Чим тупіше - тим популярніше, тобто

комунізм плюс дебілізація всієї країни.

Анатолій Дністровий

 

Наївний споживач, який поселився в комфортному супермаркеті, а говорячи зовсім чесно, то - в бездоганному паноптикумі (інакше кажучи, - у тотально контрольованому концтаборі), добре освітленому та обладнаному кондиціонерами, - наївно вважає, що ринок, який нам тут улаштували ліберали, існує лише для того, аби задовольняти споживацький попит. Зокрема, й читацький попит на книги й іншу поліграфічну продукцію, яку можна читати або гортати. Натомість, хитрющий видавець-ліберал усе це бачить інакше: насправді, він давно вже не задовольняє попит, а формує його, передбачає, виховує та нав´язує, як єдино можливий; до того ж, лише імітуючи ринкову конкуренцію. Задовольнити попит не складно, але формувати його - значно комфортніше й фінансово вигідніше.

Замість совкової пропаґандистської белетристики (О.Гончар, П.Загребельний, Ю.Мушкетик та ін.) нам спочатку запропонували найбільші набутки репресованих поколінь вітчизняних авторів - від ХІХ століття починаючи (Т.Шевченко, П.Куліш, М.Драгоманов, А.Чайковський) до Василя Стуса й останніх у часі дисидентів. Але це тривало недовго, та й не ліберальною була ця пропозиція, яка виникла на хвилі національного відродження кінця 1980-х. Корпус репресованої високої української літератури, фактично, зазнав поразки. На це існує дві причини. По-перше, потрапляння до шкільної проґрами автоматично відсунуло більшість із числа прецікавих і якісних, але мертвих письменників на марґінеси читацької зацікавлености, позначені мертвотним диханням офіціозу. З певними корекціями я можу сьогодні погодитись із В.Небораком: шкільне читання має одну фатальну ваду - це читання з певного примусу й заради оцінок у атестаті. Подібне читання - вразливе саме через свою обов´язковість і неминучість. Мав свою рацію С.Жадан, коли публічно протестував проти внесення його творів до експериментального варіянту шкільної проґрами з української літератури. Жадан побажав залишитись живим. Всього-на-всього. Він публічно відмовився від того, до чого більшість письменників прагне ще за життя, не розуміючи близьких у часі небезпек. Жадан безпомильно визначив своє потрапляння до офіційно визначеної території читання як незворотнє лихо для іміджу читабельного й направду живого письменника, яким він є до сьогодні. А по-друге, ліберальна економіка дуже швидко нав´язала суспільству ліберальну мораль, у основі якої знаходиться виключно економічний успіх. Від цих попередніх міркувань я переходжу до суті питання, заявленого в назві статті, вони взаємопов´язані, звісно.

Нещодавно мене неабияк зацікавила стаття письменника Андрія Кокотюхи в авторській колонці на сайті Буквоїд „Тираж - це не соромно, колеги...". Автор узявся доводити [колеґам], що „великий тираж - це не соромно". В принципі, дорогий читачу, ця теза А.Кокотюхи є апріорі справедливою та адекватною в суті своїй, у іманентній своїй природі (говорячи простіше, хорошої книги має бути багато, вона має бути присутня у кожному мешканні, як „Вибране" В.Стуса або „Кобзар" Т.Шевченка), але в нашому часі супермаркетів ця теза уже не працює. Вона „працювала" в добу модернізму, але не тепер. У добу модернізму дешева белетристика (стурбована, залежно від жанру, сексом або некрофагією), добре знала своє належне місце й ніколи не плуталась під ногами високої літератури! Я впевнений, що А.Кокотюха це добре знає та розуміє. Тож, має місце чергова підміна понять і фальшива подвійна мораль. От, у чому біда.

