Вона боялася спати в темряві від страху

перед смертю, яка могла прийти уві сні.

Бартош Сувінський

Після прочитання розвідки Бартоша Сувінського «Слово про існування. Про творчість Галини Посвятовської» виникає стійке відчуття, що ця жінка завше перебувала на сонячному боці життя, – попри скрутні особисті обставини. І тоді, коли в дитинстві сиділа з батьками у підвалі в Ченстохові, рятуючись від обстрілів і бомбардувань («Бої тривали три дні. Протягом цих трьох днів я не хотіла лягти, не дозволяла зняти з себе теплого пальта. Сиділа, дрімаючи, поклавши голову на материні коліна. На четвертий день прийшов батько зі звісткою, що німців уже немає, і вивів нас на вулицю. Тоді я побачила їх уперше. Вони лежали, розкинувши руки, підібгавши ноги. Здавалися дивовижно малими. Я так сильно стискала руку батька, що ввігнала в неї нігті. В неглибоких ровах на ринку вони лежали цілими купами, в закривавленій і розідраній формі, з осклянілими очима. Я відпустила батькову руку й бігом помчала додому. Наступного дня я вже лежала з високою температурою»[i]). І тоді, коли її життя ґрунтовно перемістилось у лікарняні покої, що дихали відчаєм і нудьгою: «У 1946 році почалася лікарняна одісея поетки, хворої на хронічне запалення ендокарда»[ii]. Бартош Сувінський розповідає, як усе починалось: «Хвороба дівчинки швидко прогресувала. Ангіна трансформувалася в запалення суглобів, а воно, як швидко виявилося, в ендокардит. Цей стан викликав сталу ваду серця – недостатність мітрального клапана. Зболене серце не дозволяло ні на мить забути про хворобу. Аж до літа 1945 року майбутня поетка приймала ліки та майже не вставала з ліжка. Поруч із нею завжди була мати, яка розважала її читанням»[iii]. А сама Галина Посвятовська пізніше згадувала: «Завдячуючи їй я мала відвагу боротися з безсиллям свого тіла, з кошмаром білих днів, які не мали кінця, з тривогою лікарняних ночей, від яких стискалося горло. Вона передала мені свою досконалу затятість, подарувала мені всю свою любов і прагнення»[iv]. І тоді, коли мусила пережити втрату рідної сестри, а потім і чоловіка, чиє ім’я (прізвище) несла далі впродовж життя; і тоді (це найголовніше, бо це – визначальне у її біографії), коли писалися вірші, – вірші любови та опору:

є ціла земля самотності –

і тільки єдина грудочка твого усміху

є ціле море самотності

і над ним твоя ніжність – наче загублений птах

є ціле небо самотності

а в ньому – один лиш ангел

чиї крила такі невагомі

                                          ніби твої слова[v]

Шукаючи перші поетичні імпульси та специфічні реакції людини на світ довкола, Сувінський слушно зауважує: «Пам’ятаймо: поетка втратила сестру, через багато років мусила попрощатися з чоловіком (про це ще йтиметься тут). Дитиною вона бачила агонію Ельжуні, дорослою жінкою чимало ночей провела поруч із чоловіком, що задихався. У лікарнях розмовляла з ровесниками, які помирали. Вона постійно дивилася в очі смерті»[vi]. А ще – писала вірші, будучи в них не лише зворушливою, але неймовірно проникливою та мужньою:

боже мій змилуйся наді мною

нащо створив мене такою не схожою

на тверде каміння

я повна твоїх таємниць

воду – в прагнень вино одмінюю

вино – в полум’я крові

боже мойого болю

єдвабним віддихом вистели

порожнє гніздо мого серця

легенько – щоб не пом’яти крил –

посели в ньому птаха

з голосом срібним од ніжності[vii]

