Її стаття «Знаки поетичних поколінь у найновішій українській поезії» на інтернет-порталі «ЛітАкцент» окреслює не одне актуальне питання в сучасній літературі й саме тому хочеться відштовхнутись від думок самої Маріанни, аби поділитися власними міркуваннями. А саме - зосередитись на чинниках формування поетичного покоління.

В роздумах про російську поезію молодих Анастасія Афанасьєва виділяє дві хвилі традицій в межах останнього десятиліття: на початку 00-х і в кінці 00-х років [1]. Пізній постконцептуалізм, що поступово почав зміняться «постметареалізмом». Наскільки виражена варіативність течій в поезії останньої генерації українських поетів? Сьогодні вже замуленим, але від того не більш змістовним є поняття «двотисячників». В чому винятковість їхніх текстів й де межа між ними і «дев´яностниками» сказано вкрай мало. Чи можемо ми взяти за основу те, що це покоління являє собою кілька основних напрямків розвитку літератури? Якщо так - ймовірно, що у вітчизняній літературі існують різні чинники формування поетичної генерації. Поглянемо на кілька з них.

Важливим елементом прояву літературних поколінь і зв´язків між ними, на думку російського поета і культреґера Дмітрія Кузьміна, полягає в тому, що молоді автори,  обираючи для себе «вчителів», таким чином вписують їх у певний пантеон: «нове покоління авторів вибирає собі попередників, виділяє серед старших тих, хто для нього найбільш важливий і цікавий. Саме цей процес намічає контури майбутньої історії літератури» [2.]. Маю сумніви, що це провідний чинник, хоча він заслуговує на увагу і обговорення. Однак, як говорить пані Маріанна, «механізми літературного наслідування (або відштовхування - як його різновиду) останнім часом у нас майже не проговорюються». Проте вже зараз можна простежити вибір старших авторів молодшими (а відтак і вплив): «розпізнавальними знаками для поетичних поколінь стає те, які саме вони обирають артефакти і об´єкти для маніпуляцій. У даному разі знаковим є "мікропокоління" авторів, що виховалися під впливом поезії Жадана». Цікавим є поняття «піджаданники», що застосовує Маріанна Кіяновська (хоча мені природнішим видається слово «піджаданівці»): «Сила впливу поетики і "легенди" Жадана на наймолодше покоління українських поетів може бути порівняна лише з впливом поетики і "легенди" Андруховича, причому разом узяті ці впливи (Жадан і "пізній" Андрухович) зіставні, скажімо, з впливом на російську поезію Бродського».

Як на мене, Бродський (як вагома фігура впливу в поетичній ієрархії) в контексті Жадана згаданий не випадково. Варто відзначити прагнення широкої аудиторії мати для кожного часу фігуру «магістрального поета». Так би мовити, «лідера думки», «нерв часу», «честь і сумління нації». В своєму бажанні окреслення таких постаті літературоцентрична громадськість не терпить в цій системі прогалин - при виникненні «білим плям» їх негайно мусять заповнити. І якщо для ранніх етапів формування української літератури ці постаті виглядають природно обґрунтованими, то згодом їхній внутрішній «капітал» стає більш символічним. У зв´язку з цим можна вибудувати ланцюжок: Котляревський - Шевченко - Франко - Стус - Жадан (і якщо «ми» із цим якось наче вже визначились, то для літератури нашого сусіда й досі залишається актуальним питанням - чи існує російська поезія після Бродського? (при цьому називаються різні «центральні» постаті і різні системи наслідування і впливів)). Ці фігури обираються як найбільш виразні для свого часу, а до того ж - як законодавці певних «трендів» (тематичних, стилістичних, ідейних тощо). Що цікаво - такий пантеон є суто чоловічим. Скажімо, Іван Франко випереджає в ньому Лесю Українку, Василь Стус - Ліну Костенко, а Сергій Жадан - Оксану Забужко. Думаю, з часом гострота полемічного «зважування» на терезах Забужко і Жадана набуде яскравішого вираження. Одним із етапів окреслення цієї дискусії стали минулорічні підсумки літературної нагороди «Книга року Бі-Бі-Сі», де для багатьох неочікуваною перемогу над романом «Музеєм покинутих секретів» отримав твір «Ворошиловград». Ще одна важлива деталь - наскільки стрімко в цьому прагненні читацької більшості визначити «першопрестольного» автора, Сергій Жадан обігнав Юрія Андруховича.

