
Re: цензії
- 27.06.2025|Ірина Фотуйма"Коні не винні" або Хроніка одного щастя
- 26.06.2025|Михайло ЖайворонЖитомирський текст Петра Білоуса
- 25.06.2025|Віктор ВербичПро що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
- 25.06.2025|Ігор ЗіньчукБажання вижити
- 22.06.2025|Володимир ДаниленкоКазка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
- 17.06.2025|Ігор ЧорнийОбгорнена сумом смертельним душа моя
- 13.06.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя СтефаникаЗвичайний читач, який став незвичайним поетом
- 12.06.2025|Ігор Зіньчук«Європейський міст» для України
- 07.06.2025|Ігор ЧорнийСни під час пандемії
- 03.06.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськКаміння не мовчить: контур герменевтики
Видавничі новинки
- Вероніка Чекалюк. «Діамантова змійка»Проза | Буквоїд
- Джон Ґвінн. "Голод Богів"Книги | Буквоїд
- Олеся Лужецька. "У тебе є ти!"Проза | Буквоїд
- Крістофер Паоліні. "Сон у морі зірок"Проза | Буквоїд
- Дженніфер Сейнт. "Електра"Книги | Буквоїд
- Павло Шикін. "Пітон та інші хлопці"Книги | Буквоїд
- Книга Анни Грувер «Вільний у полоні» — жива розмова з Ігорем Козловським, яка триває попри смертьКниги | Буквоїд
- Тесла покохав ЧорногоруКниги | Буквоїд
- Тетяна Висоцька. «Увага, ти в ефірі!»Книги | Буквоїд
- Христина Лукащук. «Насіння кмину»Книги | Буквоїд
Авторська колонка
Собор Паризької Богоматері
О.Коростешева: Пане Олегу, Ви б іще про «Собор Паризької Богоматері» написали. (…)
О.Соловей: Про «Собор...», напевно, не писатиму, а от про романи та іншу прозу Ч.Буковські 1970-х–1980-хроків – невдовзі писатиму. Хороші книги не старіють, пані.
З коментарів до рецензії
О.Солов’я «Починаючи говорити»
Одразу скажу: мені не йдеться про рецензію Олега Солов’я і я не маю наміру апелювати до учасників наведеної в епіграфі дискусії. Цитата з обговорення критичної статті донецького літературознавця, опублікованої «Буквоїдом», підштовхнула зафіксувати деякі інші думки…
Не варто вважати, ніби асимільоване нами мистецтво попередніх епох є чимось таким, що працює над нашими душами – огранює їх та лікує – навіть тоді, коли ми спимо. Або ж тоді, коли упокорено сприймаємо купи наукових досліджень, написаних про той чи інший літературний шедевр, як такі, що їх не вдасться нікому й ніколи примножити бодай одним розумним словом.
Так, мистецтво можна порівняти з ліками, але з одним принциповим застереженням. Якщо людина захворіла, вона приймає призначені антибіотики і, лягаючи у ліжко, не переймається, чи діятимуть ліки уві сні. Діятимуть: заснув із підвищеною температурою – а прокинувся здоровим. Мистецтво ж здійснює свій культурний і духовний дренаж найефективніше тоді, коли звертаємося до художніх надбань, перебуваючи в стані максимальної мисленєвої активності. А тому літературні твори – навіть ті, які вважаємо засвоєними і до яких начебто можна й не повертатися, – чинять позитивний вплив на нашу свідомість, якщо утримуємо їх у постійній периферії зору, наслухаючи живий, хоч і давній письменницький голос – крізь зачинені двері століть та стильову архаїчність.
Я не стверджував би, що «Собор Паризької Богоматері» (візьму за приклад згаданий роман Віктора Гюго) є твором, про який немає сенсу писати. Не стверджував би, позаяк усі ми – пересічні люди, тож навіть на божественне сяйво дивимося так, ніби із шахти. А мислення наше занадто куце, воно пропонує нам убогі логічні конструкти на кшталт: якщо існує криниця, значить відром можна торкнутися дна. Затиснуті фізикою власних можливостей і уявлень, «знаємо» (NB: дієслово саме таке – у лапках), що дно існує.
Ми ще довго рухатимемося у напрямку світла, збиваючись на пітьму, ще довго проговорюватимемо для себе те, що давно не викликає різночитань. Ми ніби й знаємо, як жити. Проте не маємо сили актуалізувати це знання так, щоб не погойднутися вже наступної миті, піддавшись слабкості. Ми утверджуємося в категоричності замість того, щоб глибше занурюватися в істини, відомі з дитинства. А занурення стабілізує. Повторення пройденого – теж. Перечитування прочитаного – книжок, написаних великими людьми, – тим паче.
Наведу приклад, позбавлений лірики, у якому йдеться про смерть.