Аби чинити опір темряві, що у її ситуації часто виглядає проблематично, потрібно було триматися сонячного боку. (У метафізичному розумінні, ясна річ; і навіть – попри написане самою поеткою: «Ченстохова лякає вночі, а що вже казати про день!»[viii]). Складно наразі сказати, чи це відбувалося у випадку Галини Посвятовської суто інтуїтивно чи зовсім раціонально. Втім, зрозуміло, що у випадку поетичної творчости інтуїція є аж надто важливим фактором у контексті всіх можливих інтенцій, ініціяцій, осяянь і відлунь. Хтось із давніх декадентів сказав, що слова убивають, і це надто часто повторюють, як і більшість банальностей. Посвятовська, яку Ярослав Івашкевич назвав «завжди зворушливою»[ix], швидше за все, досить рано збагнула, що слова передовсім рятують («ці слова існували вічно / в щирій усмішці соняха / в темному крилі ворона / а також / у ніші дверей прихилених // навіть коли ще дверей не було – / існували / в гіллі звичайного дерева // а ти хотів би / щоб вони належали тільки мені / щоб я була / крилом ворона березою літом / ти хотів би / щоб я бриніла / гудінням відчинених вуликів на осонні // дурнику / в мене ж немає тих слів / я їх позичаю / од вітру од бджіл од сонця»[x]). Цьому неабияк сприяла мати майбутньої поетки, яка багато читала їй, з одного боку компенсуючи майже повну відсутність шкільного навчання та іншої соціялізації, а з іншого, – прищеплюючи донці бажання говорити. Слова уможливлюють опір. Слова – це ресурс. Треба ними опанувати, треба навчитися з ними жити і – працювати: «Так народжувалися її завзяття, любов, біль»[xi]. І болісна мовчанка відступить на затінений бік буття. І принишкне, чекаючи на іншу жертву, якій не відкрилася мова з усією своєю потугою. Мова, як простір, у якому живуть слова, – це, передовсім, тяглість. А тяглість – наповнена передовсім пам’яттю, але не лише. Тяглість – це також про здатність (і навіть звичку) зазирати на декілька кроків далі від сьогодення. Саме тому поети так часто видаються пророками і диваками; для непосвячених їх мова є темною, а відтак – незбагненною. Для посвячених мова – це свято, а її вибаглива тяглість сприймається як незнищенність і безкінечність. А все це разом, – дивовижні ляндшафти на сонячному боці буття:

вп’явшись нігтями у слова

кажу – як же тебе кохаю

горобино червона

від моєї крові

і тебе полине поблідлий

від мойого болю

і тебе лісе темний

непрохідний як смерть[xii]

