Раніше я б лише посміявся над теоріями французького барона і академіка, але мої погляди повністю змінила одна коротка й випадкова подія...  

Сенефф – містечко в самому серці Валлонії. Мальовничі вигони, зелені канали, старовинні шлюзи... І замок. Зведений у 1790-х, у середині минулого століття він використовувався як резиденція генерала фон Фалькенгаузена, генерал-губернатора Бельгії, завдяки чому, на відміну від переважної частини стародавніх фламандських і валлонських міст і містечок, не був зруйнований німецькими бомбами. Після війни замок придбала група компаній «Ено» (Hainaut); пам’ятку історії ретельно відреставрували – тепер у замку розміщується Музей золотарства, а колишні службові приміщення перетворено на пансіонат; раз-два на рік сюди з’їжджаються перекладачі бельгійської франкомовної літератури з усього світу. Але про замок і колеж – пізніше...

Цього разу українців у колежі двоє – ваш покірний слуга і Дмитро Чистяк, перекладач Моріса Метерлінка й Франсуа Емманюеля (переклад повісті «Людське питання» вийшов у видавництві «Пульсари» минулого року). Для мене це перший візит, тож, звичайно, перш за все «вивчаю місцевість», тобто Сенефф. Гуляємо вздовж каналів, роздивляємось унікальні шлюзи, милуємся конями, заходимо до libraire (продавець преси, бульварного чтива й різної дрібноти – від батарейок до презервативів), фотографуємо монументальну церкву, що виникла приблизно в той же час, що й замок... Але за два тижні я розумію, що наші маршрути одноманітні, і головного в Сенеффі я досі не бачив. Того дня Дмитро повів мене до лісу...

Власне «лісом» це назвати важко. Скоріше густі хащі між каналом і престижним гольф-клубом (також власність компанії Hainaut), ще й здавна обжиті місцевими володарями – графами. Прокладені 250 років тому бруковані стежки перебувають у ідеальному стані – і це певною мірою псує враження від видовища страхітливих хащів, які відкриваються моєму оку. Височезний, майже в людський зріст ядучо-зелений хвощ, мов грізний вартовий, охороняє підступи до щільно стулених одне до одного дерев, сплетених довжелезними сапрофітами; ґрунт стрімко рветься угору, почикрижений глибокими ямами і рівчаками; вирви заповнені корчами й поваленими стовбурами, що густо поросли мшеддю. А з іншого боку – легесеньке ряботіння темно-зеленої води, повільні плями качок, шурхіт очерету. Немов на картинах Патініра, Рембрандта і Вермеера... Досі глибинний спокій цих картин (особливо у Вермеера) здавався мені дивним – тепер розумію: нічого дивного, просто вони малювали те, що бачили. Навколишній простір. Простір, просякнутий затишшям і казковою дрімотою. Це умиротворіння, цей затишок надихали не лише художників – можна сказати, що з нього вийшов увесь бельгійський символізм: Метерлінк, Верхарн, Ґельдерод. До речі, за правилами фламандської мови правильно казати «Маатерлінк»...

Але чим далі ми йдемо, тим нестриманішою у формах і барвах стає природа. Флегми як не було! Густий, казковий ліс. Термін «казка» я вжив невипадково. Побачивши пейзаж зі звивистим ручаєм серед дивних напівдерев-напівкущів, без жодного просвітку неба (світло проходить крізь густе листя і огортає все навкруги прозорим зеленавим серпанком), із зігнутими від ягід чагарями і суцільною ковдрою моху під ногами – я одразу ж згадав Червоний Капелюшок. Тільки тут, тільки в такому лісі могла відбутися подібна історія!

Звичайно, такі ліси трапляються не тільки на півдні Бельгії. Є вони у Франції, Німеччині, Польщі. Не дивно, що бельгійська література, певно, єдина у світі, де переважає фантастика. Причому здебільшого у своєму найготичнішому вияві. І хоча магічний реалізм винайшли у Німеччині (першим такий термін вживає Франц Ро 1925 року), все ж коріння фантастичного, казкового у Фландрії і Валлонії набагато глибше. Це і казки Шарля Перро (автора «Червоного Капелюшка») і Ернста Теодора Амадея Гофмана, і «Фламандські легенди» та епос про Тіля Шарля де Костера, і весь театр Метерлінка, і вся поезія Верхарна, і оповідки про кермеси (народні свята) Жоржа Екауда, і магічно-символічна проза Франца Елленса – вся, вся бельгійська література! Література, варто зазначити, молода – адже сама Бельгія народилась у 1830-х. Пізніше знамено фантастики високо нестимуть Робер Пуле, Марсель Тірі, Жан Рей, Мішель де Ґельдерод, Поль Віллємс, Ґі Ваас, Жан-Батіст Баронян, Жаклін Арпман... Із молодих – нещодавній лауреат премії імені Віктора Росселя (відповідник нашої Шевченківської) Бернар Кіріні. Кіріні і його «Людожерські казки» – запевняю вас, це новий Борхес!    

У чомусь Монтескьє таки був правий. Клімат, рельєф, флора і фауна – все це якщо й не впливає кардинально (і фатально) на суспільний лад та історію народів, все ж багато в чому визначає мотиви, тематику й тенденції розвитку мистецтва. Заберіть в українців степ – і враз пропадуть-зникнуть тисячі дум і пісень, по-іншому виглядатиме творчість Котляревського й Гоголя; заберіть Дніпро – і мистецтво наше буде геть іншим! У бельгійців є казкові ліси, є широка річка Еско, є неймовірно прекрасні «бокаж» – це багато в чому окреслило їхню культуру...