Чи це пов´язане з природним (чи штучним) відбором? Іншими чинниками? На мою думку, причин декілька. Одна з них полягає у тому, що людина в якийсь момент розчаровується у літературі, яка не виправдала її сподівань.

Чи можна цього уникнути? Напевне, варто було б розробити тест для молодих авторів - аби кожен заздалегідь міг виміряти свій хист і упевнитися, чи варто йому писати. А поки такого тесту немає - чи не кожен початківець вважає себе потенційно талановитим і здатним створити епохальні речі. Зазвичай писання вважається справою простою. Що тут такого, - міркує собі молодий (або не дуже молодий) пошукач від літератури. - Сів до столу, узяв ручку і папір (або увімкнув комп´ютер) - і пиши, що у голову прийде. До вподоби проза - вигадуй якісь химерні історії або записуй ті, які підкидає життя. Маєш хист до віршування - вперед, не лякайся, не зупиняйся, немає нічого складного, наприклад, «кров» так гарно римується з «любов», а до «калини» так і проситься «Україна». Можна погортати інверсійний словник - і  проблеми з римами вичерпаються. Зрештою можна взагалі не морочитися з римами і не ламати собі голову. Це називається верлібр. Хіба не так? Як сказав би один популярний персонаж, воно то так, але трошечки не так.

В усі часи було доволі людей, які підходили до літературної творчості як до простої справи. Зрештою, не треба далеко ходити - варто лиш пригадати історію української літератури 20-30-х років ХХ століття - саме тоді почався небувалий розквіт українського письменства. За підрахунками Ю.Лавріненка, 1930 року в Україні зі своїми творами виступали 259 авторів. Зараз непросто відновити цілісну картину і визначитися з тим, хто з них був справжнім письменником (але не встиг розвинути свій талант), а хто - просто графоманом. Скільки талановитої молоді отримало тоді можливість самореалізації - але скільки з´явилося ремісників від літератури!

Співвідношення «кількості» / «якості» у літературі того часу набувало подекуди парадоксальних рис: критики-«плужани», наприклад, прямо декларували, що різниця між письменником-професіоналом і початківцем - суто кількісна, а не якісна (!). Стверджувалося, що будь-хто може навчитися писати художні твори, що головне - не технічна майстерність, а правильний класовий підхід. Зрештою, «призов ударників у літературу» став для національного письменства «данайським подарунком», адже талановитих репресували, а на перші ролі прийшли посередності, які відзначалися геніальною здатністю до мімікрії і пристосуванства. Звідси - корені теперішнього провінційно-спрощеного ставлення до літератури.

Вічна біблійна істина твердить: «Багато покликаних та мало вибраних» (Лк.:14.15). Ця теза у літературі набуває особливої ваги. Чимало початківців почуваються покликаними, але обраними виявляються одиниці. Чимало людей пишуть - але у читацькій свідомості залишають свій непроминальний слід лише окремі твори.

Як зрозуміти - варто людині братися за перо чи ні? Існує лише один універсальний рецепт. Той, про який багато міркували мислителі різних часів і народів. Той, який поклав у основу свого вчення любомудр Григорій Сковорода. «Пізнай себе». Пізнай себе - і пізнаєш світ. Пізнай себе - і здобудеш щастя. Випробуй себе... Зрозумій приховані мотиви і причини, які спонукають тебе до писання...

Частину початківців - як метеликів на світло - ваблять історії видатних літераторів минулого і сучасності, долі тих, хто став знаменитим і багатим, принаймні заможним. Інколи наївні початківці сприймають літературу як таке собі Ельдорадо, де гроші лежать під ногами, варто лише нахилитися і взяти їх. Написав твір, надрукував - і збирай щедрі гонорари у видавництві, давай автографи захопленій публіці, вибирай кінокомпанію, яка екранізує твій шедевр.

Засліплені ілюзіями молоді автори шарпають двері видавництв, прагнучи визнання, намагаються щось комусь доводити, неодноразово набивають гулі, спілкуючись з редакторами і видавцями, які у відповідь на їхні інфантильні претензії лише знизують плечима, а то і відверто насміхаються. Зрештою, стан українського книговидання - тема окремої розмови. У нашій благословенній вітчизні видавець, який платить автору гонорари, швидко може опинитися у Червоній книзі - серед видів, які вимирають... Але мова не про це.