У першому розділі розвідки «Відкладений вирок», присвяченому біографії письменниці, автор зумів сягнути просто-таки віртуозного ляконізму, але при цьому повністю досяг поставленої мети: читач досить добре уявляє собі життя Галини Посвятовської, – від народження до смерти. Деякі зиґзаґи і повороти у біографії (як от відмова від стипендій у США, запропонованих їй у 1961-му році одразу трьома університетами, й поспішне, як виглядає, повернення додому) можуть викликати питання щодо мотивації вчинків поетки, але чітких відповідей на них, швидше за все, вже не буде. (Особисто я (пам’ятаючи про апокрифічність творчости ґерметичних поетів), шукав би їх виключно у творах письменниці, але, знов-таки, у вигляді опосередкованому та емоційно забарвленому, як от тайнопис у цих, зовні цілком прозорих, рядках із посмертної збірки «Ще один спогад»: «коли вже всюди покладуть бруківку / заспокоїться моє / витривале серце»[xiii]). Довкола Посвятовської, так виглядає, завше були люди, на яких вона так чи інакше, але могла розраховувати, або навіть зіпертись. Починаючи з матері Станіслави Мигової, чоловіка (Адольфа Посвятовського, з яким у шлюбі прожила менше двох років), а далі – свого лікаря, професора Юліяна Александровича, якому присвятила другу збірку «Сьогоднішній день» (1963), і багатьох інших літературних людей (Корнель Філіпович, Юліян Пшибось, Генрик Воглер, редактор її дебютної збірки віршів «Гімн ідолянства», 1958), серед яких чи не першою та понад вагомою виявилася Віслава Шимборська: «Професор Юліан Александрович так згадував день народження поетки: “Одного вечора я побачив на її нічному столику збірку віршів Віслави Шимборської. Одразу виник тоді план терапії для Гаськи. Чи не трансформувати думки про смерть, які її знищували, в думки про творчість, яка б наповнила пустку її життя? Я привів пані Віславу. Обидві жінки були в захопленні одна від одної”. Каліна Блажейовська, авторка найкращої на той час біографії поетки, писала: “Шимборська приходить незабаром. Їй – за тридцять. Струнка, темноволоса, з гарною усмішкою, поводиться наче несмілий підліток, хоча була вже поважною редакторкою “Літературного життя”. Галина заради неї відмовляється від агресивного тону й недружнього погляду; вона знову чарує впевненістю в собі, кокетуванням, почуттям гумору, усією своєю дівочою привабливістю. І невдовзі після цього вона знову наповнює зошити білими віршами про кохання, бажання та тугу. Пише, сидячи з підібганими ногами на ліжку, швидко, не зважуючи слів”.»[xiv]. Варто при цьому згадати, що вірш «Пам’яти Галини Посвятовської», – єдиний у всьому поетичному доробку нобеліянтки Віслави Шимборської, що має присвяту; звідси й відчутна окрема вага цієї присвяти. Життя, що вимушено було локалізоване у лікарнях і санаторіях, тривало; друкувалися вірші у «Ґазеті Ченстоховській», у якій Посвятовська дебютувала 17 грудня 1956-го року, і найбільше у ньому було поезії та іншої літератури: «Молода Галина захоплювалася читанням поезії, багато строф знала напам’ять. З авторів старших поколінь, крім Юліуша Словацького й Адама Міцкевича, вона цінувала Константи Ільдефонса Галчинського, Тадеуша Гайци. Зі своїх однолітків з пошаною говорила про Єжи Гарасимовича й Станіслава Грохов’яка. Полемізувала з оповіданнями Марека Гласка. Уважно слідкувала за досягненнями Збіґнєва Герберта. Критично висловлювалася щодо Олександра Вата, Юліана Пшибося й Тадеуша Ружевича. Цікавили її есеї та філософія: вона пильно вивчала “Алхімію слова” Яна Парандовського та “Історію філософії” Владислава Татаркевича. В дійсності саме Станіславі Миговій ми завдячуємо появою Посвятовської-поетки: материній рішучості, наполегливості й натиску, переписуванню рукописів доньки та доставці їх за відповідними адресами, а також підказаним та прочитаним вголос книжкам. Зв’язок матері й доньки був – а суджу про це з листів і спогадів про поетку, цитованих у даній книжці – без сумніву, різноманітний і рідкісний»[xv]. Хвора, або навіть так: приречена молода людина, спираючись на родину й друзів, – у жодному разі не здавалася, переносячи інтенсив свого молодого життя у царину поетичної творчости. Попереду поїздка до США і важлива операція на відкритому серці, яка й забезпечила письменницю ще кількома роками життя і творчости. Єдине, чого не зміг пояснити Сувінський, – чому вона не лишилася для продовження навчання (а заразом і лікування) у Сполучених Штатах. Натомість, після повернення, відзначилася дещо дивною дією (а саме – надрукувала репортаж «Американський записник», «в якому можна побачити безкомпромісний опис американського суспільства: “Це лицемірне, снобістське суспільство, яке не має довіри ні до себе, ні до власних дітей”. Про Гарлем письменниця висловилась фразою, яка надовго западає в пам’ять: “сонце щоденно помирає, зарізане брудом”»[xvi]), але, можливо, не такою вже й дивною, враховуючи, куди вона повернулась. А крім того, можливо, вона була занадто європейкою, аби жити в Америці. У цьому світі завше були і будуть люди, для яких Батьківщина – анітрохи не формальність, не лише громадянство чи пункт реєстрації. У мене лише таке пояснення цього кроку поетки. (І, знов-таки, за нашим Василем Симоненком: «Можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину»). І, попри те, що від часу написання збірки «Поет у Нью-Йорку» Ф. Ґ. Лорки минуло понад тридцять років, вона так само зринає в свідомості, – у польської поетки простежується конвенційна тяглість емблематики Гарлему. Яка, втім, загрожує перетворитися в штамп.

Бартошеві Сувінському вдалося висвітлити основні нюанси біографії письменниці, подавши чи не одразу і переконливий висновок: «Посвятовська поєднала в своїй поезії стани, позначені відчаєм і хворобою, з інтенсивним і чуттєвим сприйняттям кожної миті. Кристина Мілобендзька під час однієї з наших приватних розмов сказала, що завдання поезії – ділитися неспокоєм. Творчість авторки “Сьогоднішнього дня” була би досконалим втіленням цієї тези. Посвятовська показує нам неспокій психіки, яка повстає проти хвороби, не дозволяючи Еросові ні на хвилину випустити з обіймів Танатоса в цьому шаленому літературному танці. Якщо перед поезією також стоїть завдання будити сумніви, заохочувати до мислення, до пошуку багатьох доріг, які дозволять нам краще зрозуміти оточуючий світ, то можемо бути впевненими, що в цьому випадку ми звернулися за правильною ліричною адресою. Галина Посвятовська поєднувала в собі взаємозаперечні елементи. Вона відзначалася абсолютно непереборним голодом пізнання та спрагою до життя, яку нелегко було втамувати. І все це поєднувалося з дуже слабким здоров’ям, що постійно було під загрозою примх серця, яке, як відомо, билося в поетці ледве тридцять два роки»[xvii]. Як бачимо, сучасна польська гуманістика представляє собою доволі комфортне чтиво, не в останню чергу завдяки принциповому есеїзму, який дбає про читача, запрошуючи його до розмови про літературу, але не перевантажуючи специфічною конвенційною термінологією та іншою вузькогалузевою інформацією. Це направду приємне взаємнення у центрі якого – літературний об’єкт із зашитою в ньому суб’єктністю автора. Помітно, що теперішнє польське літературознавство доволі уважне до антропологічного аспекту літератури, зокрема й розглядувана наразі праця Бартоша Сувінського, про що свідчить уже її назва: «Слово про існування. Про творчість Галини Посвятовської». І, якщо поезія – це обмін неспокоєм[xviii], то розмова про поезію – це спроба обміну та порозуміння між кількома або і багатьма самодостатніми суб’єктами мислення та почування, – у цьому процесі задіяні автор художнього твору (творів), автор літературно-критичного дослідження (який, своєю чергою, підтягує до взаємнення деяку кількість своїх колеґ, причому, не обов’язково однодумців) і будь-яка кількість читачів обох цих авторів.