Ілюструючи прикладом трьох-чотирьох авторів, які на хвилі скандалів довкола їх персон нарешті отримали великі наклади, А.Кокотюха висловлює своє захоплення не якістю творів, а виключно їх ринковим успіхом (два з трьох романів він узагалі не читав, у чому й зізнався, ніби впроваджуючи думку: не важливо - читають ці твори чи ні, головне, що вони продаються). Фактор скандалу в роздмухуванні тиражів указаних книг А.Кокотюха таки відзначив, зауваживши, що великі наклади, видавнича, книготорговельна й читацька увага торкнулися виключно скандалізованих книг кожного з авторів. Бо, направду, жоден самогубець із числа українських видавців не наважиться видати стотисячним накладом „Ключ" або „Кров кажана". Це всім зрозуміло й без А.Кокотюхи. Успіх „Чорного ворона" Василя Шкляра А.Кокотюха цілком слушно пояснює політичною складовою скандалу, бо до цього роман понад рік продавався в книгарнях і ледве був комусь відомий; так само, до речі, і всі попередні романи цього автора. Щоправда, згадуючи про політичні перипетії довкола останнього роману В.Шкляра, А.Кокотюха банально збрехав (я здогадуюсь, в чому причина, але умовчу про неї з етичних міркувань), підмінивши ім´я людини, яка публічно виступила проти роману, звинувативши його у ксенофобії, на іншу людину, яку сам-собі-менеджер В.Шкляр прив´язав до власної історії з Премією. На цей факт брехні йому вказали в коментарях читачі, але почервоніти автор не спромігся, вибачитись перед читачами - і поготів. Головне - великий тираж, а в який спосіб це досягається, - анітрохи не суттєво.

І все, ніби-то, добре і майже переконливо, позитивні приклади наведені, і всім нашим письменникам пора починати мріяти про стотисячні наклади. Втім, А.Кокотюху дещо, все-таки, непокоїть: „Тим не менше, паралельно з цим поширюється думка не лише про те, що згадані книги - погані, поверхові, неякісні, розпіарені, порожні за змістом, і взагалі - херові. Нехай би лиш цим і обмежувалося. Таке ставлення до текстів, які мають комерційний успіх, було, є та буде завжди. Мене напружує та бісить інше: оці 100 тисяч добровольців, котрі без примусу купують книги, аби їх прочитати, перетворюються жменькою невідомих мені естетів та снобів, котрі гордо іменують себе поціновувачами «справжньої літератури», на людське сміття, позбавлене естетичного смаку".

Коротко прокоментую.

По-перше, ніхто людей, які читають роман В.Шкляра або інших тиражних авторів, „на людське сміття" не перетворює. Це вигадка та страшний одноразовий сон лише самого Кокотюхи. Мені здається, що критики пишуть не про читачів „Чорного ворона", а виключно про його автора. А якщо критики вказують на реальну мистецьку вартість таких творів - то це анітрохи не злочин. Це - не злочин, якщо критик говорить правду. Й підказує читачеві стосовно його помилок, спровокованих менеджментом і реклямою, запущеною кмітливими видавцями або й самим автором. Це - не злочин, у принципі, говорити правду про реальну ситуацію в сучасній українській літературі. Чи звернув увагу А.Кокотюха на те, що в найновішій збірці літературно-критичних статей „Критика прози" („Грані-Т", 2011) немає жодної рецензії на „Чорного ворона"? І це, попри резонанс, який має роман у суспільстві. Чому? Хіба не цікаве питання? Підозрюю, львівські критики просто не забажали втягуватися в цю загадкову історію з романом Шкляра. Роман і без них отримав численну пресу, але до чого тут фахова критика? Додам, що в солодку добу модернізму літературна критика взагалі не цікавилась белетристикою, виключно - мистецьки притомними творами; для пропаґанди белетристики існували специфічні оглядачі, імен яких сьогодні ніхто не згадає, як і імен більшости тогочасних белетристів.

