Тут, у Сенефі, разом зі мною проходить стажування психоаналітик із Софії, Розалінда; на два моїх питання (пробачте, але які саме, не скажу, це особисте) вона відповіла, що такого роду проблемами опікуються не психоаналітики, а психіатри. Чим поставила мене в дуже незручне становище – комплексувати я не звик і вважаю комплекси за зайвий баласт, але вже саме усвідомлення, що через якусь дрібницю треба звертатися до лікаря, який у вітчизняній суспільній свідомості асоціюється в кращому випадку з утисками радянської системи, а в гіршому – з гамірною сорочкою і відрізаним вухом Ван Гога... погодьтесь, не найприємніше відчуття.

Психоаналітики займаються неврозами. Лягаєш собі на кушетку і довірливо розповідаєш лікарю (байдуже – чоловіку чи жінці; хоча особисто мені було б не байдуже...) про наболіле, наївно вважаючи, що він (вона) нікому про це не розпатякає. У дитинстві галька на пляжі вразила вас своєю неприємною холодністю? Учора наснився великий чорний собака, що кровожерно дивився на вас з-за ґрат старовинного замку? Боїтеся своєї тещі? Підозрюєте в себе Едипів комплекс? Сміливо йдіть до психоаналітика! Хоча в нас, в Україні, це звичайно вирішується по-іншому. Рецепт дуже простий: берете пляшку чогось міцного і несподівано вломлюєтесь до когось із друзів. І вночі, на маленькій кухні (найкращі – крихітні кухні «хрущовок») висповідуєте всі свої болі всезнаючому другу, який співчутливо хитає головою, подумки проклинаючи вас і ваші проблеми. До речі, Розалінда зізналася, що так само роблять і болгари, тож пацієнтів у неї немає... 

У Бельгії до психоаналітиків вишикуються черги. Це одна з найпрестижніших професій. Люди тут надто сильні, надто самодостатні для того, щоб висповідуватися одне одному. А нещасні (втім, це окуповується) психоаналітики наслухаються бридоти – і пишуть книжки. Дійсно, тут мене просто вразив надмір письменників-психоаналітиків. Почалося все із Жаклін Арпман. Оце вже хто вміє перевертати все з ніг на голову! Уявіть – написати цикл новел, де послідовно розвінчуються міфи про жінок: Єву, Діву Марію, Антигону, Жанну Д’Арк... Новела про Єву написана у формі листа; вона так і називається – «Лист читачки». Єва звертається до пані Арпман, нахвалює її новели і розповідає свою історію; це іронічний, ядучий текст, безжалісний стосовно церкви – і надзвичайно правдивий водночас.

Жаклін Арпман починала писати, не будучи психоаналітиком. Вже другий її роман – «Коротка Аркадія» (1959) – отримав престижну премію ім. Віктора Росселя (відповідник нашої Шевченківської). Випустивши півдесятка книжок, у середині 1960-х Арпман замовкла – на цілих двадцять років. Поява «Бентежної пам’яті» 1987 року стала справжньою подією. Але ж чим стільки років займалася авторка? Вивчалась на психоаналітика, згодом практикувала. Підозрюю, що наприкінці 1970-х пані Арпман узагалі не думала повертатися до письменницької кар’єри. Однак перенасичення чужими сюжетами стало нестерпним, з’явилася потреба виплеснути їх на папір...

До речі, твори Зиґмунда Фрейда також були бестселерами – тож традицію «касової психоаналітичної літератури» можна виводити від нього.

Психоаналітиків у франкомовних країнах скорочено називають «псі» (psy), що українському вухові нагадує слово «псих». Аналогії не бракує сенсу. Спільна риса всіх письменників-психоаналітиків – переписування чужих творів і відомих міфів. Скажімо, Арпман скористалася міфом про Андрогіна, точніше, романом Вірджинії Вулф «Орландо» – і створила свою «Орланду» (Orlanda, 1996, французька премія Медісі); міф про Нарциса ліг ув основу роману «Пляж Остенде» (1991); «найсвіжіший» роман Арпман «Про що не знав Домінік» (2008) тлумачить класичний твір французької літератури – роман Ежена Фромантена «Домінік» (1862). До речі, останній українською мовою не перекладено. І я подумав: якщо раптом Арпман перекладуть раніше за Фромантена, то матимемо спаплюжене уявлення про шедевр французької літератури...

Що вже казати про іншого психоаналітика – патріарха (96 років! і новий роман цього року – «Окружний бульвар», причому бестселер!) бельгійської літератури Анрі Бошо! У нього вийшов цілий «едипівський цикл» – «Едип прямує» (1990), «Антигона» (1997), «Блакитне дитя» (2004). Теми, які приваблюють Бошо – або психоаналітичні (Фрейд, Едип, Прометей, Антигона), або екзотичні (постаті Мао і Чингіс-хана, теракт 11 вересня 2001 року, платонічне кохання). Як стверджує сам Бошо, втілення себе, свого «я» у художні твори перш за все необхідне йому самому; після війни він пережив глибоку депресію – і почав малювати; депресія ненадовго стихла, але потім відновилась, у ще лютішому вигляді; і друг-психоаналітик порадив Бошо почати писати.

Для Бельгії Анрі Бошо – постать монументальна. Мешкає він у Лувенсьєні, під Парижем (до речі, чи не половина бельгійських франкомовних авторів живуть не в Бельгії), у будинку свого сина, відомого голлівудського актора Патріка Бошо (знімався у Віма Вендерса, Даріо Арджента, Девіда Фінчера, Ларса фон Трієра та ін.). Оскільки вік у письменника вже похилий, усі свої архіви він вирішив передати на зберігання до Лувенського університету (найбільший науково-освітній центр у Валонії). Вийшло щось на кшталт нашого Музею Григорія Кочура в Ірпені. Тільки з чималим фінансуванням (що два роки перекладачам і літературознавцям вручають премію імені Анрі Бошо, випускають наукові альманахи і часопис, знімають документальне кіно, тримають штат наукових співробітників).

До речі, це ще одна дивна особливість письменників-психоаналітиків – ретельно збирати свої архіви. Бошо зберігає навіть найменші чернетки. У архіві можна побачити кілька варіантів однієї і тієї ж поезії; усе це громаддя непотребу вивчає спеціальна людина.

Ще один «псі», цього разу добре відомий в Україні – Франсуа Емманюель. Минулого року українською було перекладено й видано його книжку «Людське питання». Психоаналітики дуже чутливо ставляться до тортур і страждань – і доскіпливо їх вивчають. Шоа – геноцид євреїв – є болючим питанням для багатьох бельгійських письменників: і для Емманюеля, і для, скажімо, Венсана Енґеля, що очолює бельгійське об’єднання письменників (такий-собі тутешній Яворівський; до речі, дуже подібний). Можливо, комусь ця думка видасться скандальною, та: чи не здається вам, що більшість психоаналітиків – євреї? Мені чомусь здається... 

Часом я побоююсь Розалінди. Вона старанно фотографує і записує все, що відбувається у Сенефі. Вивчає нас, наче комах. Її надмірна експресивність – я зрозумів це запізно – це маска, призначена привертати увагу, викликати емоції. Вона ж усмоктує спрямовані на неї погляди і думки, живиться почуттями. І хоча Трансільванія знаходиться не в Болгарії, все ж часом виникає підозра: а чи не сам Дракула вшанував нас своїм візитом?