Re: цензії

У свідомості сучасного літпроцесу є одна невеличка ілюзія. Я би навіть сказав, незбагненна й шкідлива ілюзія. Вона полягає в тому, що нібито про Сергія Жадана літературними критиками написано вже невиправдано багато й чимало пишеться сьогодні; пишеться заледве не щодня. Особисто мені так не здається. Якщо книга, яка отримує найпрестижнішу відзнаку поточного року, викликає зливу відгуків у вигляді трьох-чотирьох рецензій, то можливо, насправді й немає ніякої зливи? Дивно, відтак, що взагалі хтось помітив найновішу в часі збірку поета. Мені запам´яталися лише дві рецензії на «Вогнепальні й ножові», - авторства Олега Коцарева і Богдана Пастуха. Безвідносно до якости цих конкретних рецензій, хочу зауважити, що поточне рецензування в сучасній українській літературі зазвичай відбувається з помітним поспіхом, тож цілком логічно, що домінують дискурси яскраво-істерично-афективні, безпорадно-дружньо-компліментарні або ж відверто зловорожі (втім, останніх небагато). Зрештою, справа навіть не у рецензіях, які вже прозвучали або ще прозвучать. Просто маю таке відчуття, що розмова про поезію С.Жадана у нас іще навіть не починалась. А говорити реально є про що. Було би бажання. Цей поет володіє настільки густим і багатошаровим письмом, що приводом для розмови в кожному конкретному випадку може ставати не лише нова збірка, але заледве не кожна поезія в збірці. Не говорячи вже про поеми. Ліро-епіка, в принципі, не чужа Жаданові (починаючи зі збірки «Балади про війну і відбудову», 2001), що добре помітно і у «Вогнепальних й ножових». Я хочу наразі звернутися лише до одного ліро-епічного твору, до коротенької поеми «Кінець жовтня», й здійснити спробу порозуміння з текстом і автором, - із їх минулим, теперішнім і, ясна річ, майбутнім.

***

Як не дивно, поезія сучасного чілійського поета Адріяна Переса Кастільо «Той жовтень», яку я взяв у якості motto до цієї розмови, може бути прочитана як повноцінний коментар до поеми Жадана «Кінець жовтня». Як таке може бути? Зрозуміло, що вони поміж собою навіть не знайомі; більше того, я впевнений, що вони не читали й навіть не чули про існування один одного в цьому широкому світі. Що їх тоді єднає? А єднає їх «цей жовтень з фраґментами кіптяви у словах», його гаряча тілесність і прозора невагомість «із розтріпаною тишею дороги», їх єднає розуміння поезії і, власне, безперервности неймовірно солодкого та, водночас, хрипкого життя, бо, як сказано, «коли все зміниться та спалахне і голоси / на холоді втратять свою хрипкувату / розміреність, ніхто не згадає, / як зеленим вогнем / в тумані горіли важкі квіти / листопадової капусти» (С.Жадан), і «тоді жовтень приніс перші звуки поеми» (А.Кастільо). Ще в дебютній збірці «Цитатник» (1995), а потім і в «Пепсі» (1998) Жадан дуже чітко артикулював предметний світ («І ось ми з тобою перебираємо речі, / готуючись до зими, і цей перехід / від тепла до холоду / додає злагодженості / нашим з тобою сумнівам»), який об´єктивно йому не належав, але якому належав він, Жадан, ще зовсім юний тоді поет. Звідси й походить оця його впевненість, щодо речей, які можна побачити лише у старих кінофільмах: «Доки підіймається дим над дахами нічних поїздів / і ще не розірвано зв´язок поміж нами, / ми будемо діставатися міст і сподіватися, / що залізниця в країні працюватиме до останнього, / даючи нам із тобою шанс». Ті сорокові, п´ятдесяті, шістдесяті роки, в яких він ніколи не жив, ожили в його віршах й поемах і зазвучали правдиво та автентично, - аж до запаху цвілі в старих кварталах і рипіння битого скла під підошвами мародерів. Хто схотів, той почув, як писав Римарук, усім іншим дісталися крихти, - публічний поет-революціонер у супроводі панк-музикантів, - усе так, як і любить невибаглива теперішня публіка. Але ця публіка навіть і не підозрює, що насправді Жадан - зовсім інший - глибший, трагічніший і масштабніший. Можливо навіть, кругліший за свій примітивний убогий час. Так міг би сказати про нього Ігор Костецький. (Утім, музикантів біля поета Костецький міг би не зрозуміти так само, як не розумію їх я. Як на мене, Жадан і сам-один вартий усієї симфонічної оркестри, хоча, на позір, нічого такого й не робить, - просто чесно відбуває свій номер. Можливо, ще підписує примірники книги, але на цьому вже, точно, все). Підозрюю, Жадан дуже чітко усвідомлює як власну безвихідь, так і всю безнадійність і приреченість теперішньої літератури. Втім, він продовжує говорити:

І ось це тепло і історії, які ти розповідаєш,

схожі тепер

на букіністичні магазини -

я все вже читав,

але так люблю цей досвід чужого життя,

чиєїсь любові.

