Re: цензії
- 18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськНотатки мемуарного жанру
- 17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменницяВолодимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
- 14.12.2024|Валентина Семеняк, письменницяКлюч до послань
- 10.12.2024|Ігор ЗіньчукСвобода не має ціни
- 01.12.2024|Ігор ЗіньчукТомас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
- 20.11.2024|Михайло ЖайворонСлова, яких вимагав світ
- 19.11.2024|Тетяна Дігай, ТернопільПоети завжди матимуть багато роботи
- 19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачкаЧасом те, що неправильно — найкращий вибір
- 18.11.2024|Віктор ВербичПодзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
- 17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. СумиДіалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Видавничі новинки
- У видавництві Vivat вийшов комікс про Степана БандеруКниги | Буквоїд
- Корупція та реформи. Уроки економічної історії АмерикиКниги | Буквоїд
- У "НІКА-Центр" виходять книги Ісама Расіма "Африканський танець" та Карама Сабера "Святиня"Проза | Буквоїд
- Ігор Павлюк. "Бут. Історія України у драматичних поемах"Поезія | Буквоїд
- У Чернівцях видали новий роман Галини ПетросанякПроза | Буквоїд
- Станіслав Ігнацій Віткевич. «Ненаситність»Проза | Буквоїд
- Чеслав Маркевич. «Тропи»Поезія | Буквоїд
- Легенда про ВільнихКниги | Буквоїд
- Нотатник Вероніки Чекалюк. «Смачна комунікація: гостинність – це творчість»Книги | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Небо, ромашки і ти»Поезія | Буквоїд
Авторська колонка
Ідеальна цільова аудиторія
Наше знання про світ формується переважно за рахунок стереотипів та різноманітних культурологічних кліше. Стереотипи заміняють нам знання географії, історії та світової літератури, наділяючи нас почуттям обізнаності й компетентності.
Скажімо, що ми знаємо про німців. Всі ми знаємо про німецький порядок та пунктуальність. Стереотип, котрий легко розбивається, варто потрапити на перший-ліпший залізничний вокзал у Німеччині, де потяги запізнюються з якоюсь просто-таки радянською наполегливістю. Разом із тим існують у поведінці та психології братнього німецького народу риси, про які чомусь мало хто згадує, проте які можуть слугувати підґрунтям для появи нових прекрасних стереотипів. Наприклад, німецька культурна політика. Загальновідомо, що німці інвестують у культуру шалені, як на наше сприйняття, кошти. Інвестують через державні програми й приватні фонди, через спонсорські внески й міжнародні проекти. Інвестують у фестивалі й виставки, химерні перекладацькі студії й безумні, на перший погляд, інсталяції. В самому лише Берліні працює близько 600 галерей. І навіть якщо погодитись із тим, що Берлін це не зовсім Німеччина, все-одно – кількість галерей на душу населення в цій країні є непристойно високою. Так само як кількість письменницьких стипендій, музичних майданчиків, культурологічних програм на радіо й телебаченні та книжкових магазинів.
Аби ситуація не виглядала ідеальною, відразу ж хочеться згадати про постійне ниття самих митців щодо відсутності широкого інтересу з боку публіки. На проблеми скаржаться всі – скаржаться видавці, скаржаться галеристи, скаржаться культурні оглядачі. Найбільше скаржаться, звісно, поети. У цьому плані в нас із ними багато спільного. Скаржаться, проте й далі видаються, виставляються і роблять критичні огляди. Інакше кажучи, відсутність широкого інтересу не заважає всій цій культурній машині працювати в звичному ритмі. Виникає питання – чому? Можливо тому, що попри всі скарги поетів та галеристів, німецька публіка надзвичайно відкрита абсолютно до всього. Вона цікавиться всім. Дослівно всім. Одного разу доводилось спостерігати, як при повних трибунах відбувався чемпіонат світу з футболу серед автомобілів. Химерне видовище, інтерес до якого окрім як ментальними особливостями вдячної публіки пояснити складно. І хай на поетичні вечори не приходять сотні глядачів, проте на кожен із сотні поетичних вечорів, які тут будуть організовані, обов’язково прийде своя невелика аудиторія. Німці відвідують усе, що пропонується їхній увазі. Вони відвідують концерти класичної музики й малорекламовані вуличні сейшени, вони ходять до музеїв класичного мистецтва й незалежних галерей, куди ходити взагалі буває страшно. Вони терпляче висиджують на аматорських концертах та виступах церковних хорів, годинами слухають монотонне читання письменниками уривків нових романів і наповнюють стадіони під часу виступів яких-небудь американських рок-старз. Що характерно, не лише американських – свій «культурний продукт» вони підтримують охоче й самовіддано, дарма що він, продукт, зовсім не цінується поза межами Німеччини. Якихось комплексів щодо власної поп-музики чи літератури тут не спостерігається. І ця підтримка вітчизняного виробника доповнюється інтересом до всього, що робиться поза межами їхньої країни. Інтересом, і що найцікавіше – підтримкою. Здавалося б, навіщо їм усі ці фестивалі африканської музики чи української літератури, дивилися б собі чемпіонат із футболу серед автомобілів. А ні, якось вони в собі все це поєднують, суміщаючи приємне з корисним, себто автомобільну промисловість із силабо-тонічними поезіями.
Одним словом, що хотілося б сказати. Ось у нас, в благословенній Україні, правилом гарного тону вважається піддавати рішучій та суворій критиці все, що створюється руками вітчизняного митця. Причому, саме з засадничої недолугості вітчизняного мистецтва виводяться й проблеми економічного характеру. Мовляв, книги в Україні не купуються, тому що письменники не вміють писати, галереї не відкриваються, тому що художники малюють абияк і не те, що треба, концерти не відвідуються, оскільки музиканти всі як один лузери та алкоголіки. Можливо так воно насправді і є, проте зазвичай за всією цією безкомпромісною неупередженістю маленького українця стоїть елементарне й непробивне незнання предмету розмови. Тому про книги у нас говорять, як правило, не читаючи їх, а про музику – не слухаючи, або слухаючи не те, про що говориться. І всі ці, знову ж таки, стереотипи про духовну складову української ментальності та про естетичний первінь національної свідомості є насправді простим людським бажанням бодай якось прикрити та виправдати власну лінь, зашореність та культурну закритість. Оскільки, на моє глибоке переконання, для того, аби не любити свою літературу, потрібно її принаймні знати. І в цьому випадку жодні німці нам не допоможуть.
Коментарі
Останні події
- 18.12.2024|13:16Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії випустив онлайн-курс для підлітків «Не можеш сказати – пиши!»
- 17.12.2024|19:44Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Шевельова 2024 року
- 17.12.2024|19:09Вийшов трейлер української стрічки «Фрагменти льоду»
- 10.12.2024|18:36День народження Видавництва Старого Лева
- 10.12.2024|10:44На Оболоні Книгарня "Є" відкриє новий культурний простір “Книгарня “Є”
- 10.12.2024|10:38Видавець Віктор Круглов пройшов відбір на навчання в Стенфордській вищій школі бізнесу
- 10.12.2024|10:35Ретроспективні фільми «7 психопатів», «Орландо» і «Володарі часу» покажуть узимку в кінотеатрах України
- 10.12.2024|10:30У Києві презентують книжку “Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики”
- 06.12.2024|18:41Вікторію Амеліну посмертно нагородили Спецвідзнакою Prix Voltaire
- 05.12.2024|13:28Оголошено довгий список номінантів на здобуття премії Drahomán Prize за 2024 рік