А по-друге, ця „жменька естетів та снобів", як він іменує фахову критику, А.Кокотюсі добре відома, бо не так у нас і багато сьогодні естетів, вони на святі великих накладів - упосліджена та вимираюча каста. Приміром, чи відомий А.Кокотюсі Анатолій Дністровий, який має дивну звичку читати не романи В.Шкляра, а Канта й улюблених стоїків? Сподіваюся, так. Тоді, прошу, цитата з есею А.Дністрового „Про енергію письма", яка безпосередньо торкається теми сьогоднішньої розмови: „Сам режим теперішньої культури - не лише української, а й світової - настільки шаблонізований, стерильний, фабрикатний, що енергетика для нього - це вірус, що нищить комерцію. Можливо, це не зовсім влучно сказано, проте має приблизно такий вигляд. Один мій знайомий видавець підтвердив моє спостереження своїм трохи зухвало-цинічним висловом, що нам (видавцям) нема значення, чи твір геніальний, чи бездарний, головне, щоб він продавався. А продається, за моїми спостереженнями, лише те, що має масовий (отже, спрощений) характер написання. Чим тупіше - тим популярніше, тобто комунізм плюс дебілізація всієї країни. Подібні видавці - чудовий взірець, як не має бути" (курсив мій. - О.С.). Сподіваюся, принаймні А.Дністровий у чомусь переконає А.Кокотюху й солідарних із ним читачів. Чи мав на увазі А.Кокотюха і Дністрового також, коли говорив про „естетів і снобів"? Якщо так, то я із задоволенням займаю місце неподалік від А.Дністрового. Як розуміє читач, укотре маємо подвійну мораль і підміну понять.  

А далі А.Кокотюха не помічає, як він опускається до рівня обслуги видавничо-торгівельного комплексу, обираючи роль такого собі козачка біля старшого менеджера супермаркету: „Не збагачувати собою культуру. Спробувати збагатити собою хоча б один книжковий магазин. А заодно - видавця. Бо заможний видавець - це не завжди бідний письменник, якого всі нещадно експлуатують. Достукатися до читача можна саме так: через його гаманець. В такому разі автор повинен запитати у видавця - а яку книгу читач нині швидше купить: мої роздуми про мою роль в духовному становленні сучасного українського філолога чи зрозумілу та вправно розказану історію. З сюжетом, початком, кульмінацією, фіналом та еротичною сценою, вставленою в те місце сюжету, яке вибере собі автор. І якщо видавець каже: «Це я продам!», письменник повинен саме це й писати. Ось як одним абзацом окреслити головну ознаку письменницької професійності: писати, що продається й читається. Писати те, що замовляє видавець і, відповідно, читач". Дивує у цій інструкції лише те, що А.Кокотюха залишив таки за письменником право обирати „те місце сюжету", в яке він умонтує „еротичну сцену"... Чого б це, що за підозрілий волюнтаризм? Хай і це право належатиме виключно видавцеві. Адже письменник у візії А.Кокотюхи - це раб, що за пайку хрум-хруму (респект - Улянові з його останнім романом „Перли і свині"!) задовольнятиме і будь-яке бажання видавця, і читацький несмак...

А.Кокотюха, на диво, амбівалентний. Стверджуючи прописні істини, він тут же їх заперечує, артикулюючи просто дитячу непослідовність, яка межує з підлітковою інфантильністю: „Україні сьогодні дуже потрібна багатотиражна книга. Не одна. Навіть не чотири, як є тепер. Кожен не подарований, а проданий та куплений примірник - це ще один однодумець. Той, хто читає тепер Шкляра, у більшому виграші, ніж той, хто не читає взагалі нічого, причому - жодною зі знайомих йму мов. Великий тираж - це не соромно. Це кредит читацької довіри. Соромно не мати довіри. Соромно мати невеличкий тираж. Так, не завжди це залежить від автора, проте цього слід прагнути, а не відважувати копняка кожному, хто вирвався вперед. Бо, порадівши успіху колеги, ти отримуєш частку цього успіху і тепер уже ця частка працює на твою власну маленьку перемогу. Соромно не зацікавити читача своїм внутрішнім світом, бо інакше писання перетвориться на самозадоволення, стане процесом, подібним до мастурбації, і це самовдовольнення та самозадоволення видаватиметься за зразок вищого мистецького піку та творчого злету".

