Все їм, бачте, робиться не так, як треба, хоча «як треба» вони самі зробити поки що не спромоглися. Перепрошую за такий грубий вступ. Просто, чесно, вже набридло боротися із елементарним невіглаством тих, котрі вважають себе «великими інтелектуалами».

А тепер - до справи. Почну з особистого, чим, можливо, розчарую деяких професійних пліткарів. Влітку 2008 року під час відпочинку в Варні я познайомилася з талановитою болгарською поетесою, організаторкою найбільшого міжнародного поетичного фестивалю в Болгарії Елкою Няголовою. Завдяки їй захопилася болгарською мовою та літературою. Спершу переклала добірку поезій Дімчо Дебелянова, потім - дві книги вибраних поезій видатних болгарських поетес ХХ століття - Елисавети Багряної та Дори Габе, і нарешті - твори сучасних авторів. За жоден зі своїх перекладів не попросила у видавців ані копійки, натомість отримала іншу, значно ціннішу, нагороду: можливість увійти в літературний простір Болгарії, брати участь у поетичних фестивалях та творчих зустрічах, розширювати коло своїх колег і друзів. А невдовзі Елка Няголова видала збірку моїх вибраних поезій в перекладі болгарською мовою - зробила це без жодних корисливих міркувань, а лише тому, що їй сподобалася моя творчість.

Перед тим у мене вже виходили поетичні книги закордоном: в Польщі та Азербайджані, причому, обидві були для мене такою ж несподіванкою, як і болгарська. Перша вийшла за сприяння депутатки польського парламенту, яка має українське походження, друга - коштом видавця. Добірки моїх поезій публікувалися в антологіях сучасної української поезії, виданих в Латвії та Р.Македонії, в літературних часописах Польщі, Сербії, Хорватії, Росії, Вірменії та інших країн. За жоден з цих перекладів я не платила і в більшості випадків дізнавалася про публікацію постфактум. Не секрет, що часом поети домовляються між собою про взаємні переклади чи так званий «літературний бартер». Мені ж завжди хотілося повернути благородний жест перекладачеві й таким чином закріпити нашу творчу дружбу. Так з´явилися мої переклади з польської, сербської та хорватської. Не бачу в цьому нічого поганого і, переконана, що так нині роблять більшість поетів світу. Інше питання: чи завжди талановитий автор може заявити про себе закордоном, не маючи відповідних зв´язків або щедрих спонсорів? Далеко не завжди. Тому іноді виникають деякі компромісні пропозиції з боку видавців. Погоджуватися чи ні - це вже справа самих авторів. Але найбільша відповідальність у таких випадках завжди лягає на двох людей - упорядника та перекладача.

Хто не знає, поясню, в чому річ. Я зараз працюю над упорядкуванням антології сучасної української поезії, яка навесні 2012 року має вийти в Софії. Для реалізації цього проекту знайшла двох спонсорів: видавництво, яке готове викласти чималу суму на видання книги, другий спонсор - мій чоловік, болгарський поет і перекладач Дімітр Хрістов, який погодився перекласти всі тексти абсолютно на добровільних засадах.

Мені б хотілося, аби наша поезія була представлена в Європі належним чином - на якісному папері, з гарним оформленням, накладом щонайменше 1000 примірників. Але видавець може вкласти в цей проект лише стільки коштів, скільки, на його думку, реально повернути від реалізації. Тож у мене було три варіанти: погодитися на скромний мінімум, зайнятися пошуками ще одного спонсора або (що найлегше!) взагалі відмовитися від своєї ідеї. З боку нашої держави годі розраховувати на якусь допомогу, Спілка письменників України вже давно не є власне спілкою письменників, яка б дбала про популяризацію вітчизняної літератури за кордоном, а поодинокі недержавні гранти, на жаль, звелися до «тусовочного» рівня і найчастіше дістаються досить посереднім авторам. Сумно, але факт. Тому перш, ніж приймати якесь рішення, я порадилася з кількома своїми друзями-поетами. Вони відповіли, що готові доплатити, скільки треба, на видання подібної антології. Все прорахувавши до рядка, я написала листа і відправила його двадцятьом авторам, яких би хотіла бачити в цій книзі. Майже всі вони радо пристали на мою пропозицію і одразу ж надіслали свої твори. Пізніше до проекту долучилися й інші талановиті молоді поети. Але вийшло так, що мій лист розгулявся по інтернету, потрапивши до електронних скриньок кільком випадковим людям, котрі не втрималися, щоб не виплеснути на мене трохи жовчі.

У нас побутує один стереотип, який без перебільшення можна назвати постсоцсиндромом: якщо поет вкладає кошти у видання власних творів, значить він обов´язково є графоманом. Мовляв, до «справжніх геніїв» видавці самі стають у чергу, навипередки пропонуючи великі гонорари й безсмертну славу.

По-перше, якби я запропонувала авторам видати книгу власним коштом, оплативши переклад, верстку, оформлення і друк, сума була би абсолютно іншою. В даному ж випадку йдеться про дуже символічний внесок - кілька невипитих кухлів пива у далеко не найдорожчому київському закладі. По-друге, я не збиралася запрошувати до цього проекту усіх, хто «готовий заплатити», а вибрала лише тих, кого добре знаю, шаную, як талановитих авторів і чиїми іменами мені не соромно представити українську поезію за кордоном. По-третє, будь-яка антологія - це справа особистого смаку упорядника та перекладача, тож, очевидно, що завжди залишатимуться невдоволені й ображені. Для таких маю пораду: замість опускатися до примітивних коментарів знайдіть можливість створити щось своє, краще й вигідніше, що було б альтернативою моєму проектові.

Не збираюся ні перед ким виправдовуватися, але будь-які розмови про «черговий лохотрон» принижують не лише мене та інших українських авторів, які дали згоду на публікацію, а також і мого чоловіка - поета з ім´ям і поважною творчою біографією, котрий не має потреби витрачати свій час на популяризацію бездарності. 

А щодо оцінювання чиєїсь творчості, хочу сказати відверто: мені теж багато чого не подобається в молодій українській літературі, але я жодного разу не дозволила собі обізвати когось «графоманом» чи «вискочкою» - тим паче, поза очі, як це роблять деякі з моїх колег. Хоча, зрештою, це вже питання загальної людської культури. Можливо, комусь дошкуляє моя діяльність. Але ж ніхто нікого не змушує читати те, що йому не до вподоби. На кожен товар є свій покупець.

Перепрошую, але тут знову повернуся до власної біографії. Досі в Україні було видано шість моїх поетичних книжок. Перші дві - за власний кошт, чотири наступні - коштом видавництв. Причому, видавці знаходили мене самі. Хтозна, можливо, якби я свого часу пошкодувала б грошей на видання перших збірок, подібних пропозицій тепер годі було б чекати.

В цьому контексті хотілося б висловити своє сподівання на те, що проект, над яким я зараз працюю - це добра нагода познайомити болгарських читачів з творчістю талановитих українських поетів, а відтак зацікавити інших закордонних видавців та організаторів міжнародних поетичних фестивалів. Можливості для цього в нас є.

Собаки гавкатимуть завжди, але справа каравану - йти вперед, не зупиняючись на півдорозі.