Re: цензії

Я не називаю поіменно Вас та Ваші видавничі бренди. Моє звернення стосується до всіх, у кого я маю честь видаватися, хто мене ще не видає, хто лише думає це робити та навіть тих, хто ніколи мене не видасть.

Цим листом я звертаюся до Вас, аби повідомити про критичну ситуацію, в якій опинився через Вашу, видавці, безвідповідальність. Якщо проблема не буде вирішена в короткий термін, мене, Вашого автора, дійсного та потенційного, можуть скалічити, наслати церковне прокляття, знищити мою ділову та людську репутацію. З рештою – навіть знищити фізично.

Справа і проблема – ось у чому.

Вже не перший рік до мене звертаються початкуючі письменники. Вони пишуть мені на електронну пошту, яка є в вільному доступі, в приватні повідомлення на Facebook та дзвонять по телефону, який теж не секретний. Зміст листів однаковий. «Пане Андрію (шановний Андрію, Андрію Анатолійовичу, Андрію), тільки на вас (тебе) одна надія. Допоможіть (допоможи) видати книгу».

Для мене такі прохання – велика честь. Це підносить мою самооцінку вище Лаврської дзвіниці. Але я – не видавець, навіть не лобіст, а лише автор 43 книжок, котрі Ви випустили в світ із 1996 по 2013 рік. І хочу вірити, наша плідна та взаємовигідна співпраця триватиме далі.

Проте саме ця наша співпраця дає авторам таких листів підстави вважати, що я, Андрій Кокотюха – особа, котра на «ти» з Богом. Якщо сама не Бог. І що я, користуючись тим, що Ви мене видаєте так, що скоро матиму чи не найбільшу кількість опублікованих книжок в Україні, маю на Вас, видавці, беззаперечний вплив.

Конкретно: письменники, котрі хочуть надрукуватися, щиро переконані – я ногами відкриваю двері редакцій. Показую всі свої 43 книги та розписані до кінця 2014 року й схвалені Вами видавничі проекти. І завдяки цьому я й тільки я визначаю Вашу видавничу політику, формую Ваш репертуар, збираю для Вас рукописи. І що мої й лише мої рекомендації стануть для Вас вирішальними.

Так, шановні Видавці, я щиро хочу допомогти кожному автору такого листа. Я готовий знайомити письменників-початківців з кожним із Вас. Давати Ваші телефони та адреси.

Проте письменники кажуть: вони вже до Вас зверталися! Ви їм відмовили з різних причин! І тепер я – остання інстанція. Той чорний хід, та шпаринка, через яку можна просочитися в Ваші святая святих, видатися через терени до зірок та прокинутися багатим і знаменитим.

У мене запитання: чому Ви не можете пояснити іншим авторам, що Андрій Кокотюха – такий самий автор, як і вони? Просто, можливо, трошки, зовсім трошки більше працює і не мав ніде жодного лобі…

Чому не можете дати мені спільну довідку з усіма печатками, що я нічого не вирішую в Ваших шанованих мою видавництвах?

Зрештою, я беру себе в руки і намагаюся говорити спокійно. Я відповідаю таким авторам: читати надіслані рукописи – не моя робота, а моя добра воля. Читати ж треба уважно. А прочитання мною цих рукописів забирає мій робочий час, розписаний по годинах. Та все одно на долю рукописів не вплине. Я тактично пояснюю: для цього існують редактори видавництв та їхні власники. На що чую у відповідь: рукописи не рецензуються і не повертаються. А отже – навіть не читаються.

Чому ви не читаєте рукописи початкуючих письменників, шановні видавці?

Чому вони – іншого слова не знайду! – тероризують саме мене своїми, поза сумнівом, геніальними творами обсягом не менше 10 авторських аркушів (400 тисяч знаків на комп’ютері)?

Так, я час від часу пишу внутрішні рецензії на певні твори. Але за це мені час від часу й платять. Тут же від мене коли проситься, а коли й вимагається безоплатно робити ту роботу, за яку Ваші редактори отримують платню! Тим більше, що результат моєї роботи та роботи Ваших редакторів майже завжди однаковий – твір у такому вигляді не до друку годиться.

Але редакторам Вашим, як і Вам, після такої відповіді нічого не загрожує. Бо Ви – лише видавці. Як були бездушними бізнесменами, котрі прагнуть чистогану, так ними й лишитесь. А я – геній та Бог, котрий може на вас вплинути, але не хоче.

Бо зажрався я та боюся конкуренції. Хоча пропоновані мені для лобіювання переважно фентезі, любовні романи та твори в дусі соціалістичного екзистенціалізму мені зовсім не конкуренти.