Зрозуміло, що включення Жадана до цієї ієрархії цілком може відбуватися поза його власним бажанням і прагненням. Можна навіть уявити його заручником цих обставин. Але канон вже працює, а з ним і фігура С.Ж., як певного «взірця» для молодшого за нього покоління авторів. Й драматичність цього канону в тому (спираючись на цитату зі стронґовського, наведену Маріанною Кіяновською), що «Піджаданники пишуть не стільки під Жадана (дуже мало імен, в яких відчувається перегук з ним на рівні поетики, і це радше поети його покоління і старші), а на рівні запозичення поверхневого» (ця тема знайшла втілення в кількох моїх віршах - «Епігонам Сергія Жадана» та «Ненаписана Антологія»). Все це є живою ілюстрацією до вище згаданих слів Дмітрія Кузьміна - Жадан, окрім видавничого процесу, окрім суміжних форм репрезентації (скажімо, фестивалями) вписаний у літературний олімп й молодшими за нього членами українського літературного середовища. А чи можна простежити цей процес із авторами інших генерацій? Хто  з авторів від 25 до 30 років вже є беззаперечним авторитетом для авторів 14-20 років? Олег Коцарев? Дмитро Лазуткін? Павло Коробчук? Артем Полежака? Андрій Любка?.. Чи всіх їх «затуляє» постать С.Ж., якому вже час приміряти на себе травестійну корону «патріарха» сучукрліту?

Не дарма пані Маріанна згадує «слемерів», як певною мірою тотожне до «піджаданників» коло авторів. Сергій Жадан вніс свій, можливо найпомітніший, внесок у популяризацію слем-руху в Україні. Вибухнувши в епіцентрі потужних фестивалів і всеукраїнських змагань, обґрунтоване певною мірою в книзі Анатолія Ульянова, докотившись до віддалених провінцій, це явище створило дрібні екосистеми. Молодий автор, котрий потрапляє в таке середовище, працює не над художньою еволюцією своїх текстів, а над своїми навичками перформансиста. Аудиторія присутня в залі оцінює не якість тексту, а якість виступу. Цілком прогнозовано, яких «мутацій» набувають вірші за таких умов. Для мене це - беззаперечний регрес. Однак, як певне характерне і поширене явище, цілком ймовірно, що воно і сформує те, що вже зараз деякі називають «поезією двотисячідесятників».

Переходячи від «піджаданників», Маріанна Кіяновська говорить про «ґендерно орієнтовані висловлювання» як «інші об´єкти для маніпуляцій» (зараховуючи сюди і квір-поезію). В цьому контексті авторка згадує вірші Ірини Шувалової.  Як на мене, ці тексти слід розглядати в межах поетичних практик розвинутих тією ж Маріанною Кіяновською, Мар´яною Савкою, Галиною Крук, Оленою Степаненко. Принаймні, саме із такою художньою природою асоціюються тексти Ірини. Можливо, тут варто було б говорити про певну «жіночу наступність» у сучасній українській поезії? Пам´ятаю, коли в Галини Крук спитали про її приналежність до «львівської школи поеток», вона відповіла доволі категорично: «Література - це не колективна гра, тут усе в індивідуальному заліку. І це бажання  повкидати в один казан абсолютно різних авторів і вивести з цього якісь літературознавчі висновки мене, м´яко кажучи, дивує. А особливо - об´єднувати їх за гендерним принципом» [3.]. Залишається відкритим питання - чи поетки більше читають інших поеток, й, включаючись у систему таких впливів, залишаються в умовах певного «висловлювання статі»? Натомість можу навести цитати з рецензії Тетяни Трофименко: «вірші лауреатки літературного конкурсу «Смолоскип» Ірини Шувалової, які вийшли друком у збірці під назвою «Ран», якраз і є прикладом такого «ідеального» українського модернізму, котрий «стається» вповні лише зараз, коли поети досконало володіють технікою версифікації й метафоризації, коли для них немає ні заборонених, ані, навпаки, неодмінних, «програмових» тем, коли вони перебувають у контексті світової культури і не мають гендерних чи політичних упереджень» (зауважмо сентенцію про «гендерну неупередженість»)  «авторка післямови до збірки «Ран» Маріанна Кіяновська (котра й сама належить до тієї нечисленної групи сучасних поетів, які «довершують» проект модерну)» [3.]. Цю поезію можна називати і «модернізмом», і «неомодернізмом», і «необароко», і українською варіацією метареалізму (цікаво, що в шостому випуску за 2010 рік журналу «Альтернация» присвяченому осмисленню явища метареалізму, головний редактор надає переклади віршів Маріанни Кіяновської [4.]). На початку публікації я згадував ідею Анастасії Афанасьєвої про умовний розподіл останнього покоління російських поетів на постконцептуалістичне і метареалістичне освоєння художньої дійсності. Ця концепція набуває нових барв на тлі міркувань про «слемірівських» (наближених (чи таки дотичних?) до них «піджаданівських») і «(нео)модерніських» авторів сучукрліту, як певні полярні явища в межах однієї генерації.

