Re: цензії
- 27.11.2025|Василь КузанNobilis sapientia
- 27.11.2025|Віталій ОгієнкоРозсекречені архіви
- 24.11.2025|Наталія Богданець-Білоскаленко, доктор педагогічних наук, професор«Казки навиворіт»: Майстерне переосмислення народної мудрості для сучасної дитини
- 23.11.2025|Ігор ЗіньчукСвітло, як стиль життя
- 21.11.2025|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наукСвітлотіні свободи
- 18.11.2025|Ігор ЧорнийУ мерехтінні зірки Алатир
- 17.11.2025|Ігор ЗіньчукТемні закутки минулого
- 16.11.2025|Ігор ПавлюкЛірика поліської мавки
- 08.11.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськСвітлойменність
- 05.11.2025|Віктор ВербичКоли життя і як пейзаж, і як смерть
Видавничі новинки
- Олександр Скрипник. «НКВД/КГБ проти української еміграції. Розсекречені архіви»Історія/Культура | Буквоїд
- Анатолій Амелін, Сергій Гайдайчук, Євгеній Астахов. «Візія України 2035»Книги | Буквоїд
- Дебра Сільверман. «Я не вірю в астрологію. Зоряна мудрість, яка змінює життя»Книги | Буквоїд
- Наомі Вільямс. «Пацієнтка Х, або Жінка з палати №9»Проза | Буквоїд
- Христина Лукащук. «Мова речей»Проза | Буквоїд
- Наталія Терамае. «Іммігрантка»Проза | Буквоїд
- Надія Гуменюк. "Як черепаха в чаплі чаювала"Дитяча книга | Буквоїд
- «У сяйві золотого півмісяця»: перше в Україні дослідження тюркеріКниги | Буквоїд
- «Основи» видадуть нову велику фотокнигу Євгена Нікіфорова про українські мозаїки радянського періодуФотоальбоми | Буквоїд
- Алла Рогашко. "Містеріум"Проза | Буквоїд
Авторська колонка
Ідеальна цільова аудиторія
Наше знання про світ формується переважно за рахунок стереотипів та різноманітних культурологічних кліше. Стереотипи заміняють нам знання географії, історії та світової літератури, наділяючи нас почуттям обізнаності й компетентності.
Скажімо, що ми знаємо про німців. Всі ми знаємо про німецький порядок та пунктуальність. Стереотип, котрий легко розбивається, варто потрапити на перший-ліпший залізничний вокзал у Німеччині, де потяги запізнюються з якоюсь просто-таки радянською наполегливістю. Разом із тим існують у поведінці та психології братнього німецького народу риси, про які чомусь мало хто згадує, проте які можуть слугувати підґрунтям для появи нових прекрасних стереотипів. Наприклад, німецька культурна політика. Загальновідомо, що німці інвестують у культуру шалені, як на наше сприйняття, кошти. Інвестують через державні програми й приватні фонди, через спонсорські внески й міжнародні проекти. Інвестують у фестивалі й виставки, химерні перекладацькі студії й безумні, на перший погляд, інсталяції. В самому лише Берліні працює близько 600 галерей. І навіть якщо погодитись із тим, що Берлін це не зовсім Німеччина, все-одно – кількість галерей на душу населення в цій країні є непристойно високою. Так само як кількість письменницьких стипендій, музичних майданчиків, культурологічних програм на радіо й телебаченні та книжкових магазинів.
