Це не таємниця, що образотворче мистецтво (саме мистецтво, а не скандали з ним пов´язані) у наш час привертає увагу дуже невеликої кількості людей. У маленькому містечку ця цифра обмежена ближнім колом друзів і однодумців, презентувати себе більш широкої аудиторії наживо, а не в інтернеті, не так просто.

Звичайно ж, у великих містах ситуація схожа, але, завдяки іншим масштабам, це не так помітно. Хто пробирався на відкриття останнього Гоголь-фесту в промзону під дощем і в темряві, зрозуміє про що я.

У провінції таку кількість людей може привабити лише виставка шоколаду.

Навіть п´ятнадцятихвилинна поїздка в маршрутці задля якоїсь навколокультурної події мало кого надихає. Приклад тому — кілька виставкових проектів на колишньому заводі, співорганізатором яких я була. Досить багато місцевих жителів відмовлялися приїздити на наші заходи, мотивуючи дальністю розташування.

Таке байдуже ставлення до мистецтва прищеплюється ще в школі. Уроки малювання, під час яких хоч якимось чином є шанс наблизитися до прекрасного, можна знайти в розкладі тільки раз на тиждень. Крім того, традиційно вважається, що для викладання цього предмету не обов´язково бути фахівцем, показати, ЯК треба малювати може будь-який інший учитель.

Тому знайомство з місцевими глядачами, якщо воно раптом все ж таки відбулося, доведеться починати, враховуючи, що на формування художнього смаку більшості вплинули цукеркові етикетки з ведмедиками в лісі художника Івана Шишкіна. Ось кого, дійсно люблять, по - справжньому. Спокуслива постійність нагадує любов до класичної літератури, в симпатії до якої так часто зізнаються люди, що не читають книжок взагалі.

Не знати (хоч трішки) історію мистецтва, не орієнтуватися (хоча б трохи) в іменах відомих художників не вважається непристойним навіть у більш-менш освіченій компанії музикантів, лікарів, юристів та інших інтелігентів. Ось забути таблицю множення — чомусь здається неприпустимим.

Одразу згадується абсолютно реальна історія, дуже схожа на анекдот, коли одна моя подруга прийшла відвідати до лікарні іншу і захоплено шепотіла хворій про те, яка розкішна виставка Піросмані відкрилася у Києві. Сусідка по палаті, жінка з трьома вищими освітами, дуже здивувалась, звідки стільки захвату від вина:  «Вино, звісно, непогане, - сказала вона , - але я і краще пила».

З другого боку, місцеві любителі образотворчого мистецтва, що незмінно стежать за культурним життям свого міста, теж ніяк не полегшують життя молодого художника. Такі борці за чистоту стилю, як правило, вважають, що час завмер. І перебувають у вічному протистоянні, так званим новим формам, які вже давно перестали бути новими, а щільно увійшли в світову історію мистецтв.

Тому в анотаціях до більш-менш сміливих виставок у провінційних містах організатори іноді перестраховуються, і вибачливо пишуть: «хоча пересічному глядачу буде важко зрозуміти графічні роботи автора, подивитися виставку має сенс»…

Що вдієш, якщо слова «інсталяція» та «перформанс», тут все ще сприймаються як лайка, а колажі, що з´явилися в мистецтві понад 100 років тому, дивують не менше голови акули у формальдегіді, яка, здавалося б, уже теж не повинна нікого дивувати.

Інколи здається, що нібито все 20 століття з початком 21, з усіма відкриттями нової зображальної мови і пошуками нових форм пролетіли повз твоє миле місто.

Диваками та нестримними новаторами вважаються всі, чиї роботи не написані в реалістичній манері олією. Вибивання з канону прощають тільки місцевим членам спілки художників. Вони вже заробили деяке визнання, тому всі особливо незрозумілі автори заслужили приставку «самобутній», і право відрізнятися.

Здавалося б, як після акулячої голови Денієла Герста, після екскрементів П´єро Мандзоні, після експериментів зі своїм тілом Марини Абрамович, сучасного глядача може спантеличити орнаментальна графічна робота?! Але - може!

І тут не допомагають ані книжки, ані інтернет.

Деякі подумають, що вся справа в бідності реального культурного життя в провінції. Звичайно, його не можна назвати особливо жвавим, але якесь різноманіття все ж таки присутнє. У місті є художній музей, кілька виставкових залів і навіть музей сучасного мистецтва, але все ж незмінною популярністю у любителів живопису користуються зализані салонні пейзажі та натюрморти з підземного переходу.

Звичайно, естетичне задоволення — одиниця, яку важко виміряти, однак багато хто чомусь абсолютно не помічає, що світ щодня змінюється. Продовжуючи сповідувати середньовічний принцип — невидиме, отже, неіснуюче, незрозуміле, тобто — погане.

Регулярно змінюючи моделі айфонів, оновлюючи автомобілі, уважно стежачи за всілякими технічними нововведеннями, ми чомусь навіть не замислюємося про те, що образотворчі засоби теж не можуть стояти на місці, що їхній розвиток природний як саме життя.

І це вже не питання затребуваності представників сучасного мистецтва, а проблема труднощів сприйняття чогось невідомого, що, в принципі, вимагає мінімальної духовної напруги.