Якщо ви розглядаєте літературу як спосіб легкого і швидкого заробітку - варто пошукати більш адекватних способів стати заможним. Якщо в українській літературі і є письменники, які живуть за рахунок гонорарів (?!), то їх можна перелічити на пальцях однієї руки. Переважна більшість авторів змушена поєднувати улюблену справу з іншими способами заробітку. Зрештою гонорари часто стають для письменника випробуванням, спонукаючи його до компромісів із видавцями і загравання зі смаками масового читача. А звідси недалеко і до мистецької деградації. Зрештою чи багато ви можете назвати письменників, чиї твори нині входять до золотого фонду світового письменства, які були заможними і заробляли на своїх книжках? А якщо спробувати пошукати серед них українців - то справа виглядатиме зовсім безнадійно...

Інша частина початківців честолюбно прагне побачити своє ім´я на глянцевій обкладинці книги, модного журналу чи тиражної газети. Їх вабить можливість прославитися, користуючись термінологією маскультури - стати «зіркою». Але письменницька слава - річ дуже химерна і хистка. Зчаста вона повертається до пошукача іншим боком. Дуже влучно з цього приводу сказала Анна Ахматова: слава - це коли будь-хто може витерти об тебе ноги... Слава у нашій країні часто буває посмертною. У нашій свідомості чомусь стійко закріпилася традиція глорифікувати померлих - і не помічати живих, ігнорувати їх талант, аби потім - коли це вже нікому не потрібно - сказати на  якихось ювілейних заходах: «Він був великим і я мав честь / щастя (!!!) з ним спілкуватися». У Ліни Костенко є влучний вірш-медитація про письменницьку славу:

О, не взискуй гіркого меду слави!

Той мед недобрий, від кусючих бджіл.

Взискуй сказать поблідлими вустами

хоч кілька людям необхідних слів.

Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.

Взискуй терпіння витримати все.

А справжня слава - це прекрасна жінка,

що на могилу квіти принесе.

Той, хто йде в Літературу, прагнучи багатства, слави чи популярності, швидко розчарується. Таким краще вчасно зупинитися. Займатися літературою варто лише тому, хто щиро переконаний, що це є його справою, за висловом Г.Сковороди, - його «сродною працею». Лише тоді людина здатна створити щось, що залишиться в історичному часі довше, ніж  приватна життєва історія автора.

Але і це ще не все. Навіть якщо людина щиро переконана у власній «обраності» і наявності таланту - це не гарантує їй легкої і приємної письменницької долі. Ті, хто підходить до брами, яка веде до омріяного царства Літератури, часто уявляють, що за нею - райські кущі, Едем, де уславлені митці прогулюються тінистими алеями, обмірковуючи нові шедеври, проводять час у приємному спілкуванні з однодумцями, диспутують з колегами (обов´язково - доброзичливо!),  м´яко, дружньо і ненав´язливо повчають молодших адептів... На жаль, це відверто хибне уявлення. У Дантовій «Божественній комедії» на брамі до пекла був викарбуваний напис «Lasciate ogni speranza voicle entrate» («Облиш надію всяк, хто сюди сходить»). На брамі до царства Літератури - в унісон - може бути написано: «Облиш ілюзії...» Надія нехай лишається. Надія - останній прихисток самотнього таланту. І дуже добре, що вона помирає останньою...

Вибраний зчаста нагадує самотнього  подорожнього на людній вулиці чужого міста. Він потребує підтримки і розуміння, а натомість зустрічає холод, відчуження, приховану / неприховану заздрість і дуже рідко - співчуття, підтримку, допомогу. Ставлення оточуючих до обраного варіюється, залежно від того, до якої категорії вони належать.

Найбільш чисельна категорія - «сіра маса», міщанство (романтики називали їх філістерами). Її представники обраного не приймають, не розуміють і звісно ж - не підтримують. Вони ставляться до нього з глухою ворожістю і неприязню. Але, як правило, ці люди не завдають великої шкоди, не переслідують - просто ізолюють - як будь-яке  незрозуміле явище, здатне порушити звичний плин їх життя, захитати основи світосприйняття. Особливо це помітно, коли мова йде не про приємні для маси «жіночі романи», детективи-трилери-чилери, які злегка лоскочуть нерви, розважають і компенсують брак гострих емоцій, а про справжні твори, які змушують думати, які містять зернята істини, Духу, екзистенційні одкровення...

