Що думати-казати-робити там, де «хвилина мовчання»?

Мені доводилося творити рецензії, відгуки на інтимну лірику різного регістру, але ще не писав на такі ось поезії про кохання дружини до мужа-чоловіка, який ось-ось пішов до вічного Дому.

Яку тональність узяти, щоби вібраційно не порушити, а освітити-освятити сакральну тишу душевного космосу, в якому, як відомо, звук не поширюється?..

Що додати до молитви, до плачу Ярославни, народної пісні, Пісні Пісень?..

А промовити щось прагнеться, доки душа ще тут, у земному тілі, доки ми ще люди, а не хвилі Божого діапазону...

Бо слово (якщо воно Логос) – то любов, а любов...

Любов (Бог) – це поетичне вільне (аж до божевілля) дарування душі, довірливий метафізичний та алхімічний взаємообмін душевно-духовно-тілесними енергіями.

 

* * *

 

Ми з Антоніною Петрівною Царук зрослися душами вже давно, хоча жодного разу не бачили одне одного реально, не пили брудершафта, на жаль... Хоча нас не розділяє час, бо його у творчо-універсальних координатах нема, не розділяє мова. А те, що розділяє (простір між Львовом і Кропивницьким нічогенький), те духовно-душевно об’єднує. Бо дух первинніший за букву чи й генетичний код. Тому братство по духу сильніше за братство по крові, бо разом виконувати творчу Місію на Землі легше і приємніше, ніж у самоті.

 

* * *

 

Антоніна писала про мої книги багато, пронизливо-талановито у найкращих мас медіа, включаючи світові. 

Її адекватний, високопрофесійний і одночасно, гармонійно вирозуміло людський аналіз моїх книг та окремих творів органічно імпонував мені, підтримував мене, апріорі розвіюючи притаманні авторам болючі сумніви, за що я принагідно сердечно вдячний талановитій поетесі із квитком членкині Національної спілки письменників України, авторці чарівних творів для дітей, університетській викладачці із дипломом кандидатки філологічних наук... і, як свідчить рукопис її майбутньої книги «Я при тобі», який переді мною, – красиво вірній дружині, чаїно турботливій мамі...

 

* * *

 

«Нову збірку Антоніни Царук варто розглядати як порятунок у слові. Її поезії закорінені в дорогі серцю краєвиди і відлунюють історичною пам’яттю зв’язку між живими і мертвими. Тут переплелись пейзажна лірика і громадянська, інтимна й філософська, драматизм нашої доби і пошук ліричною героїнею опертя в розхитаному світі.»...

 

***

Ранок вслухається в тишу довкілля,

ніби шукає природні прикмети, 

врешті колись у чаду божевілля

мусять сконати цинічні ракети…

 

Раночку, марні чудні сподівання!

Вимерли згуки весняного птаства,

мов відмінив хтось закон парування

й небо пісенне піймали у пастку, – 

 

читаю анотацію книги та перші навмання відкриті мною строфи електронного манускрипту – і відчуваю, що емоційно-інформаційне навантаження на кожну букву її оптимально жіночої, жіночної поезії настільки велике, що чую в них голоси усіх Ярославен, Чураївен, Роксолан, Богуславок, ніжно-ножових амазонок... мавок, русалок, кам’яних степових бабів та інших мешканців степу, білі тіні яких пасе у Небі України Антоніна – степовичка із царственим прізвищем...

 

* * *

 

Код – символ – майбутній міт книги означений епічно-поетичною прозою авторської передмови Книги, яка присвячена «Коханому чоловіку, Батькові моїх дітей» і асоціюється мені із усіма вищеназваними історичними голосіннями жінки-воїна, а не з жалібними театральними стогонами найнятих плакальниць.

Я спочатку виписував звідси рядки для цитувань-афоризмувань «Його Антоніни» («Жодне вимовлене слово не принесло стільки користі, скільки слова невимовлені…»; «Ми були з тобою свідками того, як правда і кривда зійшлися в двобої»; «Ви єдиний Учитель, який навчив мене ДУМАТИ…»; «Чи не тому так тяжко сприймало твоє серце звістки з фронту і стискалося від невимовного батьківського жалю, обпечене болісними втратами, серед яких – колишні твої випускники… Ти ніколи не плакав. А тут… Душа голосила за кожним. Я це відчувала. Чи не тому незадовго до рокованої межі ти несподівано зізнався, що вчився в мене мовчати? Бо є біль, супроти якого слова безсилі»; «Це перша збірка, яку укладаю без твоїх критичних зауважень. Вибач мені, мій вірний Читачу і найчесніший Критику»), але скоро крізь лінзу рідкого металу чоловічої сльози побачив-відчув, що така гармонія одуховлених літер про любов-кохання і кохання-любов, любов-страждання нанизана на золотисто-білу нитку сліду падучої зорі, не піддається розсипу на спектральні кольори веселки, бо сама є Любов’ю. Теплою, доброю, ніжною, щебетливо-пташиною, довірливою, людяною...

