Ніби це не моя мама, а я проковтнула якусь невідому рідину у пологовому, склянку з якою медсестра дала їй випити між переймами, переплутавши з водою.

Коли краплинки цього розчину потрапили до ротової порожнини, їжа на кілька місяців втратила смак. Мама розповідала, що їсти, не відчуваючи смак, надзвичайно нудно. Жити ж, не пробуючи на смак кожен новий день, майже неможливо. Дні зливаються у безкінечний потік поганих новин.

Нутрощі роз’їдає туга.

Бажання зникли, фарби затерлися, смаки злились і давно нічого не хочеться. Здається, що в світі не лишилось нічого доброго. Тільки сльози, тільки смерті, тільки плач. В 21 столітті життя людини знову втратило свою цінність. Стільки смертей в одній окремо взятій країні неможливо пережити, неможливо змиритися, що все це відбувається насправді.

Одного ранку здається, що збожеволів світ, другого — що ти сам втратив здоровий глузд.

Може це сон, - так інколи думає кожен з нас.

У якийсь момент ти усвідомлюєш відсутність внутрішніх реакцій на звістки про черговий похорон. Ти просто не відчуваєш. Мозком ти розумієш, що, мабуть, твій організм автономно від тебе включив режим самозбереження.

Ти в капсулі. Заплющив очі, як в дитинстві, ховаючись від монстрів. Ніякої війни.

Хоча цей біль вже не зникне ніколи. Він просто зачаївся десь глибоко всередині. Щоб потім трансформуватись у ненависть.

І ця нова невідома сторона себе лякає найбільше.

Бо ж для ненависті немає своїх і чужих. Вона, як будь-яка руйнівна сила, навіть, якщо направлена на ворога, по дорозі захлюпує всіх навколо. Нещадно знищує все людське, заражає смертоносним вірусом.

«Я впіймала себе на думці, що я хочу, щоб російська «подлодка» затонула», - каже подруга.

Діти також хочуть воювати. Наші діти, що назавжди лишаться дітьми війни. Навіть найменші з них полюбили зброю та ігри у війнушки. Вони хочуть бути героями. Хочуть пошвидше вирости і почати вбивати ворогів.

На вулицях висить реклама «Стрес? Поруч є тир!».

Важко навіть уявити як ми будемо жити потім. Хоча інколи здається, що ніякого ПОТІМ не існує. Не буде. Є лише ЗАРАЗ. Страшне, тягуче, нескінченне зараз. Назавжди.

Я пам’ятаю як мені подобалось, коли в нас припинили проводити військові паради на свята. Яка сентиментальна радість, та що там, гордість охоплювали мене, якою перемогою цивілізації це бачилося.

Розуміння того, що армія необхідна державі, а, отже, і паради також важлива складова цієї конструкції, наздогнало разом з бідою, втім, це все ж не зробило життя в мілітаризованому суспільстві більш привабливим.

З кожним днем все важче вийти з беземоційного світу інерції.

Але життя не триватиме вічно, його неможливо відкласти на потім, як зиму, весну, літо і осінь цього року. Тому кожен по-своєму намагається віднайти себе, прорватися крізь товщу води, що залила вуха, очі, серце.

Я також шукаю цей вихід.

Згадую способи, за допомогою яких прийшла до тями після розлучення. Але масштаби цих катастроф надто різні.

Старанно витягую себе із свого задзеркалля. Випробовую на смак всі приємності з попереднього буття.

Намагаюся жити — спостерігати захід сонця, розмовляти з дітьми, гуляти з друзями, пити вино, слідкувати за птахами, але всі ці речі не приносять звичної розради.

Усе це як тимчасове знеболювальне. На деякий час допомагає втамувати біль та не відганяє відчуття невідворотного краху до якого з завзятістю п’яного водія мчить людство. Не дає відповіді на питання: Як знову почати дихати і відчувати?

Не підказує, де шукати надію.

І тоді ти знову звертаєшся до віршів. Причина проста — дві книжки, що лежать у тебе на столі.

«Четверта радість» Олени Степаненко та «Катівня. Виноградник. Дім» Катерини Калитко.

Дві книжки зіткані з болю. Дві такі різні. І такі близькі.

Все ж таки людство не вигадало нічого кращого для лікування туги (крім, хіба антидепресантів, що, як будь-які наркотики мають побічні ефекти) за очищення, за катарсис. Для когось це чи не єдиний шанс виплисти.

«…Рік, якого насправді взагалі не було,

він-бо дослівно зник на самому початку,

просто в шибку шкреблося сирітське якесь крило,

просто хтось надламав на листі таємну печатку.

Теплі соски ліхтарів поять світлом туман.

силуети ягнят ходять за пастушками,

на дорозі вовки, інших доріг нема,

тане в кишені, тане прохолодна рука…»

(Катерина Калитко)

Збираєш намистини образів важливих саме для тебе.

 «…В голому горлі голосу мідна м’ята,

Вулиця хрускотить, устелена молитвами,

Нахиляєшся уламок себе підняти

а в руці опиняється камінь…».

(Катерина Калитко)

Віриш цим коштовним переплетінням слів, як стародавнім пророцтвам, перебираєш їх як улюблені  чотки, ті самі, загублені, що тобі колись подарував отець Генріх, читаєш як молитовник, бо свій власний псалтир не можеш взяти у руки з минулого лютого.

І серед гострих болісних передбачень віднаходиш відповіді. Себе. Життя.

«…Є лише відсутність любові —

що позначається в безголоссі,

війнах, морах, ламкому волоссі,

нездатності давати фору,

прощати хиби, носити схими…

Бог не залишає нас — просто дарує зиму…».

(Олена Степаненко)