Маса не любить думати - і не любить тих, хто її до цього змушує. Як правило, «сіра маса» мириться з існуванням обраних - як із певним стихійним лихом; терпить - бо їх небагато і частина з них до всього ж намагається не демонструвати свою обраність, маскуючись за личиною панібратства. Маса вважає талановитих диваками, ексцентричними особами, а то і просто ненормальними (відзначені справді не такі, які всі, а отже - «ненормальні»). У будь-якої талановитої людини представники «сірої маси» знаходять свій «виверт», підміняють цим «вивертом» її дар - і заспокоюються: життя повертається у звичне русло. Сіра маса співіснує з обраними, як екзотами - спочатку це викликає здивування, потім стає звичним. Такі люди на вулиці абстрактного чужого міста стоять осторонь, тицяють на обраного пальцем, хіхікають задоволено в кулачок, коли він спіткнеться, пліткують про нього... Але не злісно - так собі, знічев´я, аби чимось заповнити беззмістовне сіре існування... Для них обрані - інопланетяни... Інші... Чужі... Від яких потрібно триматися осторонь, бо ніколи не знаєш, що спаде їм на гадку наступної хвилини.

Інша категорія - посередності, які хотіли б належати до числа відзначених, але їм відверто не пощастило з обдаруванням. Інколи вони маскуються під обраних - штучно утворюють ауру таємничості довкола своєї персони і дехто навіть вірить цьому оманливому блиску. Це люди глибоко нещасні, навіть ущербні, адже у глибині душі вони достеменно знають ціну свого штучно створеного іміджу. Вони можуть бути графоманами, критиками, публіцистами, довколітературною тусовкою - але не письменниками... Вони - ремісники, які ніколи не стануть Майстрами. Такі люди ставляться до відзначених з особливою ревністю. Намагаються помститися за власну неповноцінність.

Якби їхня воля - вони залюбки посадили б відзначеного до клітки і тішилися цим видовищем. Вони схопили б Відзначеного і насильно вклали у прокрустове ложе, не слухаючи нічиїх пояснень і прохань. Він винен - бо посмів бути іншим, не таким, як всі. Це страшна провина і немає йому прощення. Він вищий - тож треба його підкоротити, він має іншу форму голови - виправити, він прекрасний - треба зробити його потворним. Він не має права бути іншим. Звісно, це абстракція - у реальному житті ці люди не відзначаються видимими ознаками кровожерності. Навпаки, вони можуть видаватися милими і симпатичними...

Вони люблять якийсь час перебувати поруч з обраними, грітися у промінні їх таланту і слави. Але це не триває довго - у них у душі є черв´як, який їх постійно підточує... Представники цього психотипу скористаються найменшим приводом, аби принизити відзначеного, показати свою вищість бодай у чомусь. Як правило, ці люди досягають певного становища у суспільстві, статків чи влади - на відміну від обраних (ті лише зрідка є заможними і впливовими, адже їхній шлях - виконання певної місії і більшість сил вони витрачають саме на це). Посередності не мають місії - тому цілком зосереджуються на кар´єрі і зрештою стають успішними. Це дає їм ілюзію зверхності над відзначеними. Але це почуття їх не задовольняє. І так триває ціле життя. А варто було свого часу зупинитися, прислухатися до себе - і зрозуміти, у чому полягає ЇХНЄ покликання, те, що забезпечить їм можливість самореалізації і необхідну для кожного самоповагу. Химерна гонитва за літературними міражами здатна збити на манівці, але кожен має у душі свій ключик, свою нитку Аріадни. Треба лише прислухатися до свого справжнього єства - і зробити правильний вибір.

Відзначені часто почуваються самотніми й ізольованими, гостро потребують спілкування. І посередності (за відсутності справжніх духовних побратимів і посестр) видаються їм ближчими порівняно з рештою оточуючих. Але не треба дурити себе - такі стосунки не тривають довго. Посередності сприймають відзначених як особистих ворогів, адже обрані мають дещо цінне, чого вони самі не мають і ніколи не матимуть. При тому вони забувають одну дуже просту річ: обраність - це не лише благо, обдарованість (мистецька - емоції, інтуїція, художній   дар або науковий - розвинене інтелектуальне начало) - це і певна приреченість, «прокляття»...