Біографія письменниці («проповіддю мають бути наші життя, а не наші слова» – писав Томас Джефферсон), свідчить, що вона не спокусилася ні владою, ні комфортом благополуччя, ні якимось, приміром, релігійним фанатизмом, тому сповна виконала, виконує головне призначення Поета – правдиво трансформувати вічно-особистісні істини у красиву і доступну людському сприйняттю форму, звертаючись до Бога, до Чоловіка, до Степу, як-от: 

 

***

Боже великий, прошу милосердя

до Саду мого, що димить у руїнах,

до Поля – його заміновано смертю,

до Краю, що Землю тримає корінням.

 

...психотерапевтично-медитативно, по-лікарськи, а не по-суддівськи, –про теперішню війну (хоча крізь усю її книгу стелиться кровно-слізний дим війни): 

 

Тарас похитнувся. Встояв.

Зіниці налиті люттю:

Це ж знов Катерини доля…

Укотре?! А він прикутий

до крови лобного місця.

Розстріляний з кулеметів,

він свідок знущань над містом,

єдиний з живих поетів.

                                   (вірш «Бородянка»).

 

...про героя нашого часу... тобто індуктивно про все і всіх Поетів – красивих, романтичних, приречених на нерозуміння і розп’яття натовпом і зграєю «побратимів»:

 

***

І він прийшов. Утвердився. Настав…

Той час, коли ти від усього вільний:

од вічного цейтноту і підстав,

лукавих друзів й тліну богадільні.

––––––––––––––––––––––––

Високий градус оцту в ріднокраї…

Охочих – черга! – напоїть митця.

Пізнав мить щастя – тож нехай карає

тебе юрба за славлення Творця.

 

Якось дитинно, крилато-легко дається Антоніні Царук сплавляти непоєднувані з фізичної, навіть метафізичної точки зору, енергії, прошепотіти-проспівати про корінне засобами вербальної поезії, в якій нема прірви між етикою та естетикою, жіночним і загальнолюдським, словом і чином, – як і на війні, як у бою із самим собою, який поетеса виграє, хоча й (відчуваю інтуїтивно) підтверджує органну ніцшеанську формулу: «Нема прекрасної поверхні без жахливої глибини», – як нема таїнства без тайни, про що магнітнострічково у цій книзі, де одне з улюблених слів-міфів авторки – «тайнопис»: 

 

І твій приїзд майнув, неначе сон, –

лише хмаринка ніжного букета…

Тривоги хвіст і – надцята ракета,

що на тайнопис шкірилась ікон.

 

Ще тут в Антоніни, яка реально вирощує квіти і має дитиино-мудрого песика, про якого любить захоплено розповідати, «тайнопис квітів, ніжний, ніби сон», «тайнопис непізнаних облич»...

 

Як Катерина Білокур, Марія Приймаченко фарбами, Антоніна Царук гніздами метафор формує казково-світлий, якийсь нетутешній під вовчим тривожним виттям сирен, свій архетипний, хоча не архетиповий, світ  із чудернацько-реалістичними квітами і птахами, квітами-птахами і птахами-квітами, який допомагає нам, читачам, красиво і гідно вижити, жити, дожити-добути до Універсуму до Початку-Кінця на Землі...

 

І (перлинно рідкісне поєднання) все своє пронизливо драматичне, аж до есхатологічної трагічності, поетизування поетеса приперчує, прилавровує екзотичними та питомо українськими прянощами – доброю полиново-звіробійною іронією:

 

***

Коли мене спише новітня доба

й горітиме віршів дровітня,

до жару підступить якийсь неборак

в самотню годину досвітню.

Він грітиме руки. Й пустелю з пустель

відкриє в ловитві жарини.

І вірш мій, упертий біблійний осел,

не візьме безхатька на кпини [...], 

 

здоблює, як мама-господиня на етнічному весіллі, медяниковими ритмами народних пісень, які за формозмістом поділені, як відомо, на календарно-обрядові пісні, колядки, щедрівки, русальні та петровочні пісні, купальські пісні, жниварські пісні, весільні пісні, голосіння, думи, історичні пісні, балади, пісні про кохання, пісні про родинне життя, колискові пісні, козацькі пісні, рекрутські та солдатські пісні, бурлацькі пісні, наймитські та заробітчанські пісні... і які читаємо в антологіях української народної творчості «Закувала зозуленька», «Калинова сопілка», в самої Антоніни: 

 

* * *

Небо випране і підсинене

має крилами у садку,

шворку кинуло – і полинуло

понад грушею в висоту.

