Попри всі складнощі, в які нас постійно втягують корумповані політики, попри їхнє намагання ділити країну за всіма цими (у)мовними принципами, які на руку тим, хто розділяє і владарює, ми все одно виявляємо надзвичайні таланти виживання і розвитку, ми творимо рік за роком і крок за кроком свою власну країну - країну людей, котрі мислять, читають, роблять висновки, діляться думками і зберігають внутрішню рівновагу. І ця країна не має жодних політичних прапорів, її мова універсальна - вона дозволяє відшукати нову ідентичність, що полягає у вмінні толерувати інакшість, і в цьому віднаходити спільність. Це вибір на користь якісного продукту, творчого підходу, це раціональний вибір цінностей, які є тими самими в різних куточках країни.

Я не соціолог і навіть не культуролог, я просто письменник і видавець дитячої літератури, тому у своїх судженнях можу опиратися лише на власний щоденний досвід. А він дає мені право робити висновки (звичайно, цілком приватні), якими хочеться з вами ділитися. І здебільшого вони позитивні.

Що найбільше мене втішає, то це люди. Люди нашої приватної країни: письменники, художники, перекладачі, автори, книгарі, читачі - як маленькі, так і дорослі. Усі вони щоразу більше дбають про якість - одну із цінностей нової ідентичності. Письменники і художники стають дедалі майстернішими. Читачі - дедалі талановитішими у сприйнятті. Вони вибирають ту книгу, яка справді якісна. І їхній вибір (а він вимірюється кількістю проданих книг) щораз більше співпадає з моїм особистим. Відтак нарешті приходить відчуття великої насолоди єдності зі спільнотою, котра говорить з тобою одною мовою. Цю нову спільноту найбільш цілісно можна було побачити під час виставки «Книжковий Арсенал» у Києві, коли так поруч, в єдиному просторі, пліч-о-пліч співіснували - читали, малювали, купували книги, пили каву, розмовляли про все на світі - письменники і читачі, журналісти і художники, музиканти і продавці, малі і великі, коли зникли кордони між читачами і їхніми кумирами, бо ось же поруч, на відстані руки, Юрко Андрухович читає для тебе, Мар´яна Садовська співає для тебе, Лєна Елтанг говорить до тебе.       

Ще одним справжнім інсайтом була для мене акція, яку влаштувало наше видавництво у Львівському театрі ім. Леся Курбаса, коли запросило всіх охочих на відкриту виставу-презентацію «На каву до Львова», а людей прийшло так багато, що, мабуть, два такі театри не вмістили б усіх. І головне, що всі вони в якийсь момент - під магію театру тіней, спів Віктора Морозова, вірші улюблених поетів - відчули себе єдиним цілим, єдиною родиною людей, які по-справжньому люблять і цінують один одного, і виявляють вдячність за прожиття цієї духовної ініціації. 

Ще одна особливість нової ідентичності - родинні цінності. У суспільстві, в якому поняття суспільної моралі невизначені, закон хисткий, як поламана табуретка, віра підточена конфесійними чварами, одною із найбільших твердинь стає родина. І чи не тому у нашому видавництві нарешті з´явився бестселер - «Книга мого роду».

Родина в наш час має значно ширше значення, аніж система кровних зв´язків між людьми. І нехай мені заперечать, але життя такої великої кількості людей всередині соціальних мереж, зокрема Facebook, і заповнення інформацією про родину сторінок «Книги мого роду» - речі одного порядку. Віднаходження родини, тобто людей, котрі тебе розуміють і підтримують, котрі толерують твій настрій, додають радості, приймають за свого, нам дуже на часі. Саме і колі цієї родини відбуваються найемоційніші зізнання, обговорення книг, професійні та дилетантські діалоги про все на світі. Соцмережі змінюють характер нашої приватності. Ця відкритість - це своєрідний захист у віртуальних стінах рідної домівки супроти стихії, яка діється назовні і якою ми наразі не можемо керувати. І коли нас лякають біометричними паспортами і повним контролем над нами, мало що не вживленням чіпів у наші голови, ми натомість відкриваємо наше життя для загального огляду - ось я, ось мої судження, мої приватні фото. Найцікавіше, що за весь час мого спілкування у Facebook я ні від кого з моїх майже трьох тисяч друзів не отримала ні агресії, ні негативу, лише розуміння, підтримку, а якщо дискусію - то цілком толерантну.

А ще хочеться, щоб життя офлайн не було холодним і настороженим. Щоб ми в наших офісах, школах, університетах почувалися захищеними і достатньо відкритими до інших. Наша нова країна, наша родина зростає. Але від кожного з нас залежить доля всіх. І ми відповідаємо за тих чужих, котрі ще не стали своїми. Може, їм так само стане з нами затишно, в стінах рідного дому.