Знов-таки, прокоментую. Я цілковито згоден, що нам потрібна багатотиражна книга, і не одна, а багато таких книжок. Але, я упевнений, - не будь-якою ціною. Ціна, що складається з утрат, здатна бути занадто високою. Багатотиражна книга не здатна компенсувати національну своєрідність, соціяльний аспект і просто звичайну людську порядність. Заявляючи, що сьогодні соромно мати маленький тираж, письменників із такими тиражами А.Кокотюха звинуватив у мастурбації. Дивна, як на мене, аналогія. Можливо, він і не знає, що Мішель Уельбек, вже будучи відомим романістом, презентував свою поетичну збірку в одній із найвідоміших книгарень Парижа всього-на-всього... десяткові читачів, серед яких переважали жінки середнього віку. Уельбека цей факт анітрохи не засмутив; він прийшов і почав читати вірші. Більше, того: він до сьогодні вважає себе поетом, що іноді пише прозу (майже як наш Ю.Яновський). Попри те, що наклади його поетичних збірок ніколи не дорівняються накладам його романів.

А ще мені хочеться сказати А.Кокотюсі, що белетристика апріорі повинна досягати великих накладів. Великий наклад для белетриста, творця розважальних жанрів („лимонадної літератури", за М.Йогансеном), - це норма, але аж ніяк не виняток. Я вітаю перші успіхи українських белетристів, але треба розуміти, що це ще не успіх української літератури. Я вітаю успіх Шкляра і Дашвар, але це не має нічого спільного з українською літературою, позаяк белетристика розташовується значно ближче до шоу-бізнесу, ніж до власне художньої літератури. До речі, найрозумніші з белетристів частенько користуються псевдонімами, можливо, сподіваючись, що коли-небудь, заробивши достатньо грошей, напишуть і щось серйозне, що заслуговує на автонім. Свого часу Ґійом Аполлінер заради заробітку друкував під окремим псевдонімом порнографічні романи. Але хто, окрім істориків літератури, про це пам´ятає? І це доля майже всієї розважальної літератури.

На жаль, А.Кокотюха свято переконаний, що всі письменники сплять і бачать себе публічними людьми, які тяжко й невтомно малюють автографи. Тому й завершує статтю на мінорно-саркастичній ноті: „Так, усі хочуть більших тиражів. Але не всі готові в цьому зізнатися. Адже звинуватять у попсовості та ще яку дивну кульку на вашу честь надмуть та проколють голкою... Бо в Україні, виявляється, соромно письменнику публічно прагнути тиражів та мати їх...". Погоджуюсь, це нормально для письменника - бажати великого накладу. Але, повторюся, - не будь-якою пожертвою. А як пояснив А.Дністровий, якого я цитував, масовість і популярність - завше пов´язані зі спрощенням. Це, як мінімум. Андрій Кокотюха прекрасно розуміє, що сучасний ліберальний стандарт нівелює в літературному продукті найменші національні та соціяльні ознаки. Бо законом сучасної фінансової апокаліпси є проста формула: мінімум вкласти й максимум отримати. Бажано, аби продукт мав бути зрозумілий усій евроатлантичній читацькій спільноті без додаткових приміток, навіть суто культурологічного змісту. Адже, наркотики й секс - навіть у Африці - ті самі наркотики й секс. Відповідно, нікчемні романи, наприклад, Беґбеде дуже просто перекладати й розуміти по обидва береги океану, не говорячи вже про суцільний Европейський континент без кордонів. Невже за гроші (за тиражі!) ми погодимося відмовитись від самих себе? У жодному разі.

