Але поруч із здобутками я зазнав суттєвих втрат. Відійшовши від справ «Смолоскипа», я виявився абсолютно непридатним для ринку праці по своїй основній професії: журналістика.

Мені довелося півроку повертатися в професію. І, кажуть, вдалося: сьогодні в ній, рівно як і на дещо умовному книжковому ринку своєї країни та навіть близького зарубіжжя, я почуваюся досить впевнено. Навіть тішу себе думкою, що можу когось чомусь навчити, стати для когось порадником, пояснити азбучні істини.

Подальша історія - про те, як без малого 42-річний дурень думкою багатіє.

Коли я залишав «Смолоскип» та вирушав у вільне плавання умовно бездомного та практично безробітного, мені було 27 років. Вік не аж такий молодий, проте для людини першої молодості - досить таки солідний. Я розкажу про світоглядний конфлікт, який мав нещодавно з чоловіком, котрому 27 років є тепер.

Цей хлопчина згоден із владою.

Хай би з Партією регіонів - він згоден із радянською владою.

Ви його не знаєте і ніколи не пізнаєте. Він ніколи не прочитає того, що ви пишете нібито для всіх. Скажу більше: вас, незалежно від вашого світогляду та мови, якою ви до нього заговорите, він сприйме агресивно.

Я не часто публічно визнаю подібні речі, але - це знайомство не було для мене приємним. Тим більше, що таких, без перебільшення, сотні тисяч, якщо не мільйони. Прикрість у тому, що ми з вами намагаємося їх не помічати. Робимо вигляд, що перспектива скасування «мовного закону» якось вплине на них. А відсутність «мовного закону» чимось таким людям сприяла в розвитку.

Отже, коротко про головне. Я вписався в роботу над фільмом про дисидентів. Мені цікава ця тема, і в свої 27 я досить багато про дисидентів знав. Причому робота в «Смолоскипі» лише поглибила знання українського контексту правозахисного руху. Бо в свої 17 я вже був передплатником «Огонька», де дисидентському рухові приділяли одне з чільних місць.

Згаданий мною вище хлопець - колега по цьому проекту. Наше знайомство почалося з його фрази: «Я не вірю, що оці, як їх, дисиденти робили щось без грошей. Якщо вони займаються якоюсь діяльністю, вони повинні отримувати за це бабло. Я не вірю, що оцей - як? - правозахисний рух вівся безкоштовно». Звісно, його фраза перекладена з російської, але це - лише тому, аби невігласів не визначали за мовною ознакою.

Коли дійшла справа до живих розмов із дисидентами, хлопець попросив дозволу поставити кілька запитань. Зсунув шапку на потилицю і запитав (передаю інтонації буквально, тепер уже - регіональною, для більшого ефекту): «Уважаемый, вот вы занимались этой вашей деятельностью, да. Откуда деньги?» Коли збентежений літній чоловік почав пояснювати, що вони або скидалися, або він сам платив із своєї невеличкої радянської платні, колега перепитав: «За свои? Значит, у вас всё-таки были деньги? Распространяли журналы? То есть, за деньги?»

Серед тих, хто давав інтерв´ю, був вищий чин тоді ще КГБ. Він заявив: «З-за кордону дисидентам передавали гроші». Хлопець пожвавився. Генерал став йому цікавий. Коли в процесі подальшої розмови офіцер уточнив: то були мізерні суми, хіба яких доларів 50 на витратні матеріали, мій новий знайомий спохмурнів. Щойно товариш генерал обнадіяв його: таки бреше дисидент, таки текло бабло рікою, аж раптом - 50 доларів...

На свою нерозумну голову я переможно заявив: бач, усе ж таки там про гроші не йшлося. Навіть генерал підтвердив... У відповідь був погляд з-під лоба - і: «Хули им тогда было нужно?» Незгода з режимом, те ще й не конвертована в серйозні деньги - для хлопця. якому 27 років, це дивина.

У свої 27 я таким речам не дивувався. Для мене це була якось така аксіома...

Причому відкриття того, що люди можуть і здатні працювати заради якоїсь спільної ідеї, не зробило мого знайомого кращим. Не просвітлило. Навпаки, він ще більше озлобився. Адже у своїх пошуках знайти в русі дисидентів фінансовий інтерес він зазнав поразки. І сам виявився перед собою мудаком.

