Але як це все очікувано і одноплощинно, пані та панове! А коли я не маю ствердної відповіді на жодне із цих запитань, бо ці запитання є поза межею моїх приватних сенсів?.. То що накажете робити? Хоч на алегоричних кухнях усі начебто погоджуються, мовляв, прояви нашого літературного життя такі ж хворі, як і наше суспільство...

Я ні з ким і ні проти когось не «дружу». Нарешті вдалося(?) досягнути того стану, коли, за Бродським , «вместо  слабых мира этого и сильных - лиш согласное гуденье насекомых». Були забавки в «Іншу літературу» - де вона зараз? - і ще якісь напівдонкіхотські, напівпрагматичні фантазії... Але все складалося так, що я, на щастя, не затримувався у «командах», де обов′язковим був панегіричний хор імені того чи іншого впливового і, ніде правди подіти, злопам′ятливого нарциса. Перефразовуючи Грибоєдова, радий був служити громадському, але не ходити у лакейській лівреї біля тих, хто дійсно повірив тому, що пишуть про них у зацікавлених ЗМІ...

Я завжди розумів, що література - на жаль, не храм. Але раніше не припускав, що вона може нагадувати серпентарій.

Література - не синонім етики. Але ми сплутали книги із сумнівними закулісними прийомчиками. Але заради чого? Коли мета виправдовує засоби, то це вже не мета, а відстійник наших хворобливих амбіцій.

Інтернетівське довколалітературне життя також, як на мене, набрало огидних форм, де нерідко за пришелепкуватим сленгом і комплексом «пафосу» неозброєним оком стирчать кумедні претензії на якусь особливу точку зору чи перетин істини. Ми вже не помічаємо (незрідка і я теж), як втрапляємо у пастку наших прихованих бажань, розпізнати які можна за кілометр. Завжди одне і те ж: треба більше популярності, відтак бабла :)). Але як це нудно!... Ще Сенека застерігав -коли ми подобаємося натовпу, то із нами щось негаразд. Але який Сенека зараз, який вже там Сенека у цю, за Гессе, фейлетонну добу?..

Навіть мої ровесники - «дев′ятдесятники», яких із «тонким»  гумором перехрестили на «дев′яностників», не були такими затятими колективістами, як багато нинішніх письменників дотридцятилітнього віку. Знову згадую ті «дискусії» навколо «Іншої літератури», що швидко відійшла до ліпших світів, переродившись спершу у пародію на первісний задум...

Іноді мені сниться стадо малолітніх вовченят, де окремі обличчя зливаються в сіру однорідну масу, стають імітаціями і замінниками. Я боюся цього сну-алегорії, особливо - бути всередині такого стада. Боюся опинитися у такому «трудовому колективі», хоч знаю, що одинаків чекають серйозні випробування... Я би хотів, щоб кожен із нас, який мріє написати щось притомне, теж боявся би такого сну.

Заледве, чи очікують суттєві оновлення і Спілку письменників. Хіба що для окремих людей - я у цьому більш, ніж переконаний. Якщо романтичні очікувальники змін повертають туди свої очі, мовляв, Спілка підтримає і допоможе, то нехай наберуться терпіння на довгі роки:))...

Видавництва і книготоргівля теж у плачевному стані. Всім хочеться їсти. А там, де потребуємо булки із маслом, ідеалізм припікаємо вогнем. Хоча ідеалісти ще уціліли -  прибережу цей релікт для оптимістичнішої розмови. Але, як казали російські революціонери-демократи, хто винен і що робити?

Я, наприклад, побував із презентаціями своїх книг, не чекаючи, що хтось оплатить мені дорогу, навіть у райцентрах - і нічого. І корона мені не впала з голови:)), і читачі були задоволеними.   

Кілька разів ходив до шкіл та дитячих бібліотек із презентацією своєї трилогії про перше кохання Марійки і Костика.

І у райцентрах, і в школах та бібліотеках численних міст  мені було легко і навіть радісно. Спілкуватися  із дітьми і читачами віддалених райцентрів часто набагато приємніше, ніж із багатьма нашими національними знаменитостями(в лапках і без лапок).

У Трускавці (це було нещодавно, влітку) мене очікувала величезна аудиторія підлітків переважно із сходу та півдня України. Перше запитання від них було таким: «Чи ви любите російську мову?» А через годину, одразу після зустрічі, весь наклад книг був розкуплений. Я фотографувався із цими дітьми, писав на листочках і блокнотах автографи тим, хто не зміг придбати книжку... Частина із них переконували своїх матерів чи бабусь ( сам чув), що люблять читати українською...

Сьогодні етапують до колонії Юлію Тимошенко -завтра хтось може видати наказ про непотрібність української літератури - а післязавтра наші книжки - всі, крім вірнопідданих! - уже горітимуть на вогнищах забуття і байдужості. Але не радіймо - це не буде полум′я, розпалене сатрапами режиму. Бо ми самі собі можемо бути не гіршими деспотами, ніж десятки і сотні тисяч виконавців волі Банкової... Я ж не ділюся із ними цими міркуваннями, бо це марно, ніби шукати у кімнаті кота, якого там ніколи не було...

Якщо, до речі, у цій колонці проскакує необов′язкове моралізування чи смішне дистанціювання(я  теж  виліплював чи виліплюю свою пісочницю...), то прошу вважати його особливостями мого стилю, від вантажу якого не так легко звільнитися. Це лише принагідні роздуми - і не більше...

Я знаю, що адекватно стосовно нашого літературного процесу мислить не так вже і мало людей. Зрештою, будь-яка праця є по-своєму Сізіфовою, вже не кажучи про рефлексії над сучукрлітом:))

Зрозуміло, що я не маю тут на увазі духовні і художні зусилля кожного письменника зокрема, а лише етичну атмосферу загалом, коли глянути на неї цілісно. Пишу про це лише тому, що бачу перші ознаки оздоровлення, зокрема, у ставленні до того, що відбувається у нашій країні. І закрадається (наївна?) думка, що, можливо, 2012-ий літературний  рік буде здоровішим, людянішим, без крайніх пересад егоцентризму і відрубності існування у багатьох химерних кімнатках із їхніми вузькими та викривленими правдами...

Бо зараз, дорогі колеги, наш «сучуккрліт» навіть не серпентарій... Наше літературне життя нагадує міріади злісно-інфантильних дитячих пісочниць. А у тих пісочницях ми бавимося, в душі вірячи, що це украй комусь потрібно. Ми тішимося або  лютимося, потайки сукаючи комусь дулі чи очікуючи українського Нобеля ( згадаймо «Очікуючи на Годо» Беккета), жваво обговорюючи якісь чергові «скандали», які всі забувають через місяць-другий...

 І наші вуха, заліплені воском, не вловлюють чийсь ледь виразний метафізичний регіт. І наші серця, забамбурені панегіриками персональних пісочниць, вже не відчувають  мимовільного сарказму Того, хто бачить усе,  похапцем позираючи на наші метушливі немовлячі вправляння біля  самозакоханих замків на піску...