Зовсім іще нещодавно було створено попит на культових політиків і, відповідно, на їх літературні портрети. До творення яких причетний, зокрема, й А.Кокотюха. Зізнаюсь, була спокуса придбати його книгу „Юля". Але я утримався, розуміючи, в чому тут фішка. Най видавці-ліберали заводять у стійло того, хто цьому не здатний опиратися, але зі мною цього не вийде. Я віддаю перевагу тим, кого ліберальний ринок стабільно й успішно витискає на марґінеси - І.Костецькому, Ю.Шерехові, Е.Андієвській, В.Домонтовичу, Гр. Тютюннику, В.Стусові, Ю.Ґудзеві, О.Ульяненкові, І.Римарукові, В.Герасим´юкові, С.Процюкові... Можливо, комусь видається, що в цьому списку занадто багато мертвих, але справжність у межах культури не знає смерти. В нашому дивному часі мертві є цікавішими за живих. Це стосується, звісно, не тільки письменників.

Саме тому Андрій Кокотюха й намагається переконати колег, а насправді, передовсім читачів Буквоїду, в тому, що „великий тираж - це не соромно...". Але він відверто маніпулює та пересмикує, тобто займається суто ліберального кшталту еквілібристикою. Єдине, що мене втішило, так це відчуття, що йому таки трохи соромно за те, що відбувається з національним культурним простором. Звідси й дещо вибачливий тон у назві статті. Але не у змісті, на жаль. Тобто, він поводиться із читачем, як типовий наперсник початку 1990-х років. А молодий письменник І.Стронґовський йому аплодує. Браво, Стронґовський!

***

І ще про один аспект проблеми. Андрій Курков, відомий письменник, який працює у популярному жанрі, нещодавно поскаржився на Фейсбуці, мовляв на презентації книги Ірини Славінської „33 герої укрліт" Степан Процюк не зміг притомно відповісти на просте, здавалося б, питання: „Чи Андрій Курков - український письменник?" І братія (як саркастично сказав би Тарас Шевченко, sic!) кинулися один поперед іншим заспокоювати метра, мовляв, то лише сам-один провінціял Степан Васильович Процюк не розібрався миттєво з таким простим завданням; а ми всі - іншої думки, - звичайно, український письменник! Інша пані почала пояснювати А.Куркову, що то в Процюка просто стиль такий непритомний і плутаний; це, мовляв, характерно для всіх викладачів вищої школи... Сказати, що я був у шоці, читаючи ці коментарі, - нічого не сказати, шановні друзі. Шок цей був викликаний, як ви розумієте, не скаргою ображеного письменника, а виключно поведінкою нашої братії. А.Куркова читають мільйони читачів (хоча, підозрюю, переважно за межами України), значить, він не просто письменник, а успішний і авторитетний у світі белетристики. Курков мешкає в Україні, хоча міг би обрати будь-яку іншу країну світу, і цей факт викликає в мене повагу; напевно, він - патріот. Вже декілька років Андрій Курков усі інтерв´ю, які мені доводилось чути, дає українською (і майже бездоганною, що важливо) мовою, і я розумію, що він однієї зі мною крови. Бо міг би давати й російською й усі все одно були б задоволені та щасливі. Отже, має місце його громадянський вибір, вибір на користь нашої [української] ідентичности. Бо основою ідентичности залишається мова, а не громадянство, як нам торочать ліберали. Втім, свою тезу про політичну націю вони не поспішають втілювати у Франції або Німеччині, де представник будь-якого етносу ставиться в умови необхідности публічного використання виключно мови титульної нації. Повторюю, мовна поведінка Куркова в інтерв´ю викликає повагу; направду, сприймаєш його за свого - попри мову його творів. Але письменник Курков таки залишається російськомовним. Ось, що стало притичиною у випадку зі С.Процюком, а не той факт, що він викладає у вищій школі. З питанням, яке поставили Процюкові, мав би проблеми і я, попри, повторюю, однозначну повагу до А.Куркова, як до людини, співвітчизника та письменника. І не тому, що я також викладач вищої школи, а тому, що об´єктивно й чесно беручи, письменник А.Курков залишається російськомовним. І змінити свій статус здатний хіба що сам письменник. Але чи направду йому варто в сучасних ринкових умовах щось змінювати?