Я тримаюся до останнього. Я витрачаю час, пишучи не тексти, а листи. В яких пояснюю: є безліч способів оприлюднити свій твір. Формат електронної книги. Власний кошт. Увійти в кооперацію з видавцем. Створити власне видавництво.

Проте всі ці варіанти чомусь відпадають. Кожен хоче, аби я допоміг йому видати книгу саме у Вашому видавництві, та ще й мати за це гонорар.

Окей, кажу я. Давайте зайдемо з іншого боку. Допомога може бути різною, носити різні форми.

Ось є видавничий тренд. Є ринок – який не який, але є. На ньому нині потрібні такі й такі твори. Якщо ви, авторе, зможете переписати своє фентезі під формат історичного чи соціального роману, або додасте туди гендерних студій – хто знає, може, рукопис знайде видавця. Треба бути гнучкими… чи я не знаю…

Я навіть дійшов до того, що взяв на себе сміливість давати поради. Ось тут, у цьому розділі, слід зробити так. Цей персонаж зайвий. Тут краще додати дії. Без цієї сексуальної сцени можна обійтися. Тут Андруховича не варто цитувати.

Але всі ці мої спроби бути хоч якось корисним розбиваються об одне, непереборне бажання протилежної сторони: «То все херня, книжку б видати! Такою, яка вона є! Ось у такому вигляді! На чорта переписувати? Вона геніальна! Такого же в Україні не писали!».

Коли ж я визнаю свою безсилість і починаю від самого початку, тобто – переконую всіх респондентів, що не маю на Вас, шановні видавці, жодного впливу, починаються ті самі проблеми, від яких я прошу мене вберегти.

Мені заявляють: «Ви, такий відомий письменник, якого всі видають, не хочете нам допомогти і за нас попросить? Це всі українці такі! Вони топлять один одного! Не буде в нас держави, не буде в нас культури, не буде літератури, одна попса буде! А ви – підарас, пане Андрію!»

Мене можуть не називати «паном». Можуть називати на «ти», до чого, Зрештою, приходять. Але опція «підарас» у всіх випадках зберігається й лишаться сталою.

Я розумію, коли до мене ставляться негативно письменники Олег Соловей, Яна Дубинянська, інші, не так широко відомі в соціальних мережах. Я вигрібаю від них, і вигрібаю, напевне, справедливо – але за те, що я роблю й можу робити. Коли стаєш ворогом номер один за те, чого не робиш і робити не можеш, бо це не в твоїх силах, щонайменше прикро. Бо вигрібати хочеться за своє.

Я ж, шановні Видавці, вигрібаю за Ваше.

Це Ви не хочете видавати рукописи початківців на підставі того, що автори писали їх, не досипаючи ночей при світлі каганця.

Це Ви не бачите геніїв поруч із собою.

Це Ви не рецензуєте й не повертаєте згадані рукописи.

Це Ви не маєте часу вести листування з авторами та давати їм поради й рекомендації.

Боюся, що вербальною ненавистю таке моє спілкування з тими, хто вірить у мене, як у Бога, не обмежиться.

Адже Майкл Чемпен убив Джона Леннона. Валері Соланос стріляла в Енді Воргола. Джозеф Франклін своїм пострілом назавжди прикував видавця Ларрі Флінта до інвалідного візка.

Можна навести десятки прикладів, коли люди, що реалізовані менше або не можуть реалізуватися зовсім, шукають для своїх ножів, куль, зубів та плювків «об’єкт для ненависті». Ним мимоволі виявляюся я. Ви – видавці, багаті люди, значить – чужі. А я- ніби автор, колега, свій у дошку.

Ось чому я почав боятися за своє здоров’я, а іноді, в нічних кошарах – навіть за життя.

Як Ви можете мені допомогти, шановні Видавці?

Варіантів є три.

Перший: видавайте все, що Вам несуть. Бо половину цих рукописів понесуть потім до мене з метою вплинути через мене на Вас. І якщо я не захочу читати – буду самі знаєте, ким.

Другий: на своїх сайтах опублікуйте офіційну інформацію, що на Вашу видавничу політику письменник, журналіст та сценарист Андрій Анатолійович Кокотюха жодним чином не впливає.

Третій: найбільш компромісний. Цей лист, показаний Вам у роздрукованому вигляді, слід автоматично вважати моєю рекомендацією, моїм наполегливим проханням розглянути рукопис того, хто покаже цей лист. І далі приймати рішення вже самостійно.

Сподіваюсь на розуміння.

P.S. Шановні автори романів, збірок оповідань та віршів. Для мене далі велика честь – отримувати від вас щотижня рукописи та прохання їх прилаштувати у видавництвах. Але такий лист – справді єдине, що я можу реально зробити для кожного з вас. Сподіваюсь на розуміння.