Найвідоміша італійська письменниця Сардинії, нобелівський лауреат 1926 року, вона описувала життя Сардинії, ще відокремленою від моря малярійними болотами, яка не знала, що таке туризм і селища світової знаті на узбережжі, укоріненої в пастушому побуті Барбаджі. Таку Сардинію сьогодні важко уявляють собі навіть самі жителі прибережних міст острова, не те що туристи - і в результаті творчість Грації Деледди давно і міцно забуте навіть в Італії, а шкода. Цікаво, що цього року, коли Нобеля отримала канадська письменниця Еліс Мунро, у світі заговорили про повернення до традицій "чеховського оповідання". Так от, Грація Деледда писала саме такі проникливі оповідання - за сторіччя до Мунро і через півстоліття після Чехова.

Для Сардинії вона все ще залишається одним із головних національних символів - її ім´ям називають ресторани і торговельні марки, а її меморіальний музей у Нуоро став центром презентації "сардинських Афін", як любить називати себе це гірське містечко. Але той, хто звернеться до оповідань Грації Деледди, щоб побачити, якою була італійська література її часу, буде сильно розчарований: лауреат Нобелівської премії 1926 року, гордість Італії початку століття виявиться далекою від своїх сучасників. І ось чому.

Грація Деледда не хотіла стати ще однієї італійською письменницею - їй важливо було стати письменницею Сардинії, що було не так-то просто. Острів, який був іспанською колонією, став володінням Савойської династії за півтора століття до її народження, але в горах продовжували говорити рідним сардинським діалектом, а література, яку створювали впродовж цілої епохи, була написана іспанською мовою і поступово стала недоступна корінним жителям Сардинії. Фактично Грації Деледда потрібно було привести сардинського пастуха,  шахтаря чи священика в європейську літературу - але як? Адже їх життя, їхні традиції, їхнє світосприйняття були так далекі від італійських...

Вона обрала незвичайний шлях, коли дізналася, що далеко від Сардинії є країна, письменники якої теж намагалися зробити своїх співвітчизників зрозумілими європейцям - і водночас зберегти в літературі власне світосприйняття. Грація Деледда вчилася у російських класиків - Толстого, Гоголя, Чехова, Достоєвського, Горького але і тут сталася дивна метаморфоза: оскільки на її острові не було таких міст, як Петербург чи Москва, а були тільки маленькі селища, поряд з якими навіть Нуоро виглядав мегаполісом, її "російська Сардинія" в результаті опинилася "українською", тобто позбавленої того "вищого світу", аналог якому в українській мові шукав і не знаходив, перекладаючи Пушкіна, Максим Рильський. Сардинія Грації Деледди обійшлася без цього "вищого світу" , зате виявилася населеною чесними нехитрими людьми, що намагаються усвідомити себе у світі безкрайніх пасовищ і високих гір - нам ці люди знайомі за романами Панаса Мирного чи Михайла Коцюбинського. Українські класики нічого не знали про сардинську письменницю , а вона навряд чи могла познайомитися з їх творчістю. Але сталося практично одне і те ж - відштовхнувшись від "петербурзького світу" російської класики, і авторка сардинської літератури, і українські прозаїки створили дуже схожі всесвіти - всесвіти неспокійних людей з чистою душею та дитячими очима.