Персоналії старшого покоління окреслюють русла поетичних традицій, за якими розвиваються молоді поети. Окрім них є «технічні» засоби окреслення новітньої генерації. Говорячи про літературні премії, як одні з найпотужніших засобів репрезентації, наведу слова російського літературного критика Алєксандра Житєнєва, який говорить, що результат премії «слугує виявленням поетичного мейнстриму, а не «нових шляхів розвитку сучасної російської поезії». Це, відмітимо, не добре і не погано - це єдино можливий результат в заданих порядком присудження премії координатах» / «Усереднена думка лише дозволяє зрозуміти, що готове визнати поезією більшість, але не виявити тих, хто відкриває нові обрії» [5.]. Мета премій (навіть тих, що ставлять за мету пошук «свіжих» засобів вираження в поезії), це пошук чітких рамок розвитку літературних практик в межах конкретного покоління. Враховуючи те, що за премією може бути закріплений свій видавничий орган та прагнення популяризувати своїх лауреатів - отримуємо додаткові потужності в окресленні «пантеону» молодого покоління авторів. На мою думку, найбільш повно цьому процесу відповідає діяльність видавництва «Смолоскип». Наразі можна говорити про умовне «смолоскипівське коло» поетів.

Серед іншого Маріанна Кіяновська називає авторитетні «товсті журнали» вагомим способом комунікації у формуванні літературної генерації. Вона зазначає: «нині повноцінно функціонує лише один "товстий" журнал ("Кур´єр Кривбасу")» / Решта "товстих" журналів або остаточно змаргіналізувалися й існують тільки формально, або припинили своє існування в останні роки». Зрозуміло, що сьогодні подібні видання мають більшу привабливість для фахівців-науковців та самих літераторів, ніж для пересічного читача. Читацька аудиторія міркує категоріями брендів, відтак - новітні журнали мають переймати відповідну маркетингову стратегію, аби втриматись на ринку «масового інтересу». Прикмета часу - «кліпове» сприйняття. Картинка домінує над текстом. Більше глянцю, строкатості, все має бути «fun», «прикольно». Вдалу позицію в цьому займає журнал «ШО», що не є суто літературним, однак залишається одним з найвпливовіших (а, можливо, й найвпливовішим) виданням для літературоцентричної молоді. Висвітлюючи мейнстрим сучасної української поезії, він щоразу (як примітне, а для молодого покоління ще й авторитетне видання) закріплює за ним цей статус. Не можна сказати, що видання створює покоління - воно лише надає йому певних «формальних» статусів, а відтак - виступає додатковим засобом вписуваності генерації у загальний літературний процес.

Також пані Маріанна фіксує відсутність в літпроцесі останніх років «потужних і яскравих поколіннєвих угруповань, якими були Київська школа поезії (60-90 рр.), Лу-Го-Сад, Бу-Ба-Бу (90-ті рр.) тощо. Це, зокрема, засвідчує, що нинішні поетичні середовища формуються і функціонують інакше». Безумовно, час літгуртівок сплив. Наявність інтернету (сайти з вільною модерацією творів, колонки літературних оглядачів, блоґи письменників, видавців і неофітів від літератури), мистецькі фестивалі і майданчики для перформенсів - все це знищило інформаційний і подієвий голод тих ж 90-х років з іще відсутніми зв´язками комунікації. Наразі не треба бути членом літо, щоб вільно й без перешкод інтегрувати в загальний літературний процес (не тільки країни - світу). До того ж літо не обов´язково об´єднують авторів одного віку (навіть за умови, що всі його члени мають спільні погляди щодо основних художніх практик). Скажімо, члени літературного клубу «99», це автори і 85-го і 75-го року народження, серед них є ті, що тяжіють до поетики так званих «дев´яностників» і є ті, кого розглядають як «двотисячників». Тема останніх літоб´єднань («Весло слова» (Харків), «Nеабищо» (Житомир), «Стан» (Луганськ), «Водоворот» (Запоріжжя) тощо), художньої спорідненості їхніх автор, стилістичні й тематичні взаємовпливи - не проявлена, але цікава сфера досліджень. Завдяки її аналізу можна також вичленити цікаві аспекти літературної спадковості.

Окремої розмови заслуговує питання двомовної поезії в країні, про що говорить і пані Маріанна: «Зовсім окремо стоїть цілком герметична щодо українського літпроцесу російськомовна поетична тусівка, представлена поетами, які проживають майже в усіх великих містах України, але друкуються в основному в російських журналах і видають книги в російських видавництвах». На мій погляд, ця картина дещо складніша.

