Україна упродовж всього періоду своєї незалежності стикалася з безперервною інформаційною дією з боку Росії, яка, хоча і залишалася основною прерогативою іноземних спецслужб, проте, останніми роками вийшла далеко за межі їхньої компетенції. Наразі ми маємо справу з безпрецедентною атакою на українську культуру, і найперше – через книги. Причому, якщо раніше мова йшла про насичення українського книжкового ринку книжковою продукцією від мариніних, робскі і мінаєвих, то сьогодні книги, що приходять з північного Сходу мають чітко сформовані цілі. Тому є сенс говорити вже про те, що частина російських книг загрожує національній безпеці України.  

Навряд чи хтось заперечуватиме, що «книжкова справа» (наряду, втім, із кінематографом та Інтернетом) давно стала частиною інформаційного впливу. Але небезпека вибіркового книгодрукування в тому, що воно, по-перше, відкриває унікальну можливість нескінченного продовження циклу життя важливої інформаційної посилки (інформаційне повідомлення про видану книгу – презентація книги – стаття про книгу –  обговорення книги – рецензія і так далі), а, по-друге, надрукована інформація ідеально аналізується і передається із рук у руки. Ба більше - інформація про книгу і закладену в ній ідею, передається з вуст у вуста, позбавляючи велику частину обивателів навіть потреби читати. Їм досить знати, що існує така книга. Книга, коли ми говоримо про інформаційну дію на те або інше суспільство, можна порівняти із високоточним засобом ураження, який пропалює свідомість кумулятивним струменем.    

2008-2009 роки стали початком масованих інформаційних атак книгами на українське суспільство. За короткий період спочатку на російському, а потім і на українському ринку з´явилося до десятка книг прямої дії. Автори – найрізноманітніші, від придворного Максима Калашникова з книгою «Незалежна Україна. Крах проекту» до невиразного Федора Березіна з його роздумами «Війна 2010. Український фронт». Тут, на українському інформаційному фронті, вирізнилися і Георгій Савицький зі своїм мертвонародженим дитям під назвою «Поле бою  - Україна. Зламаний тризуб». І Олександр Сєвєр із претензією на аналіз, викладений у спеціалізованому виданні «Російсько-українські війни» тощо. Є тут і український слід – Ігор Беркут і Роман Василишин, які ніколи не писали, проте близькі до політики, зі своїм горезвісним «Братом», покликаним підіграти путінсько-медвєдєвській політиці дії на Україну. Залишили слід своєю «переконаністю» навіть Дмитро Табачник із Георгієм Крючковим, вельми вправно укрутивши малопривабливий книжковий гвинтик в загальну антиукраїнську справу. Але йдеться не про імена і назви. Насправді, хтось з тих, хто пише, може недостатньо розуміти ситуацію, хтось може бути засліплений пропагандистським гіпнозом путінсько-медвєдєвської кліки, хтось може бути щиро переконаний в тому, що українська нація не має права на існування.

А тим часом ситуація із «книжковою справою» знаходить цікаве продовження. Книжковий ринок почали наповнювати видання іншого штибу. Наприклад, видана Олександром Самоваровим книга («Самотека», Москва, 2008) «Перспективи російського націоналізму: націоналізм з людським обличчям», на перший погляд, здається дуже принциповим виданням. Або, досить науковий том Ю.В. Манько і Н.І. Шашкова «Нації і національні відносини» (Монографія, Санкт-Петербург, 2009), який відображає сучасну російську наукову ідеологію відносно українського націоналізму. Таких книг сьогодні на українському ринку, без перебільшення, десятки. Розглянемо лише деякі тези. Так, Ю.В. Манько і Н.І. Шашков переконливо наполягають на тому, що багато малих народів частіше добровільно приєднувалися до Росії. Так, наприклад, трапилося із народами Північного Кавказу і Закавказзя (Грузії, Вірменії, Абхазії, Осетії, Кабардинії, Чечні), а «Шаміль, ватажок чеченського народу в XIX столітті, не тільки, зрештою, привів чеченців під крило «білого» царя, але і сам пішов до нього служити». Далі автори зовсім не переобтяжують себе виділенням української націі, очевидно, вважаючи її частиною російської. А про український націоналізм написано буквально таке: «Приблизно такі ж мрії роїлися в головах українських націоналістів на чолі зі Степаном Бендерою, Романом Шухевичем та іншими вождями ОУН-УПА. Мрійники про «незалежну Україну» насправді виявилися прямими поплічниками Гітлера, багато із них стали рядовими карателями мирного населення України, Білорусії, Росії». А далі, міркуючи про дивізію «Галичина», автори твердять: «Наступники цієї дивізії і інші військові формування українських націоналістів, які служили гітлерівській Німеччині, зараз задають тон на українській землі». Та що там Ю.В. Манько із Н.І. Шашковим! А.Самоваров, розповідаючи про своє бачення націоналізму, взагалі, здається, не допускає можливості України як національної держави. І ратує за створення «єдиного російського народу в рамках національної держави», що реально бачиться йому «упродовж найближчих 10 – 20 років». Це, на його думку, держава росіян. Тут майстерно закручена сентенція: що, мовляв,  із того, що в Ірані азербайджанці складають добру третину населення?

Що в цьому крамольного, поставить питання толерантний читач. А те, що під ідеологію відсутності окремої української нації нині підводиться (і треба визнати, досить уміло) чітка наукова основа. Це те, що Юрій Афанасьєв називає «російським нацизмом на основі своєрідності російської влади». Що з нього може вирости? Найнебезпечніше - щирі переконання тих, хто видається. Тут доречно пригадати, що і серед відомих людей були помилки щодо українського націоналізму, які породжувалися саме цими причинами. Узяти хоча б неприйняття українського націоналізму Михайлом Булгаковом із його карикатурним зображенням Симона Петлюри. Або принижуючий українську націю вірш Йосипа Бродського «На незалежність України». Не кажучи вже про випади Олександра Солженіцина.    

Із згаданих книжок виростають надзвичайні комісії з історії і міфологізація нових «національних героїв» в особі перших представників російської влади, які насправді є лише майстерними та послідовними фальсифікаторами.

Нагадаю, що із 2006 року і дотепер кількість кримчан, які вважають Україну своєю Батьківщиною, скоротилася із 76 % до 40 %, а в самій Росії Кремлю вдалося із українця створити образ ворога. Путін таким чином зумів сфальсифікувати історію, перенести конфлікт еліт на народи, і, боюся, цього нащадки йому не пробачать. 

Щоб протистояти антиукраїнському книжковому натиску, як на мене, необхідне впровадження і послідовна реалізація такої стратегії, яка б привела українську націю до сформулювання національної ідеї. А це, зокрема, пропозиція читачеві своєї літератури, власне української книжкової продукції. Наприклад, чому в 1993 році на ринку промайнула випущена видавництвом «Дніпро» книга Симона Петлюри («Статті»), а потім зникла? Чому не перевидається випущена в 2005 році Львівським «Ліга-прес» брошура Валентина Стецюка «Самовияв українців і росіян в прислів’ях та приказках, або Україна все ж таки не Росія»? Яка справді є унікальним виданням і на практиці розкриває читачеві: росіяни і українці – представники різних етносів, це - різні нації. Чому не продається книжка Віктора Брехуненка «Війни українських козаків з Росією» (2007)? Повірте, Україні є що запропонувати найвибагливішому читачеві. Для того, аби він сам зробив висновок і без закордонних поводирів привів свою самосвідомість до правильного русла. Просто це треба робити!