Харків знаходиться в напруженні і в суворому передгроззі, яке ось-ось вивільнить Бога війни, що прокрадається вздовж сірих, післязимових стін. Наш невеличкий Євромайдан розганяють і б’ють сепаратисти. У той час, як організатори ховаються кущами, в телевізорі одні брехуни змінюють інших, а країна і далі котиться в горнило громадянської, а потім і війни з РФ. І це – дивний час темних лордів, зрадників, відважних воїнів і святих, хоча останні зазвичай гинуть першими.

З боку літературного музею кинули заклик поїхати на кордон і почитати вірші для захисників нашої вітчизни. Оскільки в частину нас не пускали, то вирішили почитати вірші в лісі, де були дислоковані наші військові. Організатором усього виступила Українська Автокефальна Православна Церква. Дивно було знаходитись у товаристві лише дівчат, і ми, сидячи в прохолодній церкві, чекали, чекали чогось особливого, чогось незвичайного, і от він з’явився.

Іван Іванович був високого зросту, трохи з сивиною, в шкіряній куртці з англійським акцентом і приємною усмішкою. Прибув він на величезному джипі «Toyota» з водієм чи то охоронцем. І ми вирушили: за вікном пролітали будинки, вулиці, люди, світлофори і все кружляло в зеленому оксамиті весни, яка увібрала в себе усі сили першопочатку природи. За містом розкинулись поля і люд вже працював на своїх ділянках у поті чола. Іван Іванович добре говорив українською і святкував цього дня свій день народження, і (увага!) не з родичами, не з батьками чи друзями, а з маловідомими письменниками десь між полем і лісом, з військовими на БТРах. Коротше кажучи, дивний то був дядечко, нічого не скажеш про нього ще, окрім того, що він власник найбільшої аграрної компанії в Україні, живе понад двадцять п’ять років у Харкові і фінансує Українську Національну Революцію .

Солдатів було небагато, стіл накрили великий, куліш – смачний, дерев не багато, коротше кажучи, все було по воєнному у воєнний час, суворі солдати, щирий і веселий майор. Поволі спускався вечір на ще не зовсім прогріту землю. Відчувалося, як світ ворушиться і змінюється прямо тут і зараз, і той, хто тримає усі нитки в своїх руках, здається, сам заплутався у своїх планах. Це відчуття змін торкалось кожного кущика чи травички і всієї цієї землі, що важко дихає в такт мого серцебиття.

І в голові стоїть мотив «Je Veux», як останній гімн любові для цих людей, яких долею було закинуто охороняти кордони держави, що розсипається на попіл. Але треба боротись, завжди боротись, боротись стільки, скільки вистачає сил. До тих пір, поки не здобудемо ту вільну омріяну Україну. І ці хлопці будуть разом з нами пліч-о-пліч стояти до кінця, боронити від імперських шовіністів, кремлівських собак нашу землю, яку народ здобув у віковічній боротьбі. І саме вони стануть першими перед смертю, аби виколоти їй очі.