Г.Гессе у романі «Деміан» ототожнює обдарованість з Каїновою печаттю. «Нас, відмічених печаттю, - твердить головний герой роману, - світ міг по праву вважати дивними, навіть божевільними і небезпечними. Ми були тими, хто пробуджується чи пробудився, і наші прагнення зводилися до більш досконалого буття, тоді як прагнення інших, їх пошуки щастя зводилися до того, щоб тісніше пов´язати  свої думки, свої ідеали й обов´язки, своє життя і своє щастя зі щастям стада. Там теж були прагнення, там теж були сила і велич. Але у той час як ми, відзначені печаттю, являли собою, на нашу думку, волю природи до нового, до одиничного і майбутнього, інші жили з волею до незмінності. Для них людство (яке вони любили, так само як і ми) було чимось готовим, що потрібно зберігати і захищати. Для нас людство було далеким майбутнім, на шляху до якого ми всі перебуваємо, вигляд якого нікому не відомий, закони якого ніде не записані»... «На нас, відзначених печаттю, не лежала турбота про майбутнє. Нам кожна віра, кожне вчення заздалегідь здавалися мертвими і марними. Свій обов´язок і свою долю ми вбачали в одному: кожний з нас повинен був настільки можливо стати самим собою, настільки відповідати і підпорядковуватися своєму єству, яке в них пробуджується, щоб невідоме майбутнє знайшло нас готовими до всього, що б воно не принесло».

Каїнова печать означає приреченість - бути самотнім і незрозумілим для більшості. Це необхідність виконувати те, для чого народжений, а не те, що хочеться. Це тягар бути не таким, як всі... Посередностям це байдуже, вони прагнуть лише відблиску обраності на чолі, а тягар обраності вони не помічають. Їм хочеться пишатися усвідомленням обраності... Але цього штучно не досягнеш. Посередності на людній вулиці чужого міста воліють закидати обранця камінням.  Маючи нагоду, вони підштовхнуть юрбу на розправу і тоді лиш заспокояться, коли обранець стане таким, як вони... Таким, як усі.

Третя категорія - обрані, які не змогли вистояти під уніфікаторським тиском обставин і маси.  Частина з них жалкує за цим і за відповідних обставин допоможе Іншим зберегти себе, принаймні не заважатиме і не дошкулятиме. Часто це слабкі люди, які спиваються або деградують якимось іншим чином. Їх мучить те, що вони не змогли «своїм життям до себе дорівнятись». На вулиці абстрактного чужого міста вони стоять осторонь, скрушно чи доброзичливо хитають головою, можуть подати води чи підтримати, коли обранець спіткнеться. Інший підвид - люди, які відчувають непримиренну злість до всіх, вони намагаються помститися оточуючим за власну нереалізованість. Особливу неприязнь вони відчувають до відзначених, адже ті є живим нагадуванням про їх змарнований Шанс. Їм нестерпно бачити тих, хто не зламався. Якщо зламалися вони - всі мають зламатися. Інакше - як з цим жити, що робити з самоповагою?  Це прояви відомого психіатрам синдрому сифілітика, але на духовному рівні. Це трагедія звироднілого таланту...

Четверта категорія - обрані. Їх небагато - «малесенька шопта лише для молитов і сподівання» (В.Стус). Здавалося б, вони мають об´єднуватися і підтримувати одне одного. Але БРАТСТВО обраних - прекрасна ілюзія, насправді його не існує. Здебільшого серед обраних небагато знайдеться тих, хто здатний до підтримки і взаємодопомоги. Здавалося б, обрані мають притягуватися - натомість вони часто відштовхуються. Тішачись власним ореолом вибраності - не хочуть визнавати, що може існувати ще хтось відзначений, рівний їм за духом і покликанням. Вони вважають себе єдиними і неповторними. Усвідомлення власної  відзначеності провокує у них зверхність, а інколи і манію величі. Основа їхніх взаємин - існування на відстані.

Лише зрідка доля дарує відзначеним світлий шанс довірливого душевного спілкування з іншим (іншими) обраними.

 І тоді з´являться шанс - вижити, реалізувати свій дар, стати Собою-справжнім.

Хтось може закинути автору цих рефлексій романтичний пафос. Хтось - надмірну претензійність. Вільному - воля...