Можливо, і знайдеться хтось, хто у свинячий міщанський голос закине авторці, мовляв, у тексті, що в загальних рисах представляє собою романізовану біографію письменника, доволі мало літератури, бракує мук творчости та іншого подібного мазохізму. Зрештою, так приблизно і є. Але роман Барбари Редінґ «Безумці» - зовсім не текст про письменника Михайла Коцюбинського та його тернистий (без іронії) шлях від мало притомного наслідувача солодких хуторянських оповідок до мистця-модерніста, що став правдивим клясиком національної літератури. Це роман, як видно з його назви, - про двох, як мінімум (а можливо, - про чотирьох), людей. Уже на початку твору читач розуміє, що авторці ходить передовсім про глибоко нещасливого у своєму приватному інтимному житті М.Коцюбинського та його ще більш нещасливу подругу, Олександру Аплаксіну. Насамперед, роман про цих двох. Опція, яку обирає донецька письменниця, виразно засвідчує, що йдеться про втрачений погляд. Мені наразі ходить, як мінімум, про декілька речей одночасно. В романі я побачив інваріянт кохання, яке сьогодні практично уже не існує, принаймні зустрічається зрідка. Коханців і, власне, кохання паралельно зі шлюбним родинним життям, - вистачає в світі й сьогодні, вистачатиме завше, - мабуть, аж допоки існуватиме світ і не справдяться найгірші проґнози такого оптиміста та життєлюба, як от Мішель Уельбек. Ідеться про кохання, яке апріорі приречене на поразку або й забуття; мова про направду безумні стосунки двох людей, яким ніколи не бути разом по-справжньому - ані в ліжку, ані в нудотному побуті. Тим часом, підозрюю, вони б залюбки побули в такому от прикрому побуті хоча б і з десяток щасливих комфортних років. Але не судилося. Точніше, це той випадок, коли ще на початку стосунків людям уже зрозуміло: треба ставити крапку, нічого реально не розпочавши. Але ірраціональність людських почуттів воістину не відає про примарність моралі, закону, традиції тощо. Кохати, розуміючи всю примарність таємних стосунків, спроможні лише одиниці. Або хтось цілком уже неповноцінний, - це, якщо про нашу щасливу добу споживання. Звісно, йдеться про драму двох. Але втрачений погляд, до якого я апелюю, говорить передовсім про драму жінки. Це погляд саме її. І вже потім, можливо, його - чоловіка. Тож дуже добре, що цей роман сьогодні написаний жінкою та від імени жінки. Власне, він написаний від другої особи, але ми чуємо виключно голос жінки. Цей текст направду не варто було би писати чоловікові. Бо яку опцію він зміг би запропонувати? Які страждання він був би спроможний переповісти, нічого про них не знаючи? Або майже нічого. Так, безумців у нашому випадку двоє. Але безумною беззастережно є тільки одна із двох, її ім´я, поза сумнівом, - Олександра. Бо в нього була родина, діти й улюблене гобі, література, яка ще за життя підіймала його в повітря. І це навіть попри слабке здоров´я та неможливість бути поряд із коханою жінкою. Доля цілком компенсувала сьому чоловікові втрачене або ж не вибране до кінця кохання до жінки художньою творчістю, світом мистецтва. А мистецтво у ті часи, допоки нічого не було чути про ліберальну економіку, було визначальним для становлення і функціонування життя тогочасної людини. Принаймні, для людини культурної, людини притомної, людини-яка-розуміла-для-чого-вона-живе. Тож у Коцюбинського зі структурним заповненням власної екзистенції все складалося більш-менш прийнятно. Попри те, що мистцеві, можливо, завше хочеться більшого. Принаймні, іншого. Звісно, Коцюбинський не встиг реалізувати себе уповні (на заваді встала хвороба й зарання смерть), залишивши національній культурі лише кілька віртуозних новель і дві, вражаючі за своїм актуальним мистецьким чуттям і етичним потенціялом, повісті. Він міг би зробити більше. Але хто би з нас не міг? - запитаю. Якби не численні життєві обставини та, у підсумку, надто зарання смерть. Коли Василь Стус писав про те, що нам усім судилась смерть зарання, то мав на увазі не стільки дисидентів і себе серед них, а вільних і завше опозиційних мистців, - і себе, безперечно, у їх огромі, - легко долаючи вузькі українські межі.

