається заховатися від читача за відомими іменами австрійських та американських психоаналітиків. Випадок Процюка складний, а місцями – клінічний; він пише правду, якою вона найчастіше і є, але яку не всім дано бачити та розуміти. І, ясна річ, треба бути зовсім уже на всю голову із піонерського дитинства, аби впродовж тридцяти років писати так, як пише Олександр Ірванець, який дописався до того, що навіть не помічає, наскільки це все нецікаво читачеві в останні років двадцять. (Раніше я вже зауважував, що все сказане стосується лише письменників і жодним чином не може бути прикладене до графоманів. Тому-то й не розглядаю тут випадок Андрія Кокотюхи, позаяк цей випадок є зовсім печальним і не має жодного стосунку до літератури як різновиду мистецтва). А тепер множимо все, щойно сказане про письменників, на позалітературний чинник, власне, на кількість випитого довкола написаного, – і отримаємо ідеальну формулу любови, себто творчости. Треба бути зовсім глухим, аби не зауважувати аж настільки елементарні речі. Втім, без розуміння таких елементарних речей, декому доведеться до кінця свого віку кумкати про кон’юнктуру Жадана, не зауважуючи кон’юнктурність Юрія та Софії Андруховичів, Василя Шкляра і багатьох інших письменників. Печальна, як на мене, участь.

***

До чого тут комахи в бурштині? – запитає не надто уважний читач. Якби я одного ранку прокинувся і зрозумів, що Жадан, Процюк або Баран радикально змінилися, мені було б зле. Якби це сталося зі мною, мене б уже не було. Варто триматись свого бурштину, дитинство – штука одноразова. (І вкотре мушу зауважити, що я висловлююсь дещо алегорично). Спробую пояснити. Спочатку ця концептуальна назва мала бути застосована виключно до персонажів із луганського репортажу Жадана та почасти до самого письменника, бо він, його оповідач і персонажі творів – речі вже неподільні. (Жадан так живе, а не лише так пише, тому має відповідати за прожите й написане не лише на майбутньому Страшному суді, але й значно раніше, перед своїм теперішнім читачем, хай навіть і не вельми вдячним або й зовсім невдячним, як от А.Дрозда). Мені йшлося про спростування образливих звинувачень у кон’юнктурі, які останнім часом звучать у бік Жадана все частіше. На щастя, я не зміг швиденько написати і оприлюднити цей текст на захист, відклавши його, як це часто зі мною буває, на потім. Тож уже значно пізніше, стоячи рано-вранці із сиґаретою й кавою на балконі одного прифронтового міста, я нарешті збагнув, що захищати потрібно всіх, а не лише Жадана. Якщо раптом «вистрілить» успіхом на европейському ринку проза С.Процюка, В.Даниленка або Галини Пагутяк, то критики й для них швиденько знайдуть звинувачення. Свого часу згадуваний тут Е.Баран любив повторювати слова одного поляка про любов і малі міста. Чи наш критик постарів останнім часом, чи це так спілчанська посада на нього впливає, але згадана вище екстрема є зброєю двосічною, тож може бути застосована і до нього (або до мене), це слід пам’ятати і усвідомлювати. Світ, зокрема і світ наших уявлень, у підсумку завше буває круглим. І це – остання втішна новина, яку мені багнеться наразі повідомити читачеві.