Нещодавно у Луцьку, у кількох сотнях метрів від мого будинку вночі обвалився під’їзд однієї з п’ятиповерхівок. Загинула лише одна людина, оскільки обірвалася та частина під’їзду, де розташовувалися кухонні приміщення. Кажуть, що будинок уже напередодні тріщав. А ще подейкують, що однією з причин трагедії є те, що у магазині на першому поверсі власники, поліпшуючи вигляд вітрини, прибрали бетонні колони, які на етапі проектування і будівництва ніхто зайвими не вважав – навпаки: колони стабілізували будівлю.
Екстремальні події (подібні до недавньої луцької трагедії), розхитуючи життєву сталість і розвертаючи нас обличчям до неминучих речей, холодним душем – своєрідна шокова терапія – омивають нашу запилену свідомість, руйнуючи стереотипи сприйняття і тим самим уможливлюючи існування дивовижних речей – на кшталт бездонної криниці, куди відро летить, як у космос…
«Собор Паризької Богоматері» французького класика так само, як інші класичні твори, виконують важливу стабілізуючу функцію, яка насамперед полягає у здатності мистецтва врівноважувати світ, щодня розгойдуваний і наповнюваний сміттям ентропії. Відтак я швидше поставив би під сумнів важливість рецензування багатьох сучасних і понад міру розрекламованих книжок, аніж применшував би значення постійного звернення до творів, які можна вважати опорними конструкціями, на яких й узагалі тримається і мистецтво і життя.
І ще. Нещодавно я прочитав роман Оноре де Бальзака «Кузина Бетті». Бальзак – здавалося б, говорене, переговорене. Натомість твір мене вразив (я навіть зафіксував враження у своєму новому романі «Прихована фортеця»). Вразив, звісно ж, не відкриттям класика (хоча б кілька його книжок всі ми читали), не філігранно диференційованим сюжетом, не характерами, не психологією – а тим, як художня книга стає фактом справжнього, чесно прожитого на папері життя. З чим би я міг порівняти своє враження? З чудом – як коли б на моїх очах відбудувався луцький будинок із колонами на першому поверсі й воскресла загибла людина…
А тепер повернусь до епіграфа. Олег Соловей шляхом суб’єктивізації літературних уподобань яскраво індивідуалізує власну естетику, власний світогляд. Через те його звинувачення на адресу В. Базилевського органічно – як не дивно це звучить – межують із схвальними відгуками про творчість сестер Черніньких. Органічно, оскільки критична рецепція О. Солов’я не є парадоксальною, а навпаки – послідовною. А любов до літератури, яку критик демонструє у статях (згадати хоча б матеріали про О. Ульяненка, Є. Барана, С. Процюка), не так уневиннює (зрештою, у кожного з нас – своє просвітлення і своя сліпота, то ж будь-кого можна у чомусь звинувачувати, однак ми не завжди мусимо виправдовуватися), як пояснює його надмірну пристрасність – предтечу категоричності, коли йдеться про мистецтво. У дискусії, кілька рядків з якої я навів у якості епіграфа, О. Соловей займає мудру позицію, знаючи: про справжні книги завжди можна сказати свіже слово. У будь-якому разі прислівник «певно», вжитий Олегом у відповіді опонентці й м’яко прирівняний до «мабуть» чи «либонь», мені цілком зрозумілий.
І наостанок. Майже постскриптум…
У фільмі Леоніда Гайдая «Операція «И» та інші пригоди Шурика» є відома сцена: виконроб (актор Михайло Пуговкін), читаючи лекцію дармоїду Феді (актор Олексій Смирнов), вимірює об’єми та спроможності своєї будівельної організації всесвітньо відомими спорудами – Ейфелевою вежею та Собором Паризької Богоматері.
– Якої-якої матері? – перепитує, одразу зацікавившись, хуліган Федя.
– Паризької… – І тут виконроб змінюється на обличчі, зрозумівши, що саме вчулося дармоїдові. – Бого… матері.
І вже зовсім наостанок.
Я би хотів усім нам побажати, аби ми тягнулися вгору до класиків (померлих і тих, хто, на щастя, творить у наші дні) та їхніх невмирущих шедеврів, оскільки шлях до недосяжних вершин буває довшим за життя. То тільки культурно-просвітницький курс у викладенні виконроба для інфантильного дурбецала Феді триває коротко – протягом п’ятнадцяти діб адміністративного арешту.
червень, 2014р.
Коментарі
Останні події
- 01.07.2025|21:38Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року
- 01.07.2025|06:27Українська письменниця Євгенія Кузнєцова у лонглисті престижної премії Angelus
- 29.06.2025|13:28ВСЛ оголосило передзамовлення на книжку Юлії Чернінької "Бестселер у борг"
- 26.06.2025|19:06Дмитро Лазуткін став лауреатом літературної премії імені Бориса Нечерди
- 26.06.2025|14:27Роман, що повертає емпатію: у Луцьку вийшла книжка Костянтина Коверзнєва