Так уже склалось, що під час окупації українці загалом, і митці зокрема, часто ставали перед вибором: не зламатись духовно, стати моральними авторитетами, але швидко зотліти тілесно, чи запродатись, але смердіти гниллю ще довго, принаймні до фізичної смерті. Завдяки першим ми завше мали надію, завдяки другим - вчились ненавидіти, щоб гостріше відчувати силу любові.

Те, що зараз ми знову під окупацією вже, на жаль, аксіома. За два роки владою наведено стільки доказів цього, що сумніватись немає сенсу, бо інакше чому б це я отримував в івано-франківському відділенні «Приват-банку» квитанції за послуги зв´язку російською мовою. Погоджуюсь, приклад дрібний, але промовистий. Він один із мільйона. Найсумніше те, що, здається, на нього, крім мене, майже ніхто й не зважає. Але повернімося до інтелігенції. Вона знову на розпутті? Важко сказати, дивлячись на цілі колони охочих поповнити літературний колгосп, голова якого якось прохопився, що ніби й не проти співпраці із владою.

«Мовчить псевдоінтелігенція, готова служити будь-якій владі, обмінюючи блага на холуйство. Це гнилі водорості без коріння, які перетворили Дніпро на болото мовчазного життя країни», - каже Юрій Луценко у своїй останній промові на суді. Каже, мабуть, не про всіх, бо вірить, що є й інші. А чи є? Справжні, а не ті, які самозакохано розповідають на презентації своєї книги про зневагу до всіляких там шоу, а два дні по тому з´являються у Савіка Шустера, щоб з піною на вустах відпрацювати вкладені у книжку кошти; не ті, які, водячи всіх за носа, розігрують комедію з відмовою від Шевченківської премії; не ті, які, блазнюючи, привселюдно і професійно вбивають для чогось підараса; не ті, які напівжартома, напівсерйозно розмірковують про еміграцію і т. д. і т. ін. Їх теж вже цілі колони.

А я от не хочу в еміграцію, тому стверджую: «Хлопці і дівчата, їй-богу, ми загралися, починає смердіти».

Якщо ми направду хочемо змінити цю країну - починаймо з себе. Ми мусимо дати всім іншим надію, даруйте за пафос, ми мусимо взяти на себе теж відповідальність за якісні перетворення у цій країні, ми мусимо вимагати цих перетворень від політиків. Разом з журналістами ми мусимо їх контролювати і критикувати. Але вже без ігор та пародій. Наша головна помилка в тому й полягала, що ми їх досі не контролювали. Тут погоджуюся з Тарасом Возняком: «Так за свої помилки і моральну та інтелектуальну Руїну, у якій ми є, повинна відповісти та частина нашого народу, яка голосувала за Ющенка, однак не проконтролювала його до кінця».

Тож давайте вчитися вже хоч на своїх помилках. Незабаром вибори, наш черговий, а може, й останній шанс ще змінити цю державу на краще. Давайте їх контролювати, а не ґзитися, критикувати, а не просто реготати чи писати хвалебні біографічні опуси на їхню честь. Я згоден, пане Тарасе, що «Свободу» є за що викривати, але не менш важливо оцінювати дії тих, за кого голосував чи збираєшся голосувати. Я, до слова, завжди підтримував і буду підтримувати національно-демократичні сили, тому маю право запитати: пане Зіновію Шкутяк, вам зараз не соромно за те, що ви напередодні президентських виборів голосували за відставку Юрія Луценка? А вам, пане Юрію, за свої алкопригоди? (Ви ж все-таки екс-міністр, а не митець). Арсенію Петровичу, чому вам не знайшлося що відповісти пану Піховшеку про діяльність на посаді Голови Верховної Ради, чому ми знову чуємо голий популізм, а не чіткий перелік зареєстрованих у парламенті законопроектів? Ви впевнені у всіх депутатах, яких позбирали під своє крило? Бо люди щось не надто. Юліє Володимирівно, що робили у вашій фракції Губський, Ляшко, Фельдман, Васадзе тощо. Пане Катеринчук, чому ви втекли з Податкової адміністрації, а ви, пане Стецьків, з телерадіокомпанії замість того, щоб їх реформувати? Пане Гриценко, трохи менше нарцисизму! Ну, що ж, мабуть, досить, хоч питань ще, звісно, багато. Кого не згадав - вибачайте. Пора за себе братися. Бо переконаний, що тільки по-справжньому перетворившись, ми зможемо щось змінити і в Україні. Тільки тоді ми дістанемо шанс жити у нормальній державі, а не лише сміятись крізь сльози і думати про еміграцію.