Понад грушею, понад берестом,

понад стежкою у житах,

над роменовим теплим берегом,

понад плесами у зірках

 

* * *

Над річищем давнім Інгулу,

де сокіл приборкує вітер,

гранітною сув’яззю літер

Вкраїна встає із намулу:

на рідній шепочуться трави

і води обточують камінь,

й птахи, не полохані нами,

беруть по чотири октави.

 

...публіцистично-інтимний зойк Жінки до самого Бога:

 

* * *

Господи, мені, грішній, допоможи зрозуміти, 

як Ти щодня сприймаєш цинічну жорстокість світу? 

Що відчуваєш, Боже, як цілиться нелюд в лікарню? 

У тих, хто іще не народжений?.. 

Кари нелюдам, кари!

 

...віршовані присвяти реальним сучасникам: 

 

* * *

                                       Валентині Мастеровій

 

Вигулькують бруньки із бомбосховищ-лігов.

Засліплюють сніги, знеболюючи зір.

Чи стрінемось цьогоріч, мій княжгород Чернігове?

Чи сад понад Десною загомонить до зір?

 

Книжка гіркоправдно перейнята війною, мов диханням Вія...

 

Поезія Антоніни Царук пластична, пісенна, розмаїторитмічна. Її можуть аналізувати і лексикографи, і географи, історики, психологи та філософи.

 

Ось кілька (а їх безліч) золотих смаковитих цеглинок (партитур, бо італійською partitura – це розподіл) із кришталевого барокового тексту книги:

 

– Хрипло кукурікають сніги. / Вигіркла до солоду калина.

– Ріка – в задуму, мов туман у вовну… / Тече задума вовною століть.

– Великий шум зростає з шепотіння, / з перегуків листочків і краплин.

– Дощі осінні – мов дозрілі сльози, / настояні на гіркоті прозрінь.

– Щокою – лоскіт-ковзанка / для сніжинкових зграй. / Небес бузкова копанка. / Їжакуватий гай.

– Іти б отак від дому і Додому... / Пізнати тиші сніжинковий час.

– Біле сонце завії – монета, підошвами стерта.

 

Інколи рівненькі, як лінії горизонту, рядочки Антоніни нагадують вишиті хрестиком узори на рушниках, сліди росинок на листочках квітів, дощові потічки на вікнах, написи на вінках... 

 

Пливуть хмарки небесною рікою.

Сувій дороги владно кличе в путь.

Летять степи, летять навстріч стрілою.

І щедро ллється ніжна незабудь.

 

Хоча іноді поетеса грайливо експерементує у формі, подаючи вірш у вигляді ажурного келиха:

 

* * *

 

сувора графіка чекання

понурі погляди свічад

тополі вигасла свіча

в німотно-вимерзлому

жбані

і

тиша

і

великий

мім

і дише

таїною німб

чебрецевіє хмаровиння

де сіється небесний льон

скресає нотний ембріон

потятиного воскресіння

 

Поет, кажуть, пропускає світ через себе, а прозаїк – себе через світ. Антоніна Царук і поетеса, і прозаїк, і незрівнянний драматург, свідчення чого її п’єса на дві дії «Золотий шлях Роксолани» (так і хочеться назвати мою супліку «Золотий шлях Антоніни... ☺ ), де серед дійових осіб Дух українського козака, Мудрець, Вічна Мальва, яка рече (на авансцені):

 

Чом на землі, що родить жито, й ружі,

і непочаті води, як меди,

де козаки – всяк гетьман і хорунжий,

печать біди? 

 

Вічне наше риторичне питання...

Читаю п’єсу, і здається мені, що Антоніна Царук вивчила турецьку мову і перевтілилася у всіх її персонажів одночасно...

 

* * *

 

...Можна безконечно аналізувати-декодувати поетику книги, відчувати її «ніжну незабудь»... Але навіщо повіряти Гармонію алгеброю? Адже кожному посвяченому видно-чутно, що об’єктивно – це свято святої поезії (бо ж святий з Богом, а серці поета – поле бою Божого і демонічного світів), суб’єктивно дозоване читання-вживання якої кличе людську душу до катарсису і далі – до дерева Роду, на Раду Предків, до Раю...

У цьому смисл партитури степу, бо (дозволю процитувати рядки із моєї поеми «Степ»):

 

...Немає Будди.

І Мамай вже стерп.

 

Є вісь Землі. 

Є вісь вогню і духу.

 

Велике Небо є.

Великий Степ...

 

Вони скриплять.

Живи собі і слухай.

 

А наразі – я при Вас, шановна талановита пані Антоніно.