Re: цензії

Сантиметр за сантиметром, бодай по чотири сантиметри на рік, але надто упевнено, - наближається російськоцентрична інтеліґенція до свого майбутнього минулого. Добре це чи погано? Складно відповісти однозначно. Але цілком зрозуміло: замість цих повільних крочків слимака - можна було би просто жити - можливо, навіть не просто, а складно, але жити яскраво - жити перспективою і уможливлювати саме це життя, - попри тотальний супермаркет і хаос, але все-таки жити якимось новим життям, скинувши нарешті з себе баласт імперського безуму. Але ні: так не виходить. Четвертому Риму не бути - це сказано раз і назавше. Бо є уже Третій.

Можливо, саме з цим і пов´язані численні непорозуміння цього видання, починаючи з жанрових. На обкладинці видання визначено як альманах, а вже на першій сторінці, - як журнал. Чи для редакції немає суттєвої різниці? Чи це помилка за Фройдом? - усвідомлюється доля випадкового, вряди-годи, альманаху, але багнеться долі журнальної, повноводної та бурхливої, не обмеженої берегами свідомости головреда Сергія Шаталова. Втім, за жанром це видання відповідає саме альманаху - неперіодичність, накопичувальний і хаотично-дискретний, а не впевнено-лінійний характер добору матеріялів тощо. Відсутність ув альманасі зрозумілої для нормальної (пересічної) людини структури, як на мене тотально деґуманізує це видання, - а задум редактора, напевно, був трохи іншим. Чи йому не потрібні читачі? - лише поціновувачі, як свого часу мислила про літературно-художній дискурс Ґертруда Стейн і ділилась цим своїм баченням із молодим ще тоді й життєрадісним Ернесто Гемінґвеєм. Але Гемінґвей її не почув, треба думати, і прагнув таки звичайного читача, а не екзотичного поціновувача з салону пані Стейн. Утім, аванґардова, експериментальна й навіть ризикована, з елементами здорової авантюри складова, - простежується в усьому, до чого в Донецьку буває причетний, по-своєму ексцентричний, Сергій Шаталов.

Але, знов-таки, література може бути різною, але без читача її не буває. Розумію, що питання дискусійне - до того ж, таким воно є вже не перший рік. Але дискусійність його анітрохи й сьогодні не є в історії. І навіть не в царині абстрактної літературної методології. Направду, що може збагнути читач, зустрівшись із шаманським камланням редакції (чи редактора?) вже на сторінці 3-й: „Число лун на асфальте, замкнуто в единицу шага, не имеющего конца, сливающегося с шумом птичьей листвы в корнях ночи. Каждый изъян дарует свободу, угол, голос. Затем накопление, позволяющее наблюдениям длиться дольше обычного. Солнце стоит в центре тебя и не позволяет слиться, а луна в четырех сантиметрах от носа и как-то сразу, в единицу жизни". Хто-небудь зрозумів, про що наразі мова? А редакції, тим часом, ідеться всього-на-всього про своєрідне motto, інтродукцію-вступ до... трьох невеличких поетичних творів Віктора Соснори, Сєрґєя Дмітровського, Юлії Селєвєстр... Ось як усе складно там, де все має бути відносно просто. Себто, читабельно. Лірика сього числа представлена також добірками Юрія Проскурякова, Ольги Ґрєбєннікової, Владислава Ламаша та найвідомішого серед них, хоча й далеко не однозначного у своєму гуморі, Юрія Арабова.

Загалом, ця штучна ускладненість цілком у приватній манері головреда Сергія Шаталова, індивідуальна поетика якого давно вже поєднує північно-слов´янський надумано-вистражданий сюрреалізм із не менш північним (суто російським) салоновим символізмом початку ХХ століття. Все це якимось незбагненним робом поєднується з його щирою, майже дитячою любов´ю до італійської герметичної (і не лише) поезії - навіть без натяку на щонайменший праґматизм, - і ця риса, нарешті, викликає симпатію до затемнених, у сенсі соціяльно-рецептивному, рухів і жестів С.Шаталова в якості письменника, перекладача, сценариста, режисера документального кіна й орґанізатора російськомовного літературного процесу на теренах Донецького басейну вподовж останніх двадцяти років. Саме так, на теренах Басейну, попри те, що численні проєкти С.Шаталова завше були позначені патосом експансії з Донеччини на увесь Третій Рим і навіть далі, - аж до найглухішого закутка (Фергана, Сан-Франциско, Чікаґо, Нью-Йорк, - в цих містах живуть якщо не читачі, то принаймні представники редакційної ради альманаху), де чомусь опинився й поволі спивається останній представник великої імперської культури. Міжнародний статус, на який у кожному своєму проєкті претендує С.Шаталов, лише зайвий раз виразно віддзеркалює трагікомічний аспект містечкових квазіімперських потуг сього, безперечно, цікавого й талановитого літератора і видавця.

А тим часом, місяць щороку віддаляється на 4 сантиметри від Землі (не впевнений, що астрономи такої ж думки; швидше за все, це лише вигадка самого редактора-упорядника). Саме так, можливо, й варто прочитувати назву альманаху. З кожним роком російська культура в Україні стає все більш віддаленою від своєї культурної метрополії. Й жодні, навіть найбільш аґресивні, зусилля імперських людців по обидва боки кордону - не здатні зарадити цьому процесові. Й мова наразі зовсім не про українізацію, бо її в Донецькому басейні за роки незалежности не було, немає й невідомо, чи буде в майбутньому. Мова про сувору реальність, яка полягає у суттєвих відмінностях не лише в розвитку сучасних України та Росії, але й у відмінних культурних традиціях. Українська культура складалася як поліетнічна й поліфонічна в своїх функціональних виявах і фундаментальних засадах. Тоді як російська формувалася у помітно імперативно-імперському дискурсі, основною ознакою якого була й залишається схильність до тотальної асиміляції Іншого. Мені невідомо, наскільки ці щорічні чотири сантиметри розходження й віддалення болять самому С.Шаталову, але водночас я знаю багатьох (у Донецьку, наприклад), кому це реально болить. І це, попри те, що в Україні (не говорячи вже про Донецьк) немає жодних проблем із російськомовною пресою, телебаченням і книгою (натомість, такі проблеми існують в українців із україномовними телебаченням, пресою й книгою, хоча українці ніби-то не у гостях, а в себе вдома).

У цьому альманасі, як і в попередньому альманасі „Многоточие", який у 1990-х роках так само редаґував С.Шаталов, чимало уваги приділяється кіносценаріям та інтерв´ю зі сценаристами. Кіно - це окрема любов С.Шаталова. Кіносценарії, на які він звертає увагу, традиційно позначені естетикою абсурдизму, що в жодному разі не є неґативом, попри явний анахронізм цієї парадиґми, - навіть для Заходу, де вона, ніби-то, й виникла. В рубриці „Майже кіно..." представлені три цікаві матеріяли: „Stairway to heaven" (кіносценарій) С.Шаталова, „Медея - матеріял" (кінозаявка) титулованого Юрія Арабова й „П´ять голландських фільмів, поставлених в уяві" (кінороздуми) більш ніж відомого британця Пітера Ґрінуея.

У кіносценарії С.Шаталова осмислюється актуальна тема соціяльних маніпуляцій над людською свідомістю. Герой потрапляє до медичного закладу, маючи цілком здоровий вигляд і стан. Але з якоюсь метою він таки погоджується на обстеження й профілактичне перебування в госпіталі. Сам госпіталь має сім рівнів-поверхів, на сьомому знаходяться майже здорові пацієнти, а перший поверх призначений для смертників. Із першого поверху ніхто нікуди вийти не може. Героя під різними приводами, включаючи абсурдні й обманні, поступово спускають з найвищого поверху на перший, на вікнах кімнат якого постійно спущені жалюзі. Як на мене, авторові вдалося розвернути цікаву й місцями страшну метафору, яка й передає стосунки в соціюмі, а саме - між індивідом і системою. Не конче, звичайно, з системою охорони здоров´я. Коли героя вже везуть на лікарняному катафалку довгим-довгим коридором, за кадром звучить його голос. Цей голос озвучує десять рядків із поезії німецького експресіоніста Ґеорґа Тракля, в перекладі Є.Головіна. Це рядки про безвихідь і розпад, у цих рядках навіть янгол постає із закаляними крилами, а його пожовтілими повіками повзає черва. Вельми цікава пропозиція від донецького автора й цікаве опрацювання не нової, здавалося б, для европейського експресіонізму теми.

Кінозаявка Ю.Арабова представляє собою фраґментарний шкіц, ув основу якого покладена стара, як світ, історія кохання. Дві жінки зрадливого Ясона порозумілися між собою, а почувши про появу третьої, вирішили остаточно позбутися такого коханця. Ясон був убитий двома ударами ножа в спину, коли вночі повертався додому після чергової літературної презентації... Убивць, зрозуміло, не знайшли. А сам автор зауважує в ремарці „Замість післямови": „Собственно говоря, эта история вечная, не придуманная ни мной, ни Еврепидом". Направду, мабуть, навіть найбільш банальна історія, пов´язана з людськими пристрастями й пороками, спроможна й надалі давати фору найбільш вигадливим пропозиціям від фентезі та фантастики. Звідси аж така підкреслена умовність хронотопу й наголошений міфологізм, що постає із імен персонажів.

Останнім матеріялом кіноблоку є кінороздуми славнозвісного П.Ґрінуея. Це тверезі, без слинявої ностальґії, роздуми майстра про долю сучасного европейського кіна. Переповідати їх немає особливого сенсу. Втім, це - чи не найцікавіший матеріял сього числа. Майстер, зокрема, вказує на ознаки виродження світового кінематографу: людська байдужість, відсутність формальних новацій і збільшення паразитуючих елементів. І додає: „Поширення в західних країнах кінофестивалів і - майже пропорційне цьому зниження відвідуваности кінотеатрів - надзвичайний феномен". При цьому Ґрінуей постійно дивується сучасному цинізму, рівню комерціялізації кіна, - факторам, які й призвели до його остаточного занепаду, попри навіть астрономічного вигляду інвестиції та реклямні потуги Голлівуду. При всьому цьому кінцеві пасажі есею звучать без жодного натяку на істерію й навіть із помітною часткою оптимізму. Великий мистець свідомий свого мистецтва й навіть його потенційну смерть воліє бачити виключно в урочистих і піднесених кольорах...

Доволі цікавою є рубрика „Гербарій", у якій представлена есеїстика. Відкриває її есей росіянки Анастасії Порохової „Звичайна свобода". Це міркування про розвиток російської поезії в 1990-х - 2000-х роках. „Наблюдение смены культурологических парадигм - одно из самых любопытных зрелищ для исследователя литературно-художественного процесса. Начало нового века, безусловно, представляет собой в этом смысле явление небезынтересное. Уже никто не сомневается в том, что постмодернизм как культурологическая эпоха отжил свой век. Но дать какое бы то ни было достоверное описание новой эпохе - еще достаточно сложно, хотя предположить - можно", - саме від таких установчих положень відштовхується дослідниця. А я при цьому думаю, що серед вітчизняних критиків і дослідників літератури подібної чистоти розуміння цієї проблематики немає навіть сьогодні. Відтак, усе більш-менш незрозуміле, складнопідрядне й просто шарлатанське в своїй етичній і технічній еквілібристиці ледве не одностайно кваліфікується в межах туманного постмодернізму. Можливо, це відбувається через певну методологічну зручність пояснювати багато чого одним і переконливим, як чорна кішка у темній кімнаті, поняттям постмодернізм. Переконання Олександра Ярового, висловлені ним свого часу зі шпальти „Літературної України", мовляв, „постмодернізм не пройшов, - крутіть, хлопці, назад", виявились наївними та елементарно безґрунтовними; постмодернізм прийшов уже давно, зокрема, й до нас; у нормальних і самодостатніх літературах, він на сьогодні вичерпав усі свої ресурси й почив, що називається, у Бозі. І лише в нас до постмодернізму чомусь і досі ставляться як до актуальної та єдино можливої реальности. Мені здається, хоча я й не мистецтвознавець, що українське образотворче мистецтво, на відміну від літератури, значно менше піддалося постмодерністичним впливам, зберігши принципи й цінності експресіонізму (абстрактний експресіонізм Сергія Савченка, експресіоністичний етно-арт Андрія Коваленка, міфологічний (універсальний) експресіонізм Сергія Пріня й багато ін.) й традиційного українського національного мистецтва.

Розмисли А.Порохової не так відкривають найновіші істини, як підсумовують і прояснюють, здавалося б, очевидні речі: „Как известно, культурологические основания постмодернистской эпохи зиждились на утверждении «смерти» (исчезновения, расчленения) таких значимых для всей предшествующей культуры категорий как реальность, автор, творчество, искусство. Вещи, представляющиеся неоспоримым бытием и смыслом, в одночасье были опровергнуты и смещены в пространство небытия. Онтологические основания постмодернистской культуры по существу были небытийны, если оценивать их с точки зрения классической онтологии. Категория «реальности» как обозначение подлинности, не иллюзорности также была подвергнута деформации, деонтологизации. В литературе этого периода господствует текст-пастиш, текст-пародия. <...> Этот момент чрезвычайно важен. Сознательная установка на отсутствие подлинности, бытийности вещей - отличительная черта постмодернистского искусства, черта антирелигиозная, антимистическая и антиметафизическая по своему духу. Именно из нее произрастала пародийность, пан-ирония, культурные игры авторов второй половины ХХ века. Логос-симулякр вытеснил представления о сакральной, подлинной, истинной природе слова...".

Вихід зі скрутної ситуації постмодернізму, яку найоптимальніше характеризують поняття вичерпаности й богохульства (фактично, етичного самогубства), авторка есею бачить у реконструкції поетики реалізму й у відновленні самої „реальности". Логос має повернутись обличчям до речей. Пригадую, давним-давно, ще в середині 1960-х, Василь Стус, навіть не підозрюючи про майбутню ситуацію постмодернізму, закликав молодих українських поетів уважніше ставитись до речі, до предметного світу, максимально уникаючи при тому різного роду абстракцій, які уже входили в моду. Але знову надаю слово російській дослідниці: „Это очень важно понять: о возвращении реализма говорят многие, но не все до конца понимают, что его возвращение углублено и расширено метаопытом средневековых и барочных мистиков, визионерским опытом романтиков. Таким образом, новое поэтическое сознание реконструирует реальность как значимую художественную категорию, хотя само понимание ее крайне меняется. Новый реализм не равен реализму рационалистического мышления, он представляет собой абсолютно новое явление. Это реализм новой географии, физики и психологии бытия человека начала ХХІ века".

Спадає на думку, що за таких умов, абсолютної інакшости нового явища, варто було би підшукати і новий термін для цього об´єктивного процесу. Втім, і постмодернізм не спромігся на рівні ґраматики повністю емансипуватися від свого попередника модернізму, виступивши, за всіма ознаками, виключно паразитуючим феноменом. Що яскраво засвідчила, як це завше бувало й раніше, її величність ґраматика. Насамкінець, А.Порохова ілюструє нову поетику кількома іменами сучасних російських поетів, які спромоглися здолати болото постмодернізму й вибравшись „на сухе", запропонувати читачеві нову онтологію й нову (призабуту) етику. Також прозвучали цікаві й досить переконливі паралелі між античністю, модернізмом і деякими тенденціями сучасного мистецтва.

Есей Віталія Ахрамовіча „Едгар По: Тривання тайни" присвячений, відповідно, творчості Е.По, але представляє собою радикально інший, до попередньої авторки дискурс. Радше плутано-постмодерністський і, розрахований, сказати б, на виключно конвенційного читача, читача-зброєносця. Есей Євгена Головіна „Melos" представляє читачеві цікаві спостереження з царини універсалізму, який виявляє себе в єдності світобудови (не лише музики чи мистецтва), в основі якої покладена так звана гармонія. Втім, вище сказане стосується передовсім европейської цивілізації: „Законы гармонической полифонии определяют человеческие отношения. Когда мы говорим: вы слишком повышаете голос, вы рассуждаете монотонно и долго, вы не даете никому слова сказать, мы упрекаем собеседника в нарушении мелодистики и гармонии. Соотношение пропорций определяет любую сферу жизни". Доволі цікавий текст, як, зрештою, всі есеї Є.Головіна, який є постійним автором альманаху.

Представлена в цьому числі також невеличка п´єса „Джон Леннон. Батько". Її автор - Сергій Носов із Санкт-Петербурґа. П´єса, як багато інших матеріялів альманаху, позначена відвертою настановою на абсурдизм і катастрофізм. Дійових осіб лише чотири, одна з яких зовсім епізодична. Йдеться про неможливість літньої людини порозумітися зі своєю добою й навіть із своїм рідним сином. Відтак, ця людина випадає з реальности й із приємністю спілкується тільки з Джоном Ленноном, який, виявляється, не загинув сто років тому від куль психопата. Кумиром (Д.Ленноном) молодих років героя виступає бомж, який, утім, бомжем себе не вважає, радше - сучасним вічним мандрівником, який воліє дбати про душу, а не матеріяльні статки, так само випадаючи з актуального мейнстріму, але по-своєму. В кожного персонажа своя правда, навіть у журналістки, яку цікавить лише сенсація у вигляді інтерв´ю з напівбожевільним дідом для місцевої преси. Зайве, мабуть, уточнювати, що кожен лишився відданим цій своїй правді, пристрасно захищаючи „свою територію".

У перекладацькому блоці „Погляд на відображення" третє число альманаху пропонує цікаву добірку анґломовної лірики в перекладах цікавої поетки, ексдонеччанки Еліни Петрової, яка нині мешкає в м. Х´юстоні, штат Техас, США. Добірка дозволяє бодай мінімально й лише очима Е.Петрової, але все ж подивитись на стан сучасної американської лірики.

Проза представлена переважно короткою формою у виконанні авторів із Росії, України та США. Привертають увагу три автори з Санкт-Петербурґа, письмо яких ніби й різне, але позначене спільною рисою: мова про печальну іроніку, яка чи то повністю належить поетиці постмодернізму, чи то місцями робить спроби подолання цієї матриці. Принаймні в ній аж надто багато чорного гумору, який свідчить лише про одне: людина здатна прилаштуватися до будь-яких, навіть і до зовсім неможливих умов існування. Втім, який-небудь клясик на кшталт Тургенєва, напевно, крутиться, не знаходячи заспокоєння, у труні, спостерігаючи за тим, яких героїв виводять на кін сучасні російські прозаїки. Є тут і містика, є і відчайдушний сарказм, який, утім, не виглядає соціяльно анґажованим, він скерований проти людської природи в принципі, як от у новелі Валерія Роньшина „Корабль, идущий в Эльдорадо". Абсурд і умовність у поєднанні з тотальною пародійністю та відсутністю так званого позитивного героя, - розважають лише на коротку мить допоки триває читання, але після того читач відчуває спустошення, а в ідеалі має запрагнути хоча б декілька сторінок Н.Лєскова або А.Чехова, аби змити з себе брудну водичку такої сучасности і такої літератури.

Серед прозових творів привертає увагу добірка з мініятюр донецького поета й прозаїка Олега Зав´язкіна. По-перше, він справді художник, він спілкується із читачем за посередництва образів: „Качнулся автобус, зевнул дверью, впустил ночь" („Автобус"); „Кончились лебеди, уплыли в кружевную зеленую темноту. И парк кончился: кричат пестрые улицы, садится железное солнце" („Лапчик"); „Шлепнулась на пол тень от мятого пиджака и мигом пропала. За дохлой пальмой смеялись свиные глазки буфетчицы" („Обрывок"); „Бессонница, толстая, тяжелая, прошлепала по комнате, хрустнула диванными подушками, улеглась рядом" („Ичкерия, Юг"). Мініятюра „Обрывок" взагалі-то є нічим іншим як експериментальним романом, обсяг якого - лише дві сторінки. А й справді: „Почему, собственно, роман ложится в такую дурацкую формочку, будто он не роман, а кекс?". На двох сторінках тексту автор відстежив не лише солідний відтинок життя героя (від менту запліднення - до середнього віку), але й основні колізії розвитку його країни, маркуючи їх аж надто лаконічними, але добре впізнаваними деталями: „Пеленка щекочет щеку. Мрут россияне, как осенние мухи. Пупок отвалился. Светится розовое <...> Под Кандагаром полег взвод мотострелков"; „Пырх стоит на мостовой и смотрит на красивое многоэтажное здание. Банк «Счастье» лопнул вчера. Пырх красит стены в бывшей коммуналке. Питеру - триста. Хмельной Пырх плачет навзрыд. Американский фильм под названием «Английский пациент»".

І, нарешті, досвід читання (не лише життя) героя або й самого автора:

***

И когда она кончится - Россия?

***

Тургенев.

***

Никогда она не кончится.

***

Солженицын.

Але найбільшу мою увагу привертає короткий шкіц О.Зав´язкіна „Ічкерія, Південь". Це щире й людяне осмислення останніх війн Росії на Кавказі, осмислення не політиком, звісно, але мистцем. Звідси й сила впливу короткого за обсягом тексту на небайдужого до цієї проблематики читача. Об´єктивна реальність невтішна, але така: „Устье Ичкерии впадает в Россию...". Оповідач їде воювати в Ічкерію на боці місцевих партизанів. Тобто, він воює проти росіян, от у чому головна особливість досвіду оповідача й цього твору О.Зав´язкіна: „Колонна. Куда вас, черти, а? Ну куда? Продано все и куплено - менты на блокпосту, войсковые начальники, районный прокурор, мы и вы. Устье Ичкерии впадает в Россию. Слава аллаху, я не русский, иначе вышло бы вовсе нехорошо. Я обломок разбитого народа, которому уже не подняться из русских. Я огрызок нации, которой больше нет. Вы меня увечили, вы резали моему народу яйца, вы поганили мою душу, вы заставляли меня изъясняться по-русски. Спасибо, я научился. Колонна не пройдет. Спокойной ночи, зажмурь глазки, тебя скрючит пуля из моего «калашникова» - точно такого же, кстати, как твой".

Але ці міркування героя-оповідача, який убиває російських мотострільців із російського автомата, зовсім не свідчать про остаточну ненависть до них. Він тут, у Ічкерії, бо так склалось його життєва ситуація. І хоча він має серйозний рахунок до метрополії, про що повідомив вище, він далекий від того, аби насолоджуватись людськими смертями: „Убийство всегда некрасиво. Убийство, кроме того, бессмысленно: все равно ведь этот человек умрет - через двадцать или даже сорок лет. Если ты убиваешь, значит веришь в бессмертие того, убиваемого, а в свое - нет. Боюсь, объяснил непонятно". Можливо, щось і буде незрозуміло тим, кого оповідачеві довелося вбити. Але це війна, а не вибух у людному метрі у годину пік. Тому його пояснення цілком зрозумілі й притомні. Війна є війна, і не маленький народ її розпочав, а спорохнявіла дикунська імперія. Оповідач є не лише притомною, але водночас, і чесною людиною. Відтак, фінал не лише цілком проґнозований, але й доступний читачеві очима того ж оповідача: „В кольцо брали грамотно: не иначе спецназ старался. Выкрученные суставы круговой обороны хрустнули, и в наступившей тишине особенно звонко запахли колючие кустики чабра. Я бормотал слова чужой молитвы, глухие, гладящие гортань. С той стороны били и били трассирующими, оттуда воняло соляркой и доносился отборный мат. Там, наползая иссохшими титьками на приклад автомата, свирепо таращилась в нашу темноту бельмастая мамка-Россия".

Я упевнений, у якомусь недалекому майбутньому цей твір буде окрасою літературної антології про несправедливість і жах російсько-чеченських воєн кінця ХХ - початку ХХІ ст. Загалом, мініятюри Зав´язкіна сприймаються у контексті цього альманаху як певна диверсійна діяльність. Можливо, упорядник С.Шаталов сього не помітив? А якщо помітив і свідомо погодився, то цей факт можна розглядати як перші ознаки одужання. Втім, ще занадто слабкі, аби творити тенденцію, диктувати політику й чистити стайні загального мислення.

Найбільшою проблемою альманаху мені представляється слабка увага до українських літературних подій, явищ і феноменів. По суті, альманах існує поза конкретно-історичним і топографічним контекстами, - майже у космосі (нагадаю: Фергана, Москва, Санкт-Петербург, Сан-Франциско, Чікаґо, Нью-Йорк...). У цьому сенсі третє число альманаху виглядає хоч трохи пристойно, позаяк у ньому вміщені пречудові переклади донеччанина Веніяміна Білявського (поета, перекладача й видавця) зі знаного українського поета Івана Андрусяка (вміщені в числі вірші - зі збірки „Повернення в Ґалапаґос", яка десять років тому з´явилася саме в Донецьку). І за це вже спасибі - це на адресу редакції. Що ж до перекладів В.Білявського, то він здійснив великий огром кропіткої праці, переклавши, до речі, увесь корпус згаданої збірки доволі непростого для перекладу автора. Присутність творів І.Андрусяка в російському перекладі до певної міри витинає альманах із аморфного космічного мороку й прив´язує до ситуації конкретної сучасної української культури.

Цей, поки що майже випадковий і несміливий крок редакції, залишає якусь перспективу та сподівання щодо майбутнього цього видання. Втім, можливо, я перебільшую. Не все так погано. Все, що колись робив, і робить сьогодні Сергій Шаталов, однозначно не позбавлене цікавости та переконливої інтенційности щодо творення культури в теперішньому позакультурному й німому просторі. В мене особисто ця людина давно вже асоціюється із образом дон Кіхота - який не так читає лицарські чи якісь інші романи, як пише та укладає альманахи та антології. А дон Кіхот, як відомо, - постать настільки ж курйозна, наскільки й трагічна - як і весь той російськомовний літературно-мистецький дискурс, який презентує своєю діяльністю Сергій Шаталов. Мистецтву потрібен ґрунт, але цього не може зрозуміти навіть С.Шаталов; більшість інших російськомовних донецьких письменників намагаються надрукуватись у московських журналах, абсолютно не усвідомлюючи, що вони там потрібні не в якості культурних одиниць і феноменів, а виключно як виконавці, можливо, і малопомітної, але все-таки, тоталітарної місії орґанічно чужої їм метрополії. Їм ще здається, що вони продовжують бачити світло мертвої згаслої зірки, але з чим вони залишаться, коли це оманливе світло одного майбутнього ранку вже не проб´ється крізь морок, що густо сповів джерело їх прагнень і сподівань?