Аби ситуація не виглядала ідеальною, відразу ж хочеться згадати про постійне ниття самих митців щодо відсутності широкого інтересу з боку публіки. На проблеми скаржаться всі – скаржаться видавці, скаржаться галеристи, скаржаться культурні оглядачі. Найбільше скаржаться, звісно, поети. У цьому плані в нас із ними багато спільного. Скаржаться, проте й далі видаються, виставляються і роблять критичні огляди. Інакше кажучи, відсутність широкого інтересу не заважає всій цій культурній машині працювати в звичному ритмі. Виникає питання – чому? Можливо тому, що попри всі скарги поетів та галеристів, німецька публіка надзвичайно відкрита абсолютно до всього. Вона цікавиться всім. Дослівно всім. Одного разу доводилось спостерігати, як при повних трибунах відбувався чемпіонат світу з футболу серед автомобілів. Химерне видовище, інтерес до якого окрім як ментальними особливостями вдячної публіки пояснити складно. І хай на поетичні вечори не приходять сотні глядачів, проте на кожен із сотні поетичних вечорів, які тут будуть організовані, обов’язково прийде своя невелика аудиторія. Німці відвідують усе, що пропонується їхній увазі. Вони відвідують концерти класичної музики й малорекламовані вуличні сейшени, вони ходять до музеїв класичного мистецтва й незалежних галерей, куди ходити взагалі буває страшно. Вони терпляче висиджують на аматорських концертах та виступах церковних хорів, годинами слухають монотонне читання письменниками уривків нових романів і наповнюють стадіони під часу виступів яких-небудь американських рок-старз. Що характерно, не лише американських – свій «культурний продукт» вони підтримують охоче й самовіддано, дарма що він, продукт, зовсім не цінується поза межами Німеччини. Якихось комплексів щодо власної поп-музики чи літератури тут не спостерігається. І ця підтримка вітчизняного виробника доповнюється інтересом до всього, що робиться поза межами їхньої країни. Інтересом, і що найцікавіше – підтримкою. Здавалося б, навіщо їм усі ці фестивалі африканської музики чи української літератури, дивилися б собі чемпіонат із футболу серед автомобілів. А ні, якось вони в собі все це поєднують, суміщаючи приємне з корисним, себто автомобільну промисловість із силабо-тонічними поезіями.
Одним словом, що хотілося б сказати. Ось у нас, в благословенній Україні, правилом гарного тону вважається піддавати рішучій та суворій критиці все, що створюється руками вітчизняного митця. Причому, саме з засадничої недолугості вітчизняного мистецтва виводяться й проблеми економічного характеру. Мовляв, книги в Україні не купуються, тому що письменники не вміють писати, галереї не відкриваються, тому що художники малюють абияк і не те, що треба, концерти не відвідуються, оскільки музиканти всі як один лузери та алкоголіки. Можливо так воно насправді і є, проте зазвичай за всією цією безкомпромісною неупередженістю маленького українця стоїть елементарне й непробивне незнання предмету розмови. Тому про книги у нас говорять, як правило, не читаючи їх, а про музику – не слухаючи, або слухаючи не те, про що говориться. І всі ці, знову ж таки, стереотипи про духовну складову української ментальності та про естетичний первінь національної свідомості є насправді простим людським бажанням бодай якось прикрити та виправдати власну лінь, зашореність та культурну закритість. Оскільки, на моє глибоке переконання, для того, аби не любити свою літературу, потрібно її принаймні знати. І в цьому випадку жодні німці нам не допоможуть.
Коментарі
Останні події
- 27.11.2025|14:32«Хто навчив тебе так брехати?»: у Луцьку презентують дві книжки про гнів, травму й силу історій
- 24.11.2025|14:50Коли архітектура, дизайн і книги говорять однією мовою: вечір «Мода шаблонів» у TSUM Loft
- 17.11.2025|15:32«Основи» готують до друку «Бард і його світ: як Шекспір став Шекспіром» Стівена Ґрінблатта
- 17.11.2025|10:29Для тих, хто живе словом
- 17.11.2025|10:25У «Видавництві 21» вийшла друком збірка пʼєс сучасного класика Володимира Діброви
- 16.11.2025|10:55У Києві провели акцію «Порожні стільці» на підтримку незаконно ув’язнених, полонених та зниклих безвісти журналістів та митців
- 13.11.2025|11:20Фініш! Макс Кідрук завершив роботу над романом «Колапс»
- 08.11.2025|16:51«Поети творять націю»: У Львові стартував II Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
- 05.11.2025|18:42«Столик з видом на Кремль»: до Луцька завітає один із найвідоміших журналістів сучасної Польщі
- 04.11.2025|10:54Слова загублені й віднайдені: розмова про фемінізм в житті й літературі