Інший аспект утраченого погляду, про який я намагаюся тут говорити, полягає в наступному й - дуже вагомому. Коли немає можливости бачити, - залишається тільки чути, - чути себе, чути того, кого ти не можеш бачити поряд кожної миті свого скорботного існування. Але це ще не все, не варто зітхати з полегшенням. Коли немає можливости говорити, - залишається хіба що кричати, - безгучно і страшно; лякаючи самого Диявола, який усе це успішно спроєктував-передбачив, підсунувши нам у тутешнє життя. Кричати від ранку, вдень і вночі, - кулаками в подушку (і знову поблизу з´являється доволі таки донецький Стус, - як же туго зав´язані ці вузли! - не конче навіть національного походження). І я вкотре думаю про Уельбека. Чому я про нього згадую? Не знаю, я постійно про нього думаю. Можливо, я навіть його люблю - найсамотнішого з-поміж усіх моїх нещасливих друзів. Хоча мій хороший товариш, письменник Степан Процюк, вважає, що самотність його позірна; мовляв, нам би його самотність разом з його ж кредиткою... Але: хіба не Мішель Уельбек попередив усіх нас іще років двадцять тому, - не варто боятися щастя, - його не існує. Зазвичай, ориґінальність (як і банальність) чиїхось аж настільки катеґоричних висловлювань залежить безпосередньо від місця знаходження-перебування реципієнта. Це зрозуміло й без мене, я прекрасно це усвідомлюю. Чи можливо в континуумі сучасної української прози говорити про кохання? Чи можлива така розмова в художній прозі без таких уже звичних артефактів, як мереживо панчохи, еротична білизна, ключі від помешкання друзів? Виявляється, можна відтворити найглибшу безодню драми двох безумно та безперспективно закоханих, уникаючи широко розповсюджених вербальних брязкалець-штампів. Адже авторці ходить не про наглий курортний секс, а про кохання-пристрасть, кохання-хворобу й, нарешті, кохання-обов´язок. Барбара Редінґ говорить і робить це вельми успішно. Можливо, вона особисто знайома з предметом розмови; можливо, їй щось про таке вже відомо. Швидше за все, так і є. Надто глибоко вона пірнає в ці безкінечно-безумні хвилі жіночого болю. Надто вона переконлива, хоча чіпко та принципово тримається реальної канви життя своїх персонажів, користуючись виключно документами, нічого натомість не вигадавши. Можливо, історіям кохання всього-на-всього притаманна прикра властивість повторюватись, кидаючи свою остаточно згубну болючу тінь на безкінечну кількість людських життів? Підозрюю, десь так і є, адже типів людського болю в природі не так і багато. Як людських типів узагалі. Навіть базових підстав для реінкарнації (мова про інтенційність порухів безсмертної людської душі в її безкінечному просторі існування) письменник Генрі Міллер нарахував, міркуючи про це упродовж усього свого життя, лише дев´ять, - не так і багато, якщо міркувати про все це всерйоз. Серед перших таких інтенцій-підстав у Міллера - кохання й художня творчість. Як бачимо, це саме ті підстави, які своїм липким безумом упіймали-оповили і М.Коцюбинського, і О.Аплаксіну, а наразі - і Барбару Редінґ. Як на мене, М.Коцюбинський аж надто легко відбувся, вислизнувши із власної юдолі страждань, відійшовши з нашого світу попереду своєї жінки. Як їй велося на самоті зі своєю хворобою? Про це ми ніколи насправді уже не дізнаємось. Зрештою, це справедливо. Право на мінімальну інтимність приватного пекла нам ґарантує людська природа (про це є чимало в романах Олеся Ульяненка й Степана Процюка), - бодай у чомусь нам пощастило. Письменнику вільно про все це говорити вголос, використовуючи власні бездонні ресурси болю й дарований Богом талант у його ремеслі. Не говорити - кричати, витискаючи самого Диявола з нашої території, ведучи безкінечні й тяжкі оборонні бої, не зважаючи на численні втрати, іноді - навіть не встигаючи оплакувати найближчих і найсвітліших. У чому мораль, - запитаєте? Не знаю, але ще раз нагадую: не варто боятися щастя, - його не існує. Живімо уже сьогодні!

23 травня 2012 р., м. Донецьк