Символічними в цьому сенсі були довжелезні черги на весняний «Книжковий Арсенал». Утім, тоді був саме той момент, коли видавалося, що все найгірше позаду й ми перемогли, – а потім виявилося, що насправді це була лише коротка мить перепочинку, а попереду Іловайськ, – та все ж книжка весь цей час незмінно була поруч як із «коктейлями молотова» на Грушевського, так і з «автоматами калашникова» на Донбасі, й це є найкращим свідченням того, що її годі будь-чим замінити.

Зрештою, за цей рік усі, за винятком урядовців, нарешті впевнилися в тому, що якби ми протягом 23-х років несли в Крим і на Донбас українську книжку, то тепер Крим і Донбас не так легко впустив би до себе «зельоних чєловєчков русссссскава міра». На жаль, владоможці цього так і не зрозуміли – протягом року уряд(и) Яценюка нищив(ли) бібліотеки й інші культурні осередки з не меншою старанністю, аніж їхні «папєрєднікі»…

У культурному середовищі на цьому фоні стала очевидною нагальна необхідність «зміни правил гри». Це закономірно спричинило цілу низку гострих дискусій і більших чи менших скандалів: рік почався з тролення мінкульту Новохатька й закінчується троленням мінкульту Кириленка; а поміж цим була гостра реакція мистецького середовища на колаборантську позицію окремих письменників; неоднозначні вибори нового голови НСПУ, що супроводжувалися дискусію про те, чи взагалі потрібна така організація; скандальна відмова адміністраторів конкурсу «Книга року ВВС» прийняти номінаційні подання одразу на кілька цікавих книжок «неугодних» авторів і вихід авторитетного Тараса Федюка зі складу журі цього конкурсу через незгоду з механізмами ухвалення там рішень; перманентні фейсбучні «бурі в склянці води» тощо. Мені це видається початком процесу структуралізації мистецького середовища, логічним завершенням якого мало би стати формування кількох конкурентних літературних організацій, базованих не лише на особистих симпатіях і антипатіях їхніх членів, а й на певних художньо-ідеологічних доктринах, як це було в 1920-і роки. Однак боюся, що цей процес «самовизначення» буде тривалим – адже наразі незрозуміло, навколо чого можна об’єднуватися (літературні журнали давно втратили цю функцію, а сайти ще не здатні забезпечити необхідного мінімуму фінансування). Тому більші чи мені скандали будуть і далі – й це кепсько не так для середовища, певна частина якого цими скандалами відверто «живиться», як для читача, якого вся ця часом доволі гидкенька метушня не лише дезорієнтує, а нерідко й відвертає від української книжки.

Усі ці речі виказують закостенілість нашого мистецького середовища, у якому мало не визначальним є поділ на «своїх» та «чужих»; настороженість до всього нового й «нестандартного» і намагання це нове тупо «не помічати»; вкрай мала здатність до саморозвитку, до постійного генерування свіжих ідей. Як це не прикро, у 2014-у ці тенденції, давно притаманні нашій «дорослій» літературі, почали проявлятися і в письменстві для дітей, яке досі від цих болячок майже не потерпало. Виходить, що мода на дитячу літературу може не найкращим чином позначитися на самій дитячій літературі…

Зрештою, цього року вийшло й чимало помітних книжок для дітей: фінальна частина трилогії «Лісом, небом, водою» Сергія Оксеника, «Як я руйнувала імперію» Зірки Мензатюк, «Левантійські канікули» Антона Санченка, «Чудове Чудовисько і Погане Поганисько» Сашка Дерманського, «Вечірні крамниці вулиці Волоської» Галини Ткачук, «Душниця» Володимира Аренєва, «Авіа, пташиний диспетчер» Оксани Лущевської і «Дракони, вперед!» Катерини Штанко, а в підлітковому сегменті – «Вітроломи» Степана Процюка і «День сніговика» Дзвінки Матіяш. Мій особистий «фаворит» тут – трилогія Оксеника (Сергія Іванюка); принаймні саме її я читав із щирим захопленням і одразу ж поклав на ту поличку в моїй домашній книгозбірні, де тримаю книжки, які періодично перечитую. Разом із тим моє враження від книжкового року в дитячій літературі дещо суперечливе – передовсім тому, що серед голосних новинок було незвично багато книжок, у яких визначальною є робота художника й видавництва, а не письменника. Мене як тепер уже й видавця це до певної міри тішить, – але мені як письменникові через це трохи прикро…

Що ж до літератури «дорослої», то тут ми нарешті дочекалися того, про що так багато мовилося в останнє десятиліття, – розквіту «легкої» белетристики чи, як її ще називають, «літературної попси». Я не є її прихильником і таких книжок майже не читаю, – за поодинокими винятками, коли мені видається, що той чи інший текст водночас має претензії і на літературу, – але тенденція мені видається цілком позитивною. Принаймні я радий з’яві нових книжок як відомих, так і нових авторів – Володимира Лиса, Вікторії Амеліної, Тетяни Белімової, Андрія Кокотюхи, Сергія Батурина й багатьох інших колег. І ще дужче мене тішить те, що цей сегмент літератури визрів до такого рівня, що здатен генерувати такі смаковиті тексти як «Фелікс Австрія» Софії Андрухович – свого роду «галицьку відповідь» «Панові Халявському» Григорія Квітки-Основ’яненка. Квітці в цьому славетному тексті так само йшлося про їжу й імперію, – однак він, як відомо, і одне, й інше сприймав з гумором, а Софія Андрухович, на жаль, поставилася до обидвох цих артефактів надміру серйозно, що, як на мене, й не дозволило її текстові здолати жанрові рамці «легкого чтива». «Я погано уявляю собі непоганого імператора», – завважив із зовсім іншого приводу Василь Герасим’юк, але в контексті роману пані Софії мені чомусь крутиться в голові передовсім саме ця фраза…