До речі, він фанат ді Капріо. З чого я зробив утішний для себе висновок: розважливі й грамотні люди все ж таки здебільшого не фанати ді Капріо...

Отже, людина у віці 27 років відчуває себе мудаком. Та розуміє: самовизначення виправдане. Вона стане на шлях виправлення, перегляду цінностей? Ні. Вона виявлятиме чим далі, тим більшу агресію по відношенню до тих, хто, на її думку, винен у тому, що ця людина - мудак.

Тобто - до нас із вами.

Хоча ми з вами ніде жодним чином не перейшли йому життєвий і творчий шлях. Ми теж десь заробляємо, так само обумовлюємо фінансову сторону з, наприклад, видавцем. Але ми не маємо сумнівів у тому, що свої переконання відстоюються безкоштовно.

Бо якщо переконання відстоюються за гонорар, це - не переконання.

Моделюємо ситуацію: цей чоловік вмикає свою логіку. Якщо хтось безкоштовно виступає проти режиму, якого хріна йому справді треба? Тому, хто народився лише на п´ять років раніше дати розвалу Союзу та проголошення Незалежності, важко уявити, що в тій країні не було: памперсів, іграшок, яскравих зошитів, мобільних телефонів, кольорових телевізорів, Інтернету, придатних для читання книжок, його улюблених голлівудських фільмів, ковбаси, туалетного паперу. Словом, усього, до чого він звик.

Головне: наш знайомий і не хоче цього знати! Йому важливо інше: була влада, котра нібито всім забезпечувала. Та були ті, кому ця влада безкоштовно не подобалася.

Ми приходимо під фінал ось до чого: цей хлопець підсвідомо погоджується з усім, що відбувається довкола. Звісно, він згоден і виявити непокору - але якщо заплатять.

У мене тепер є безліч таких знайомих аналогічного віку. Один із них зізнався, що знімає ролики для комуністів. Правда, тут же сказав: «Ти вибач...». Я вибачаю - жити треба. Кузьму Скрябіна пробачити важко. Співаючи в 2004 році на підтримку, як тоді казали, «одного з кандидатів», Андрій Кузьменко не мусив зводити кінці з кінцями, а мав можливості більші, ніж нинішні 27-річні творці. Правда, цей теж недавно вибачився, але довго тримався. Олег Скрипка за своє визнання «одного з президентів» ефективним менеджером теж, мабуть, колись вибачиться. Або - не вибачиться, це його справа.

Власне, якщо люди у віці та зі здобутками Скрипки міняють світоглядну орієнтацію, я не дивуюся і не надто журюся. Мене напружує інше. Оті самі 27-річні зовсім не знають минулого. А коли їм розкривають на це очі - озлоблюються та стають на бік згоди з режимом.

Ця згода не мовчазна й байдужа. Ця згода свідома та агресивна. Вона не політична - вона світоглядна.

Якщо в 27 років у людини такий світогляд, це можна спробувати пояснити: мовляв, коли він вона навчилася читати, по всій Україні зникли книжки та книжкові магазини - або навпаки, книгарні та книжки. Але краще ЦЕ жодним чином не пояснювати. Бо тоді ми почнемо самоорганізовуватися для негайної просвітницької роботи. Наввипередки писати книжки для таких людей. Запрошувати їх на презентації, форуми, ярмарки, читання, фестивалі, інші заходи, на яких нам комфортно і де ми серед своїх. Тобто, тішити себе місіонерськими ілюзіями та вважати себе одиницями просвітництва.

Проте я пишу для того, аби ми з вами розуміли: є молоді люди, котрим все, чим ми займаємося, не байдуже, а вороже.

Ті, хто готовий погодитися з режимом, не будуть нас із вами поважати. Тому давайте обирати: або комфорт у своєму соку та, як наслідок, втрата професійної придатності, або - вихід за межі комфортного тусовочного кола. Але тоді готуйтеся до колючого довкілля, агресії згодних та повну відсутність інтересу до наших персон та здобутків із боку тих, хто знає букви, але не читає.

Обирайте. Ілюзія високочолого месіанства, кайф від власної герметичності - або вхід із кола однодумців. Де чекають образливі та обурливі реалії вічного невдахи. Котрому все не подобається і який вічно з чимось не згоден. Замість робити щось за деньги.