В жовтні лишається твій розпач

від неможливості змінити бодай слово

у книгах поетів, яких

ти тепер читаєш,

лишається твоє здивування від того,

що робиться в наших серцях

за нашої з тобою відсутності.

У цій невеличкій поемі Жадан укотре повідомляє про цивілізаційну катастрофу нашого часу. Й не біда, що у ролі дванадцяти апостолів виступають дванадцять циганських баронів. Найголовніше в іншому, бо йдеться про наш спільний потяг, що мчить у нікуди: «Чоловіки сиділи під дверима фургонів, / проводжали потяг із недовірою - мовляв, / куди можна приїхати в такому тумані, / коли корови щоранку приносять молоко, / наче архангели добру звістку». В теперішній звихнутий час поет дає чергове визначення батьківщини (цих визначень у нього багато; можливо, хтось колись і підрахує, написавши дисертацію): «Світло падає з високих немитих вікон, / і голоси лунають на кухні - батьківщина / для кожного з нас починається там, / куди нас виганяють / із райського саду». Весь світ у дорозі, у пошуках невідомо чого; тим часом, «дорога - це час, потрачений нами на розуміння / своєї загубленості». Колективним антиподом дорозі, як безумній світовій турбулентності, виступають дерева. Дерева не є нерухомі, вони не стоять на місці; вони народжуються, ростуть, розвиваються і з гідністю вирушають у втаємничений перехід. Я не знаю, чи доростають вони в Жадана до образу-символу, чи несуть алеґоричну емблематику сакральної містечкової України (яка й далі живе своїм споконвічним життям, стримуючи хаотичну й безумну цивілізаційну течію), але в них є коріння, і це є найвагоміша звістка:

Коли будеш думати про дерева,

думай про всіх, кого ти бачила в своєму житті,

про довге коріння, яке пов´язує

нас із життям. Коли будеш думати

про зелені яблука,

думай також про тих багатьох, хто працював

на цій ріці, намагаючись хоча б на мить

стримати її течію.

Жадан у сучасній українській літературі - поет ув одному примірнику. Це щось навіть більше за здатність бути ориґінальним і неповторним, фаховим і своєчасним. Водночас, жодної містики в цьому немає, і жодної загадки також. Це лише елементарна відповідність своєму покликанню. Щось на кшталт сродної праці з дискурсу Григорія Сковороди. Ти просто є на своєму природньому місці в шанцях, або тебе там немає. Ти продовжуєш тримати оборону, бо ти інакше не можеш, або ж тобі все подобається, і ти намотуєш вірші-соплі на чарівну спілчанську паличку, аж доки тебе не спіткає Шевченківська премія. І після того ти вже остаточний спілчанський труп. Скільки б не намагалися поети-двотисячники ловити його інтонації й кілометрами красти у нього лексичні ряди, - нічого путнього з того не буде. Лише йому одному дано аж так відчувати наближення злив, про які ще не підозрюють навіть синоптики; лише він один уміє висловитись - і переконливо, і траґічно, і без надмірного патосу (за яким, як от у двотисячників, неодмінно з´являється фальш, що зраджує прикрий несмак). Жадана неможливо скопіювати, це пора вже усім затямити. Результатом, у ліпшому разі, буде пародія. Це варто вже б зрозуміти і Г.Семенчуку, і А.Любці, й решті поетів із покоління естрадників-балалаєчників. Хтозна, що про цей балаган думає сам Жадан, безнадійно самотній поет у своєму приватному вутлому човнику. Найголовніше, що він продовжує бути в нашій літературі, змінюючи періодично жанри, метричні системи і видавців, але не зраджуючи своєму голосу. Лишаючись тим, ким ми вперше його й побачили, дійшовши висновку про безнадійно застуджене горло епохи. Бо є в нього слова, які немає сенсу виголошувати для сторонніх людей у славному місті Ляйпциґ, бо слова ці призначені виключно для своїх:

Кінець жовтня.

Жінки йдуть від берега.

Вітер полоще важкі рушники,

мов прапори переможців.

Земля нагрівається і охолоджується.

І ти нагріваєшся і охолоджуєшся

разом із нею.

19 квітня 2013 р., м. Донецьк

[1] Переклад з еспанської Веніяміна Білявського (м. Донецьк). Друкується вперше.