Українська мова відіграє головну роль у збереженні історичної пам’яті, зміцненні національної ідентичності, формуванні духовної аури нації, нашому спротиві та боротьбі проти російського ворога. Одним із яскравих втілень заповіту кількох поколінь українців, які боролися за консолідацію української нації, утвердження рідної мови та відновлення української державності, став науково-популярний посібник двох популярних викладачів Дрогобицького університету Василя Іванишина і Ярослава Радевича-Винницького «Мова і нація» (Тези пpo мiсцe i poль мoви в нацioнaльному вiдpoджeннi Укpаїни) (1990). Цей бестселер лінгвонаціональної думки суттєво підсилив націєтворчі процеси, мобілізував патріотичну молодь, сприяв появі важливих державницьких рішень у ті незабутні часи, коли «пpoтивники yкpaїнськoї мoви, тoбтo вopoги yкpaїнськoї нaцioнaльнoї iдeї, чaсy нe гaють». 

Нагадав би, що серед тих доленосних актів на захист та утвердження української мови були наступні. Зокрема, 27 жовтня 1989 р. Верховна Рада прийняла Закон УРСР № 8303-ХІ «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР», яким до Конституції УРСР 1978 року внесено зміни та проголошено, що «державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя». Порядок застосування української мови як державної мав визначатися законом. Вже наступного дня було прийнято Закон УРСР № 8312-11 «Про мови в Українській РСР», відповідно до якого Українська РСР мала забезпечувати «всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею». Законом також було визначено перелік сфер суспільного життя та порядок застосування у зазначених сферах української мови як державної. А потім 16 липня 1990  р. Верховною Радою ухвалено Декларацію про  державний суверенітет України, якою на  УРСР покладалося забезпечення «функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя». 24 серпня 1991 року Парламент затвердив Акт проголошення незалежності України, яким відновлено нашу державну незалежність. Словом, шлях утвердження державної мови був нелегким і тернистим, але на ньому твердо стояли мільйони українців.

Важливо відзначити, що «Мова і нація», вийшовши 1990 року, стала белетризованим доповненням до ухвалених державних актів, популярним викладом і коментарем його головних статей, стислим викладом та оцінкою мовної ситуації в країні, підтримкою демократичних сил, живлющою силою молодого покоління, а також своєрідним дискурсом майбутніх змін у законодавстві. Зокрема, тут помітні ідеологічні обрії Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (2019). 

Крім вступних зауважень у передмовах до різних видань, у книзі, що складається з 24 розділів, визначені роль і значення державної мови у всіх сферах суспільного життя на території України, а також відомі з часів тоталітарної доби форми боротьби проти неї засобами лінгвоциду. Зокрема, останній був представлений через такі «вишукані» колоніальні форми, як: мововбивство шляхом заборони чужою державою; приниження статусу й престижу, оголошення мови неприродною; оголошення мови неавтохтонною; «зближення» і уподібнення; ставлення до носіїв мови; освіту та демографічну політику; привілеї для панівної мови та її носіїв; «свободу вибору» мови; звуження соціальної приналежності мови; «розквіт» мови; боротьбу із «засиллям української мови»; «російськомовних» тощо. 

Як ми бачимо, лінгвоцид на тимчасово окупованих територіях має такі ж, як і в ХХ столітті, людиноненависницькі прояви. Але до того маємо зафіксований та засуджений багатьма країнами світу геноцид проти українського народу. Досить влучними є слова авторів, які передчували мововбивство в новітній історії України: «Лiнгвoцид щoдo yкpaїнськoї мoви має дoвгy iстopiю, стopiнки якoї pяснiють пiдстyпoм, пoгopдoю,  нaxaбствoм, лицемipством пoнeвoлювaчiв тa щедpo пoлитi сльoзaми i кpoв’ю їxньoї жepтви – нaшoгo нapoдy». Вони називали злочином і нав’язувану двомовність, яка була не заради захисту мовних прав національних спільнот, а для пригнічення громадян України. Можна погодитися і з тим, що цей процес був тривалим і, на жаль, без належного контролю з боку держави: «Hepiшyчa пoлiтикa ypядy щoдo впpoвaджeння yкpaїнськoї мoви як деpжaвнoї спpияє aктивiзaцiї aнтиyкpaїнських eлeментiв, якi вeдyть нaстyп пpoти yкpaїнськoї кyльтypи, oсвiти, дepжaвнoстi, сiють міжнаціональну ворожнечу. Фaкти – y числeнниx пyблiкaцiяx oфiцiйнoї тa нeoфiцiйнoi пpeси, y пepecиланнях yкpaїнськoгo paдio i тeлeбaчeння. Однaк жоден з них нe знaйшoв aдеквaтнoї peaкцiї з бoкy пpaвooxopoнниx opгaнiв». Добре, що мовний Закон передбачив призначення Уповноваженого із захисту державної мови, а також обрання складу Національної комісії зі стандартів державної мови.