Що ж до особисто мені цікавішої «важчої» прози, то її, на жаль, було мало – і вона, вже традиційно для нашого «красного письменства», була або експериментальна, як «Понтиїзм» Олександра Михеда чи «Кагарлик» Олега Шинкаренка, або «проза поета», як «Месопотамія» Сергія Жадана чи «Десятий рядок» Степана Процюка. Справді, попри те, що Сергій і Степан вибудовують свої тексти кожен у власний спосіб, і ці авторські способи кардинально відмінні один від одного, – та все ж у них є дуже важлива, я б навіть сказав засаднича спільність: текстом для обох є не так історія, яку вони оповідають, як метафора, що «вимальовується» чи «вибудовується» цією історію. Себто вони пишуть значно більше «як», аніж «що», – принаймні оце енергетичне за своєю природою «як» передовсім і формує враження від їхніх текстів. Очевидно, що і в одному, і в іншому випадку це мислення не прозаїка, а поета, – Жадан, зрештою, цілком органічно вводить у книжку і власне поезію, а в Процюка серед персонажів нарівні з дідом, батьком і сином Іванчишиними фігурують мойри, музи, Купідон, Молох…

Як на мене, у Процюковому романі найважливішим – у контексті цього страшного року хочу особливо на цьому наголосити – є моторошний, безпросвітний образ імперії, яка руйнує людські долі й навіть психіку людей не на одне покоління наперед. Традиційне для творчості цього автора «роздивляння найдрібніших деталей людського єства крізь психоаналітичну лупу» тим паче посилює гостроту цього враження – це справді в усіх сенсах «важка» книжка, але вона дуже важлива бодай тим, що наша література «мусить через це пройти», мусить це «перепрожити», щоб рухатися далі. Художні засоби цього «перепроживання» в нас наразі здебільшого поетичні, навіть коли формально і йдеться про прозу, – і це означає лише те, що нам ця тема все ще дуже болить. Адже біль, як відомо, вихлюпується саме через зойк метафори, – це вже потім, коли все залишиться в минулому, буде час розповідати про нього історії…

Цим болем, а також болем «зламу тисячоліть» просякнута і ще одна дуже важлива для мене цього року книжка – «Кров і легіт» Василя Герасим’юка. Зрештою, саме до неї, придбавши її на «Книжковому Арсеналі», я повертався найчастіше, перечитуючи той чи той вірш. А ще полицю з улюбленими поетичними книжками поповнили чудові томики вибраного «Гронінгенський рукопис» Ірини Старовойт і «373» Маріанни Кіяновської. Дуже гарне враження справили й нові збірки – «Сарматське море» Ганни Осадко, «Обкладинка» й «Сонце пішло у декрет» Олесі Мамчич, «Метрополь» Юрія Матевощука, «Тінь у дзеркалі» Катерини Міхаліциної, «Аз» Ірини Шувалової, опубліковані в періодиці вірші Ірини Цілик. Та якщо говорити про таке поняття як «голос часу» – тексти, які найглибше і найточніше висловлюють те, що саме в ці дні хвилювало найдужче, – то таким голосом для мене стали «Вірші з війни» Бориса Гуменюка і нові поезії Люби Якимчук. Очевидно, саме їхніми вустами у 2014-му говорила Україна – вустами українського воїна і української дочки й матері з Донбасу.

І, нарешті, про «книжку року» – найважливіше для нашої культури видання, яке побачило світ у 2014-у, а відгомін матиме вочевидь не на одне десятиліття. Для мене це без сумніву «Моя Шевченківська енциклопедія» професора Леоніла Ушкалова – справжній взірець сучасної гуманітаристики, де органічно поєднано колосальну наукову глибину і неймовірно захопливий стиль письма.

І ще про декілька моїх особистих «номінацій». Видавництво року – «Видавництво Старого Лева», яке виросло до справжнього ґранда й законодавця книжкової моди. Інтернет-видання року – «БараБука», яка не без «проколів» і труднощів, та все ж дуже позитивно перебирає на себе місію провідного орієнтира у сфері дитячої літератури. Відкриття року: в поезії – Олена Герасим’юк і її дебютна збірка «Глухота»; в літературі для дітей – Олег Чаклун і його книжки «Коротунчик», «Банка варення» й «Калюжа». Художники року: «дорослий» – Анатолій Дністровий, «дитяча» – Юлія Пилипчатіна, дебют – Христина Стринадюк. Есеїст року – Богдана Матіяш («Братик Біль, Сестричка Радість»). Несподіванка року – видавництво «Дискурсус» Василя Карп’юка.

А для мене 2014-й, ясна річ, був передовсім роком «Фонтану казок». Уперше вийшовши «на люди» 5 липня на «Країні мрій», ми відтоді зуміли зробити вісім книжок, отримати дві відзнаки «Форуму видавців» і одну зарубіжного книжкового конкурсу; дві наші книжки потрапили в довгий список «Дитячої Книги року ВВС»; а найголовніше – ми впевнилися в своєму прагненні творити якісно нову українську книжку для у всіх сенсах сучасних українських дітей, відкривати нові імена й нові овиди. Для мене найважливішим підсумком цього вкрай непростого, але значною мірою доленосного року є те, що чимало маленьких читачів і їхніх батьків нас за ці лічені місяці не просто помітили, а полюбили й почали нам довіряти. Про більше я не міг і мріяти!