Re: цензії

22.04.2024|Ігор Чорний
Розтікаючись мислію по древу
08.04.2024|Ігор Чорний
Злодії VS Революціонери: хто кращий?
Леді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
03.04.2024|Марта Мадій, літературознавиця
Фантасмагорія імперського пластиліну
28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень

Авторська колонка

05.09.2011|10:38|Богдан Пастух (Львів)

Стяги на стяги

Майже перша ночі. Львівський перон, російська мова. Так завжди перед посадкою на Луганський. Потяг «Львів–Луганськ», темне плацкартне черево, розігріте важким сонцем вдень.

Характерний запах всередині, він не символізує схід і захід, їхню поєднуваність, принаймні тут. Пиво вже не рятує, вікна глухо задрапані ще з майже часів Міленіуму. Поки що відсуваєш момент розуміння, що так буде більше доби. Рушили. Постіль, задуха, пропозиції чаю, все як завжди дорогою в країну териконів.

Зранку маршрутна міліція. Дивна, як все у нас. Спершу возик з пивом і веселою жіночкою, а за ним вони, з цивільним кодексом про заборону розпиття напоїв у громадському місці і наполегливими повторами «у мене своя робота». Співпраця - краще не вигадаєш. Наступної ночі вистрибую на перон в Алчевську. Навпроти тягнеться металургійний - темний велетень (в дев´яностих тут відстрілювали директорів, як на полюванні), притиснув землю собою, дихає жовтим в небо, не квапиться. Донбас - синонім масштабу. Це, напевно, через особливу степову стихію, відкритість простору диктує людині режим незамкненого серця. З вокзалу таксівкою - на балконі вже чекають. Душ, чарка, недовга розмова, міцний сон.

Вдень знову спека, будинок розпікається і не встигає вистигнути вночі. З вікна заздалегідь спалені чорні кургани - так називають там степові зони. Палять їх завчасно, контролюючи вогонь. Страх пожежі такий, що заборонено будь-що палити на подвір´ї. Кілька років перед тим під Луганськом згоріло чверть села. Рух вогню, кажуть, тоді не піддавався логіці. На одному з подвір´їв святкування срібного весілля закінчилось трагедією. Люди навіть не встигли сісти за столи - вогонь був голоднішим. Хто захоче - запросто знайде тут містику. Степ помстився.

Луганщина може заскочити незвиклих. Ці рядки - засторога. Шансон як тло. Дивна пристрасть водіїв до тюремного шансону. Брак романтики проявляється саме через таку форму. Причому водії ці зовсім не належать до колишніх «арештантів», мають абсолютно відмінну від згаданих психіку, інше зовсім життя. В громадському транспорті музику цю слухають всі - від малого до старого, жінки, молоді дівчата. Від цього чи не найбільше починаєш розуміти культурні дистанції, відстань, яку складно стягувати на будь-яких рівнях. І разом з цим згадуєш, що звідси Микола Руденко, з Белянки, поруч з Сутаганом, Василь Голобородько (Перевальський район), інші... Як це пов´язати з загальним тлом «Золотих куполов»? Тут пригадалась поезія Вольвача «Як мені пов´язати цей день»?, де він пошуковує у позафізичному вимірі відповідь на спільне Юрка Тютюнника і Супи (вуркагана з передмістя Запоріжжя).

Жіночки, що працюють у житлово-комунальних закладах. Українська у них запалює почуття власної величі за металургійний край, що (у чому вони тяжко переконані) годує Захід. Постава, мова, спосіб викладу, а головне бездоганне знання історії, особливо західних земель «во время Отечественной» виформовує «я вообще шовинистка». Це нокдаун. Її колега, парадоксально, але, заповнюючи бланки українською мовою, на всі двісті підтримує товаришку після мого зауваження «хіба я на урок історії прийшов?».

Російські прапорці в маршрутних таксі, машинах, навіть на поштовій скринці. Контрабанда ідеології. Маленький триколір як крайня точка ідеологічно-духовної інфляції тих, хто відповідає за мислення людей того краю. Не здатні витворити власну ідеологічну платформу, списують її, як учень з ослячої парти у школі диктант у сусіда.

Георгіївська стрічка. Тулять її всюди, де лиш є можливість. Це тут сприймається як відповідь на червоно-чорний прапор. Червоний прапор перемоги для багатьох навіть там заляпаний кров´ю, а тут вдала можливість підкинути символ тільки перемоги. І це знову два абсолютно різні світи, де одна сторона про другу (на рівні звичайних людей) знає дуже мало. Чомусь ще залишається на Донбасі питання про те, «а чи правда, що у Львові не обслуговуватимуть в магазині, якщо звернешся російською?»

Ці чотири підстави бути заскоченим насправді є сигналами про речі незворотного характеру. Дистанція поглядів розширюється. Істеричні крики лише збільшують відстань. Георгіївська стрічка і червоно-чорне знамено як символи контркультури одна до одної.

Історична аберація, що відбувається на сході країни, замовчування, стирання з пам´яті українського геноциду призводить до станів, що змінити їх буде вкрай важко. Переконувати кілька поколінь у цьому фактично неможливо. Ось і виходить ситуація, де не ігнорувати офіційні медіапропозиції влади мисляча людина не може і заразом опертись на плече сусіда також не вийде. Українство поволі заганяють у гетто.

Рецепти з цієї ситуації різні. Але дієвого не знає ніхто. Вибори, в які насправді вже мало хто вірить (йдеться про зміни як результат). Якраз змін не хоче ніхто. Совок зчаста промовляє з людей, що розмахують червоно-чорним по правому берегу Дніпра. Можна вже закладати у штатний розпис рад різних рівнів посаду націоналіст і оголошувати конкурс. Відсутність люстрації як єдиного реального виходу з цієї ситуації якраз підтверджує - зміни для українського життя чужі. Принаймні тепер. Є ще один рецепт, який можна випозичити в ІРА, але вочевидь, соловейко не співає ще на повен голос в серцях.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери