Якщо говорити про покоління в сучасній українській поезії, то Наталія Поліщук належить до молодого, котре увійшло в літературу в перші десятиліття XXI ст. Її життя і творчість тісно пов’язані із Подільським краєм – тут майбутня поетеса народилася та виросла, здобула середню освіту, а після закінчення навчання в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка працювала журналісткою  – редакторкою, авторкою та ведучою радіопрограм на різні теми  – у Хмельницькій регіональній дирекції Національної суспільної телерадіокомпанії України, викладала у Хмельницькому національному університеті, водночас редагуючи й газету цього вищого навчального закладу. Поезією Наталя захоплювалася зі шкільної лави, тож невипадково обрала спеціальність «Літературна творчість», яка, безумовно, посприяла становленню й зростанню молодої авторки. 

Сьогодні через російсько-українську війну вона з родиною проживає у м.Саламанка (Іспанія), де активно популяризує рідну літературу, втілює у життя власний проєкт «Казкові вечори», працює на волонтерських засадах в українській школі «Золотий цвіт», є співавторкою та ведучою радіопрограми про Україну іспанською мовою «Україна – незвідана земля», яка виходить в ефір під егідою Радіо університету та Асоціації  українців у м.Саламанці.  Наталя бере активну участь у діяльності української громади, зокрема є однією із співзасновниць жіночого клубу «Сильна».

Водночас вона не забуває про власну творчість, адже – суттєва заувага – вирізняється власним «голосом», бо має у своєму творчому портфоліо кілька книг –  поетичні збірки «Метамор-фози» (2016), «Час квітів» (2018), збірки оповідань та казок для дітей «Добрі діти» (2019). 

Чергова поетична збірка Наталії Поліщук «На глибині», безумовно, навіяна іспанськими морськими краєвидами, вимушеним досвідом проживання на чужій землі і водночас  зверненням до недалекого щасливого минулого, коли вся родина була разом, коли над Україною не нависла страшною загрозою війна.   Отож, найперше нова збірка вражає продуманістю кожної деталі: підзаголовком («Поезія і трішки моря…»), художнім оформленням у мариністичному стилі (обкладинка, кожний розділ), композицією, коли кожний розділ означено морськими мотивами – «Вічні маятники хвиль», «Шторм», «Самотні чайки», «Малюнки на піску», «Паперові кораблики». Безумовною авторською знахідкою є своєрідний вступ до кожного із них – це поезія у прозі, знову ж таки присвячена морю і водночас сповнена філософічного роздуму, як-от, скажімо, рядки із інтродукції до розділу «Вічні маятники хвиль»: «…кожна людина – це маленький камінчик, кинутий у воду, що утворює хвилі-коливання. І чим більший камінь, вага його – тим сильніші, довші хвилі він створює. Та, на жаль, віддавши всю свою енергію, він швидше за інших іде на глибину…» [С.4]. Або ж такий щемливий і романтично-глибокий спогад про батька (розділ «Паперові кораблики») про вміння слухати глибину, «вчитися мріяти, долати найглибші океани» [С.164]. Водночас це і моральний імператив ліричної героїні – жити, намагаючись осягнути глибину людської душі, власну сутність, світ навколо, такий різноманітний і строкатий. Проте вона, лірична героїня Наталії Поліщук дуже чутлива до сучасних викликів, розуміє їх як  загрозу бездуховності людини.

Ми покоління пластику і коли,

діджиталу, фейкових новин,

стирання меж, стереотипів і кордонів [С.83] – такий невтішний діагноз ставить поетеса молоді, тому «…Бог невдовзі в 3D Max-і / створить новітню версію потопу…» [Там само]. Знову ще один влучний образ, пов’язаний із водною стихією як великою очищувальною силою, що відсилає не лише до біблійної, а й української національної традиції.

Подібних сенсів – метафоричних, алюзійних, символічних – у збірці багато, і вони творять ту магію слова, яка захоплює читача, а мотивну сферу поетичної збірки поглиблює, наповнює сповідальністю і переконливістю. 