І тут ми повертаємось до питання про тиражі, якими так люто й тяжко опікується на Буквоїді Андрій Кокотюха. Чи захоче російський видавець А.Куркова перекладати його з української? Певно, що ні. Чи будуть в захопленні европейські видавці А.Куркова від перспективи перекладати його з української, а не з російської мови? Певно, що ні. Чому? Яка їм, мовляв, різниця? Різниця, шановні, є. Її глибинні підстави - в колишньому (а почасти - й у теперішньому) редукованому та колоніяльному статусі української мови. Позаяк уже сформований корпус перекладачів із російської; вже давно існує подібна традиція. Аналогічних перекладачів із української в Европі не видно, їх не існує в природі. Інакше, вони б давно вже переклали принаймні родзинки української клясики, але нічого подібного досі не сталося. Якби переклали німецькою хоча б лише три романи В.Домонтовича, німці вважали б нас літературною нацією й поширили б цю думку на всю Европу. В Европі й Америці немає кому перекладати нас із української на німецьку, еспанську, французьку, анґлійську, данську або турецьку. Немає достатньої кількости перекладачів із української навіть у Польщі... То ж чи можна закинути вже успішному А.Куркову, що він у своїй творчості не переходить на українську? Особисто я не можу цього закинути. Але най він тоді не ображається, якщо україномовний письменник має труднощі з його ідентифікацією в якості українського автора. А саме про письменника йшлося в питанні до Процюка, а не про громадянина чи співвітчизника. Най, у такому, разі Андрій Курков, зрозуміє, чому обдаровані українські письменники від В.Стефаника й В.Винниченка - до О.Ульяненка й В.Герасим´юка - нікому в світі досі не відомі. І най він, А.Курков, зніме капелюха й привітає своїх колеґ, які зберігаючи вірність культурі нації, по суті, наперед відмовляються від світового визнання. Це визнання, якби вони працювали з російською мовою - у жодному разі з ними не розминулося б. Думаю, це очевидно для багатьох, - не лише для мене. Свого часу Ігор Костецький, міркуючи про перспективи українського нобеліята, дійшов висновку, що для реалізації такого проєкту треба писати виключно прозу й писати її німецькою мовою - в жодному разі не українською... Інерція подібних речей є настільки убивчою, що тут уже не до Нобеля, - нам сьогодні хоча би емансипуватися від тиску видавця, доки він за рецептурою А.Кокотюхи остаточно не перетворив українського письменника на примітивно-механістичний, хоча й досі ще необхідний додаток до друкарських машин і торгівельних мереж...

***

Чи можлива література після А.Кокотюхи, В.Шкляра, Люко Дашвар та інших переможців і лавреятів „Коронації слова" й подібних ринкових кастінґів для новобранців від белетристики? Питання - анітрохи не риторичне. Більше того, я знаю на нього відповідь. І ця відповідь - оптимістична. Література невдовзі знову буде можлива. Більше того, її не може не бути, позаяк на кожному згарищі, навіть на найчорнішому, - з часом пробивається буйно-зелена парость, оживлюючи й оздоровлюючи довкілля та стверджуючи ідею непереможности життя і розвою. Ліберальний видавець і його примітивний масліт, - не здатні назавше окупувати наш духовий простір. Ми все одно повернемось. Ми відродимось. Якщо не сьогодні, то завтра - у наших нащадках, які повернуться до джерел національної духовности, позбуваючись ліберально-ринкового намулу та його плястикової ерзац-культури, розрахованої виключно на великий тираж, який забезпечує виробникові найдешевшу собівартість, а значить, - прибуток, а нам, споживачам, - відсутність якости продукту. Я вірю, до літератури ще повернеться Автор і повага до нього. Повернуться загальнолюдські цінності, а ліберальні цінності-симулякри сприйматимуться у майбутньому як тимчасовий масовий психоз. А ще, майбутні люди зберуть увесь плястик, який труїть цю красиву плянету, й відправлять його у космос - із квитком ув один кінець. Будучи безсмертним й не маючи пам´яти та емоцій, - він заслуговує саме на це. 

30 травня 2011 р., м. Донецьк