На думку вже цитованого тут Дмітрія Кузьміна, сучасну російськомовну літературу, що пишуть громадяни України, можна поділити на дві групи: українська російськомовна і власне російська. Представники російської літератури живуть в тісному і динамічному діалозі із поезію так званої «не підцензурної» (тієї, що була заборонена цензурою в радянські часи) традиції Росії. Саме така поезія живить їхні твори. Вони глибоко інтегровані у фестивальній, преміальний і видавничий процес цієї держави не як гості, а як повноправні учасники. По-суті, вони являють «актуальну» (термін Кузьміна [7.]) російську літературу. Представники української російськомовної поезії здебільше із «не підцензурною» традицією ознайомлені побіжно, сприймають її як щось несерйозне, скороминуще, те, що не належить до вартого уваги. Причина цього у відсутності в них механізмів розуміння цієї традиції - брак (через різні причини) читацького досвіду як самих творів, так і публікацій з їхнім аналізом, відсутність панорамного погляду на еволюцію поколінь в межах цієї традиції для розуміння її як цілісного процесу. Авторське «Я» цих авторів гартувалося на класичній російській літературі (здебільшого, тих її зразках, що були дозволені цензурою) та творах таки ж як і вони літераторів (в провінційних літо, окремих фестивалях і періодичних видань). По-суті, вони є учасниками літературного процесу в Україні - вихід на російські журнали скоріш є ситуативним, поодиноким. Та й якщо подивитися на ці видання, стає зрозумілим, що у більшості з них   редакторська орієнтація спрямована на, так би мовити, «традиційні» чи «класичні» поетики, засилля яких в силу історичних причин поширена на всьому пострадянському просторі.

Ці дві групи майже не перетинаються в літературному просторі країни. Вони функціонують за своїми паралельними культурними законами. Для російських письменників творчість російськомовних українських авторів - ледь не маргінальна, вона усереднює літературний досвід, закільцьовує його розвиток, а у зворотному ж боці поезія «колег» сприймається як заум, тупикова гілка еволюції художнього висловлювання. У зв´язку із цим, зрозуміло, що в середині цих груп існують власні чинники формування покоління. І покоління одних авторів різнитиметься від інших.

Й зовсім інше питання - наскільки ці генерації співвідносяться із поколінням україномовних авторів цього ж віку? Чи можуть виникати тут взаємовпливи? Цікавою ілюстрацію для мене є поезія Тетяни Скрипченко, автора здебільшого російськомовного, «вихованого» на творчості російських поетів 80-х та 90-х років. Пишучи вірші українською мовою, вона застосовує в цьому ті концепти і художні прийоми, яких набула як російський літератор. Тож, читаючи рядки пані Маріанни про «потужний західний вплив, насамперед - англомовної, німецькомовної та польської поезії, що став іще одним важливим розпізнавальним знаком для нашого наймолодшого покоління поетів», хочеться дізнатися - а чи існують такі впливи з боку сучасної російської поезії? Якщо так - то наскільки вони відчутні і в яких саме авторах? Бо ті приклади, що я маю - надто поодинокі. Сподіваюсь, ця тема стане у майбутньому основою досліджень літературознавців.

А закінчити свої роздуми хотілось тим, чим Маріанна Кіяновська розпочала свою публікацію - про невписаність (точніше «непрописаність») окремих авторів у своє покоління. Поетів різної генерації, але зі спільною формою репрезентацією своїх поетичних текстів. Це автори-виконавці пісень: Галина і Леся Тельнюк, Каша Сальцова, Святослав Вакарчук, Юлія Донченко тощо.

Зрештою, це лише ще один з невисвітлених ділянок сучасної української літературі. Й чи всі вони будуть проявлені - залежить не тільки від літературознавців і критиків, а й від того - чи будуть ці «ділянки» ідентифіковані як певний бренд, адже категорія «брендового» і «не брендового» (в системі подібних уявлень, останнє набуває означення ледь не «маргінального»), на жаль, стає вирішальним в публічних дискусіях щодо знакових явищ і персоналій культури.

Сподіваюсь, ця розмова невдовзі буде продовжена.

Посилання

1. Анастасія Афанасьєва «Молоде покоління російської поезії: крізь призму історії»  

2. Дмитрий Кузьмин «После концептуализма»  

3. «Літературна газета» №7(13) 2.04.2010, інтерв´ю із Галиною Крук «Львівської школи поеток нема!»  

4. Тетяна Трофименко «РАН» Ірини Шувалової: модернізаційний проект триває», часопис «Смолоскип України» № 7-8 (191-192) липень-серпень 2011 рік. 

5. Журнал «Альтернация» №6 2010 рік

6. Александр Житенев «Про «кончик-мончик» и др: несколько замечаний в связи с премией «П». Реплика эксперта»  

7. «Актуальная поэзия», стаття російської Вікіпедії