Там, можна сказати, й сформувався мій юнацький світогляд. Прикметно те, що навчання в технікумі велося здебільше російською мовою, а на перервах і в гуртожитку спілкувалися ми, безперечно, українською, з домішками безлічі по обидва боки Карпат говірками.

Й учився зі мною та жив в одній кімнаті невисокий, а метикуватий, Пантелеймон Микитчук, якого ми запанібратськи називали Пантелка. Й був той Пантелка родом з Путили-Сторонець. Як кажуть буковинські гуцули: «Той, хто не знає Путили, той не знає світа білого». Одне слово, куди тим Чернівцям до Сторонця, якщо сам Юрій Федькович з Путили. А що вже казати про перевал Німчич, що викрашається павичем на всю високогірну Буковину.

Та мова про Пантелку Микитчука, точніше про одну його фразу, що пам’ятаю дотепер. Якось мій однокурсник прохопився словом, що його батько воював у «яструбках». Я з необізнаності перепитав його:

– А що ж то за «яструбки»?

– Та-а, – махнув рукою. – Були такі загони після війни, що воювали з бандитами, – на тому тема нашої розмови вичерпалась.

Чверть віку я до неї ні разу не повертався. Не цікавили мене більше ні «яструбки», ні тії бандити... Аж тут 1990 року хтось привіз з-за кордону та дав мені невеличку брошуру про вбивство Степана Бандери. Тоді ще в українське геройство з нинішніх професійних патріотів мало хто бавився. Радше ораторствували на мітингах павлодраяворівські та дехто з вічних романтиків видавав з-під поли не то газетку, не то агітку з української минувшини.

З мене, звісно, герой кепський, а психіатр хоч куди. Давай, думаю, перевію своїх пацієнтів на вошивість. І процедуру лікаря вирішив донести до хворих не через аматорський самвидав, а власне надрукувати «сеанс лікування» в періодичній фаховій пресі. Й підготував я матеріал про вбивство Богданом Сташинським Степана Бандери. Увагу зосередив більше на Б. Сташинському, ніж на С. Бандері. Позаяк уже тоді вкмітив, що в українських поразках  винні передусім самі ж українці. Адже галичанин Сташинський, якщо б хотів, не вбивав би ні Ребета, ні Бандеру, а дав одразу маху в західний Берлін, як се він учинив аж після двох скоєних ним убивств...

Отже, підготував я матеріал і приніс у київську «молодіжку». Тоді посаду головного редактора газети «Молода гвардія» обіймав уже покійний Юрій Семиволос. Зовнішністю подобав на Григора Тютюнника. Брáти мене в штат редакції не поспішав, а дещо друкував з моїх дописів. Як ознайомився з моїм «сеансом лікування», глянув проникливо з-під лоба та й каже:

– Гаразд, Ярославе... Я надрукую твій матеріал, але після експертизи...

– А, може?.. – те вічно хохляцьке «а, може» вирвалося у мене з уст.

– Віддам його на експертизу в КҐБ... – сказав, як відрізав.

Тут у мене підкосилися ноги, та не подав вигляду.

Своїм сталево-грізним поглядом Ю. Семиволос принукав уже мене, в ролі невпевненого в собі пацієнта я позадкував до дверей. Десь місяців чотири-п’ять мій «сеанс лікування» вивчали експерти, а тут, здається, у вересні вибухнула «революція на граніті». Олесь Гончар помпезно виходить з лав КПСС. І прогресивній київській «молодіжці» вкрай потрібний «смажений» матеріал... Ось так уперше в київській радянській періодиці на цілу шпальту форматом А-І вийшла публікація про мотиви та замовників убивства Степана Бандери з коментарем нинішнього нардепа, полковника міліції, героя України Григорія Омельченка.

Та тут дісталося мені на горіхи від націонал-патріотів. «Як ти смів, – наголошував дехто з тих професіоналів, – робити наголос на тому, що Богдан Сташинський – галичанин, а не аґент КҐБ...» Відтак той матеріал передрукувало ще кілька київських видань. Але я вже був не в захопленні від того, бо потрапив у немилість до професійних патріотів.

Потому, працюючи на Українському радіо, запросив я Василя Герасим’юка, який також там заробляв на хліб та оковиту, до себе на передачу про вбивство Б. Сташинським Степана Бандери. Та передача вийшла у нас якась кострубата, поверхова. Можливо, через те, що В. Герасим’юк свого часу працював... ну, в аж ду-у-же кґебіській газеті «Вісті з України» та... Всяке може бути – через що не вийшла у нас з Василем передача!

Й удар під дих, що пригадав я Пантелку з його зловісною фразою, дістав недавно, коли побачив на одному з фото: гладенькі галичанки в боа та тлустенькі буковинці з метеликами і фраках на київській прем’єрі вистави «Солодка Даруся»...

Хоч стій, хоч падай... Тре’ щось робити, старий. Або я з глузду з’їхав, або вічно живі «яструбки» вміло поміняли оперення й тепер вдатно у вар’ята грають! Фу, як лячно... Й кинувся я сильця на тих «яструбків» ладнати. Та куди там. Не вхожий я куди треба, щоб доказами їх упіймати. Полазив в інеті, й на дещо натрапив з приводу «яструбків», але вкрай мало, щоб стати на прю з ними. Ґуґліть наразі, не полінуйтеся: «яструбки, стрибки»:

«...в числі заходів, що сприяли успішній боротьбі з бандами ОУН-УПА, називаються винищувальні загони і групи самозахисту. Хочу навести приклад дій одного такого загону в Львівській області. Він був створений у селі, де господарювали до того бандерівці та що вважався, за тодішньою термінологією, самим бандитським в районі. Винищувальний загін у кількості 13-15 чоловік був сформований РВ НКВС з числа колишніх бойовиків, які порвали з ОУН і прийшли в органи НКВС з повинною. Колись у цьому селі періодично виставлявся гарнізон внутрішніх військ, але тепер потреба в ньому відпала. Після цього в селі був створений і став успішно працювати колгосп, сюди зачастили різні делегації совпартактиву. Там знаходилися по кілька днів перші особи району (перший секретар райкому партії, начальник РВ НКВС та інші).

Винищувальний загін тісно взаємодіяв з органами НКВС, внутрішніми військами в боротьбі з бандами ОУН-УПА. Він, зокрема, вистежив і знищив одну бандбоївку в сусідньому селі. Однак РВ НКВС і командир цього загону занадто переоцінили свої здібності, притупили пильність, ніж бандерівці одного разу скористалися і в результаті раптового нічного нападу знищили всіх яструбків, а також молодих вчителів і комсомольців цього села».

Або, таке:

«Сталінська тоталітарна система доклала чимало зусиль, аби розколоти західноукраїнське село й за допомогою місцевих жителів поборювати національно-визвольний рух. З цією метою у селах створювалися так звані винищувальні загони (“яструбки”, “стрибки”) та групи сприяння їм із сільського активу. Упродовж 1944–1945 рр. винищувальними загонами й місцевим активом (агентами, таємними інформаторами, резидентами) було ліквідовано 1273 організаційні структури ОУН та УПА».

Тут уже на жида з москалем не попреш, мовляв: «Ви, вражі діти, винищили отих 1273 організаційні структури ОУН та УПА!» Хіба що витрешся під носом і сумно мовиш: «Нині в закарпатському селі Богдан депутати від партії регіонів ігнорують тамтешнього голову сільради, позаяк він від КУНу...»

Боротьба за Україну триває! А вітчизняні науки як орнітологія, так українознавство про те сумлінно мовчать...