Re: цензії
- 15.04.2026|Михайло Жайворон«Земля гніву» Михайла Сидоржевського
- 15.04.2026|Оксана Тебешевська, заслужений вчитель УкраїниМандрівка в «химерні» світи Юрія Бондаренка
- 11.04.2026|Богдан СмолякТутешні час і люди
- 11.04.2026|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськДо себе приходимо з рідними
- 09.04.2026|Анастасія БорисюкСонце заходить, та не згасає
- 08.04.2026|Маргарита ПадійА хто сказав, що наш світ є істинним, реальним?
- 07.04.2026|Микола Миколайович ГриценкоБунт проти розуму як антиспоживацький протест
- 07.04.2026|Віктор ВербичІгор Павлюк: «Біль любові. Дивний біль»
- 07.04.2026|Ірина КовальНа межі нового народження
- 07.04.2026|Надія ЄришЛютий, який досі триває
Видавничі новинки
- Прозовий дебют Надії Позняк «Ти ж знаєш, він ніколи тобі не дзвонить…»Книги | Буквоїд
- Сащук Світлана. «Дратва тиші»Поезія | Буквоїд
- «Безрозсудна» Лорен Робертс: почуття vs обов’язок та повалені імперіїКниги | Буквоїд
- Ігор Павлюк. «Голод і любов»Поезія | Буквоїд
- Олена Осійчук. «Говори зі мною…»Поезія | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Магніт»Поезія | Буквоїд
- Олександр Скрипник. «НКВД/КГБ проти української еміграції. Розсекречені архіви»Історія/Культура | Буквоїд
- Анатолій Амелін, Сергій Гайдайчук, Євгеній Астахов. «Візія України 2035»Книги | Буквоїд
- Дебра Сільверман. «Я не вірю в астрологію. Зоряна мудрість, яка змінює життя»Книги | Буквоїд
- Наомі Вільямс. «Пацієнтка Х, або Жінка з палати №9»Проза | Буквоїд
Авторська колонка
Стяги на стяги
Майже перша ночі. Львівський перон, російська мова. Так завжди перед посадкою на Луганський. Потяг «Львів–Луганськ», темне плацкартне черево, розігріте важким сонцем вдень.
Характерний запах всередині, він не символізує схід і захід, їхню поєднуваність, принаймні тут. Пиво вже не рятує, вікна глухо задрапані ще з майже часів Міленіуму. Поки що відсуваєш момент розуміння, що так буде більше доби. Рушили. Постіль, задуха, пропозиції чаю, все як завжди дорогою в країну териконів.
Зранку маршрутна міліція. Дивна, як все у нас. Спершу возик з пивом і веселою жіночкою, а за ним вони, з цивільним кодексом про заборону розпиття напоїв у громадському місці і наполегливими повторами «у мене своя робота». Співпраця - краще не вигадаєш. Наступної ночі вистрибую на перон в Алчевську. Навпроти тягнеться металургійний - темний велетень (в дев´яностих тут відстрілювали директорів, як на полюванні), притиснув землю собою, дихає жовтим в небо, не квапиться. Донбас - синонім масштабу. Це, напевно, через особливу степову стихію, відкритість простору диктує людині режим незамкненого серця. З вокзалу таксівкою - на балконі вже чекають. Душ, чарка, недовга розмова, міцний сон.
Вдень знову спека, будинок розпікається і не встигає вистигнути вночі. З вікна заздалегідь спалені чорні кургани - так називають там степові зони. Палять їх завчасно, контролюючи вогонь. Страх пожежі такий, що заборонено будь-що палити на подвір´ї. Кілька років перед тим під Луганськом згоріло чверть села. Рух вогню, кажуть, тоді не піддавався логіці. На одному з подвір´їв святкування срібного весілля закінчилось трагедією. Люди навіть не встигли сісти за столи - вогонь був голоднішим. Хто захоче - запросто знайде тут містику. Степ помстився.
Луганщина може заскочити незвиклих. Ці рядки - засторога. Шансон як тло. Дивна пристрасть водіїв до тюремного шансону. Брак романтики проявляється саме через таку форму. Причому водії ці зовсім не належать до колишніх «арештантів», мають абсолютно відмінну від згаданих психіку, інше зовсім життя. В громадському транспорті музику цю слухають всі - від малого до старого, жінки, молоді дівчата. Від цього чи не найбільше починаєш розуміти культурні дистанції, відстань, яку складно стягувати на будь-яких рівнях. І разом з цим згадуєш, що звідси Микола Руденко, з Белянки, поруч з Сутаганом, Василь Голобородько (Перевальський район), інші... Як це пов´язати з загальним тлом «Золотих куполов»? Тут пригадалась поезія Вольвача «Як мені пов´язати цей день»?, де він пошуковує у позафізичному вимірі відповідь на спільне Юрка Тютюнника і Супи (вуркагана з передмістя Запоріжжя).