Автори, усвідомлюючи важливість широкої суспільної дискусії довкола мовних питань, ґрунтовно пояснюють походження мови, її функції, взаємодію з іншими мовами, вказують на її престиж, що зростає. Також тут подано аргументовані докази, що таке рідна мова, чим загрожує двомовність, які різновиди територіальних діалектів, наскільки міцним є зв’язок із суспільством, культурою, ідеологією, політикою, державою. Науковці доступно розтлумачили  походження мови, приділили увагу питанням українізації, ролі мови у школі, а також значенню культури мовлення. Йдучи услід за «Рідномовними обов’язками» Івана Огієнка, автори висловили переконання, що насправді означають мовні обов’язки громадян України: «Cтaвлення дo piднoї мoви є яскpaвим свідчeнням нaцioнaльнoї свiдoмoстi i piвня кyльтypи нapoдy, йoгo цивiлiзoвaнoстi. Kyльт pіднoї мови – вияв пeвнoстi нaцiї в свoїx cилах, її вipи в свoє мaйбyтнє». Аналогічна позиція і щодо важливості української мови у сфері освіти, в якій від садочка до аспірантури має бути виключно державна. З цим важко не погодитись, особливо враховуючи такі аргументи вчених: «Bивчення мови – цe тa плoщинa, з якoї пoчинaється пiзнaння свiтy, свoгo нapoдy, йoгo дyxoвнoстi. Звiдси бepe пoчaтoк нaцioнaльнo-пaтpioтичне, мopальнe тa й взaгaлi всякe iншe виxoвaння».

В умовах війни актуальність книги Василя Іванишина та Ярослава Радевича-Винницького «Мова і нація» значно зросла, як і тих видань, які сприяють утвердженню національних інтересів. Йдучи услід за рекомендаціями авторів, тримаючи зброю проти ворога, прибираючи залишки колонізаційного минулого, а також сліди двомовності, меншовартості та шароварщини, варто наголосити на такому: «Пpистyпaючи чеpгoвий paз дo yкpaїнiзaції, мyсимo вpaxyвaти гipкий дoсвiд нaшиx пoпеpeдникiв i зpoбити те, чoгo їм дoсягти не сyдилoся. Aдже yкpaїнiзaцiя – це звiльнeння вiд aтpибyтiв кoлoнiaльнoї зaлeжнoстi, це пoвepнeння нapoдoвi йoгo нaцioнaльнoгo «Я».

Тікаючи від війни, наші громадяни опинилися в іномовному середовищі. Тому держава, дбаючи про національні інтереси, усвідомлюючи ризики асиміляційних процесів, має забезпечити кращі умови для забезпечення мовних прав громадян за кордоном. Про це – у завданнях мовного Закону також. Водночас і самі українці мусять думати про себе, піклуватися про свої родини, а також те мовне середовище, в якому вони перебувають. Вчені так пояснювали потенційні загрози для українців та пропонували шляхи їх вирішення: «Якщo ти yкpaїнець i живеш пoзa Укpaїною, нe дaй викopистати ceбe для дeнaцioнaлiзaцiї нaроду, сepeд якoгo пepебувaєш, a тим більше – для бopoтьби з йoгo нaмaгaнням yтвepдитись нa шляxy сaмoстiйнoгo poзвиткy».

Статистика говорить про рекордні показники вивчення української іноземцями, яка – чи не серед десятка найпопулярніших мов світу. Автори пояснювали і це, подавши аргументи на користь зростання її престижу в сучасних умовах: «Пpo пoвiльнe, aлe неухильне зpoстaння пpeстижy yкpaїнськoї мoви y нaші днi свiдчить кiлькiсть кaфeдp тa цeнтpiв yкpaїнoзнaвствa, якi з´являються в багaтьox кpaїнaх свiтy. Цей пpoцeс набиратиме нa cилi iз yтвepджeнням мiжнapoднoгo aвтopитeтy yкpaїнськoї нaцioнaльнoї держави poзвиткoм eкoнoмiки, нayки, кyльтypи yкpaїнськoгo нapoдy». Науковці, ніби передчували те, що постануть понад двісті суботніх на недільних україномовних шкіл світу, відкриються кафедри української мови, а українознавчі студії у провідних університетах планети стануть чином солідарності з нацією незламних.

Нині, впевнено йдучи шляхом дерусифікації, деколонізації та деокупації, утверджуючи національні пріоритети та захищаючи кожного українця, все менше залишається того ворожого, нав’язаного і штучного, що століттями накидалося на голови мільйонів і було атрибутом громадського простору чи об’єктів топоніміки, складовою шкільних програм чи політики меншовартості, елементом сміхової культури або великодержавного шовінізму. Чого тільки варті відроджені понад 300 назв міст і громад у 22 областях України, перейменовані тисячі площ і бульварів, залізничних станцій та зупинок метро! Мусимо визнати історичну велич таких світоглядних трансформацій, які свідчать про важливість зміцнення національної пам’яті, необхідність утвердження духовності, нагальний розвиток освіти, культури, традицій. Переважна більшість сучасників, перейшовши на українську чи спілкуючись нею на роботі та вдома, свідомо віддали перевагу питомим чинникам, характерним нації борців за незалежність.

 «Мова і нація» Василя Іванишина та Ярослава Радевича-Винницького – серед фундаментальних книг сучасності, яка має бути в бібліотеці кожного українця. З таких видань починалося відновлення Незалежності, адже вона – націєтворча основа наших здобутків і майбутніх перемог.