Лірична героїня Наталії Поліщук відкрита світові, як губка, вбирає у себе його біль, тривоги, сподівання, радості й поразки. Вона – чиста душею, і таким хоче бачити довкола себе простір життя, без «віруса нового зла», без моральної деградації люду. Вона і мудра, бо переконливо проголошує: «Найкраще в світі – це і є сам світ!» [С.57].

Лірика поетеси настроєва, тепла, коли вона згадує про рідний дім дитинства – найкраще місце сили, старі ікони, які повертають до вічних істин буття, повітряний змій,  що нагадує про крилатість душі людської. Ніжністю і відкритістю позначені інтимні вірші авторки, які об’єднує думка про «щастя – у приємності любити» [С.91]. Так само ніжно звучать пейзажні поезії авторки. А ще вони приваблюють свіжими образами, часто несподіваними за асоціативністю: весняний дощ вистукує фламенко, цей дощ серед снігу – осіння цитата, дощі,дощі, поставлю вас у вазу,  дощ у Венеції – весняний ренесанс! (коли читала збірку, лише підкреслювала окремі тропи, а коли написала про них – здивувалася: низка «водяних» (дощових) образів вибудувалася підсвідомо!).

Наталія Поліщук дуже майстерно обігрує у своїй ліриці одвічний колообіг пір року. З одного боку, це слідування традиції, зокрема фольклорній, з іншого, – оригінальний прийом, коли згадка про всі сезони ніби замикає коло людського життя, розпросторює його у вічність, наприклад, як у віршах  «А завтра знову хуртовини…», «Додумаю день і осіннє вікно», «Засипле землю яблуневий цвіт…».

Не можна не зауважити ще один помітний тематичний аспект збірки – це вірші громадянського (патріотичного) звучання. У них тембр голосу ліричної героїні змінюється – це криця, бо йдеться про непорушні моральні імперативи: любов до України, до Поділля, Проскурова, рідного села Чернелівки. 

Надзвичайно чуттєвим у збірці «На глибині» є шар творів на тему неспровокованої російсько-української війни («Буча», «Дні врізаються в пам’ять на довгі роки», «Втома», «Різдво. Яке воно в окопах?», «Український прапор над Ізюмом…» та інші). І серед них – чи не найемоційніший за сугестією та лаконізмом думки:

ОКУПАЦІЯ.

Сніготочить лютий.

І дерева навкруг, як хрести.

Ще не розвеснілось. І люди – 

В окупації зими.

ЗАБОРОНЕНО ЦВІСТИ [С.63].

Це справжня поетична перлина, яких у збірці Наталії Поліщук чимало. Скажімо, поетеса влучно висловлює настрій усіх українців, коли пише про сприйняття трагічного досвіду війни: «Ми постаріли на життя, / не впізнаєм себе на фото. / О, скільки зморщок додала війна / й на серці вирила окопів!.. / Ми постаріли, правда, на століття…»  [с.67]. Вона точними деталями малює образ ворога – це «зомбі, у якого мертвий мозок» («Ми постаріли на життя..»), у нього «рак душі», «у мозку метастази» («Український прапор над Ізюмом»). 

Авторка дуже вимоглива до слова – і свого власного, поетичного, і до мовлення інших, особливо у трагічний воєнний час. Вона розуміє сутність речей, слів, а не їх поверховість; глибину людського страждання і смутку, а не тиражування мовних штампів у соціальних мережах: «Не пишіть у дописах: «Як сумно…» / І не лийте електронних сліз. / …Не пишіть зворушливо:  «Тримайся!» … [с.71], бо «знесловлення» – це «сніг на душі» («Знесилення, знеславлення…»). Натомість справжнє, щире слово єднає людину з Богом.

Поезії Наталії Поліщук засвідчують зрілість думки, глибину(!) сприймання світу в його світових та українських реаліях, чіткість громадянської  позиції, любов до свого, рідного, українськість душі, відкритої різноаспектним виявам життя – від драматичних, трагічних до романтичних. Поезія Наталії Поліщук позначена й інтертекстуальністю – це вплив і вияв філологічної освіти, начитаності авторки. Численні алюзії, ремінісценції, епіграфи, як біблійні, так і літературні, творять художній світ книги, розширюючи її тематичні обрії, поглиблюючи авторську думку і спектр відтворених почуттів.