Жіночки, що працюють у житлово-комунальних закладах. Українська у них запалює почуття власної величі за металургійний край, що (у чому вони тяжко переконані) годує Захід. Постава, мова, спосіб викладу, а головне бездоганне знання історії, особливо західних земель «во время Отечественной» виформовує «я вообще шовинистка». Це нокдаун. Її колега, парадоксально, але, заповнюючи бланки українською мовою, на всі двісті підтримує товаришку після мого зауваження «хіба я на урок історії прийшов?».
Російські прапорці в маршрутних таксі, машинах, навіть на поштовій скринці. Контрабанда ідеології. Маленький триколір як крайня точка ідеологічно-духовної інфляції тих, хто відповідає за мислення людей того краю. Не здатні витворити власну ідеологічну платформу, списують її, як учень з ослячої парти у школі диктант у сусіда.
Георгіївська стрічка. Тулять її всюди, де лиш є можливість. Це тут сприймається як відповідь на червоно-чорний прапор. Червоний прапор перемоги для багатьох навіть там заляпаний кров´ю, а тут вдала можливість підкинути символ тільки перемоги. І це знову два абсолютно різні світи, де одна сторона про другу (на рівні звичайних людей) знає дуже мало. Чомусь ще залишається на Донбасі питання про те, «а чи правда, що у Львові не обслуговуватимуть в магазині, якщо звернешся російською?»
Ці чотири підстави бути заскоченим насправді є сигналами про речі незворотного характеру. Дистанція поглядів розширюється. Істеричні крики лише збільшують відстань. Георгіївська стрічка і червоно-чорне знамено як символи контркультури одна до одної.
Історична аберація, що відбувається на сході країни, замовчування, стирання з пам´яті українського геноциду призводить до станів, що змінити їх буде вкрай важко. Переконувати кілька поколінь у цьому фактично неможливо. Ось і виходить ситуація, де не ігнорувати офіційні медіапропозиції влади мисляча людина не може і заразом опертись на плече сусіда також не вийде. Українство поволі заганяють у гетто.
Рецепти з цієї ситуації різні. Але дієвого не знає ніхто. Вибори, в які насправді вже мало хто вірить (йдеться про зміни як результат). Якраз змін не хоче ніхто. Совок зчаста промовляє з людей, що розмахують червоно-чорним по правому берегу Дніпра. Можна вже закладати у штатний розпис рад різних рівнів посаду націоналіст і оголошувати конкурс. Відсутність люстрації як єдиного реального виходу з цієї ситуації якраз підтверджує - зміни для українського життя чужі. Принаймні тепер. Є ще один рецепт, який можна випозичити в ІРА, але вочевидь, соловейко не співає ще на повен голос в серцях.
Коментарі
Останні події
- 15.04.2026|18:40Хроніки виживання та журналістської відданості: у Києві презентують книжку Євгена Малолєтки «Облога Маріуполя»
- 15.04.2026|18:25В Україні запускається Korali Books - перше видавництво, повністю орієнтоване на жіночу аудиторію
- 11.04.2026|09:11Україна на Bologna Children´s Book Fair 2026: хто представить країну в Італії
- 11.04.2026|08:58Віктор Круглов у фіналі «EY Підприємець року 2026»
- 07.04.2026|11:14Книга Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає» підкорює світ: 8 іноземних видань до кінця року
- 07.04.2026|11:06Українське слово у світі: 100 перекладів наших книжок вийдуть у 33 країнах
- 06.04.2026|11:08Перша в Україні spicy-серія: READBERRY запускає лінійку «гарячих» книжок із шкалою пікантності
- 06.04.2026|10:40Україна на Брюссельському книжковому ярмарку: дискусії, переклади та боротьба за європейські полиці
- 03.04.2026|09:24Кулінарія як мова та стратегія: у Відні презентували книгу Вероніки Чекалюк «Tasty Communication»
- 30.03.2026|13:46Трамвай книги.кава.вініл на Підвальній повертається в оновленому форматі