Тим дивнішим є факт, із яким читач зустрічається на початку другого розділу «Існую, і що далі? Про творчість Галини Посвятовської». Читач уже встиг налаштуватися на сприйняття постаті поетки як своєї[xix]. Не в останню чергу завдяки її життєвій драмі та мужності, із якою вона трималася. Але в підрозділі «Місце вірша» зі здивуванням чуємо від автора розвідки наступне: «Яке місце в історії літератури посідає сьогодні Галина Посвятовська? Коротко кажучи, сприйняття її творчості досить обмежене. Якщо ми зазирнемо до підручників і полоністичних збірників, знайдемо там стандартні поверхові, загальні вислови. Прочитаємо про Посвятовську як про репрезентантку жіночої лірики, чиї строфи про кохання радше уособлюють штампи і легко передбачувані. Далі йдеться про хворобу, яка відбилася на її творчості. Подеколи можна зустріти фразу про поетку, яка піднімає тематику, сміливу (як на свій час) з точки зору моралі, зосереджену на еротичному описі. Зрідка дізнаємося, що маємо справу з авторкою емансипованою, позбавленою святенництва, яка говорить про принади тіла без зайвої сором’язливості та риторичних ухилянь. Станіслав Буркот у своєму підручнику з сучасної літератури згадує Посвятовську лише раз, серед відомих дебютантів 1956 – 1959 років, коли, на щастя, тріснула “бульбашка поезії”. Тадеуш Древновський, навпаки, у “Спробі об’єднання...” присвячує нашій героїні один абзац, який закінчується реченням: “Лірика Посвятовської – пожадлива, агресивна, чуттєва”. Давайте тепер оглянемо найновіші видання, присвячені жіночій ліриці. Останніми роками Посвятовській також не щастило з критикою, про неї з’являються лише окремі невеликі згадки. Хоча існує значна кількість літератури з цього питання, звернемося лише до одного прикладу. У монографії Йоанни Ґрондзель-Войцик поетеса не має окремого розділу, а у вступі їй протиставили Марію Павліковську-Ясножевську як таку, для якої домінуючу роль у вірші, крім зорового враження, починає виконувати тактильне. Нам залишається радіти поміркованому оптимізму Кароля Малішевського й повторювати слова дослідника: “[Посвятовська, – Б. С.] глибоко ввійшла до читацького сприйняття (йдеться про досить елітарне коло поціновувачів поезії) і залишилася в ньому надовго. Серед небагатьох, поза нейтральним, другорядним місцем, приготованим для неї, попри злостиве чи іронічне визначення, сформульоване зі зверхністю”. Варто також зазначити, що один її вірш був опублікований поряд із творами Віслави Шимборської та Едварда Стахури в авторській антології, підготовленій Петром Сливинським і виданій до сторіччя відновлення незалежності Польщі. Здається очевидно парадоксальним, що ця нібито присутня в свідомості читачів “поетка кохання”[xx] – як охрестили авторку – і досі лишається маловідомою. І хоча насправді важко зрозуміти вірші Посвятовської без знання її біографії, особистий досвід поетки не повинен затьмарювати інші шляхи інтерпретації. Треба пам’ятати про її долю, але на перше місце завжди необхідно ставити саму поезію»[xxi].

Така ситуація з рецепцією творчости яскравої поетки виглядає ледве не парадоксальною, втім, і в українській літературі деяким письменникам із не зовсім зрозумілих причин «щастить» не менше: їх ніби й знають, читають, але фактично не досліджують і заледве згадують навіть у ширших історико-літературних контекстах. А є наразі й такі, яких сучасний читач узагалі не знає. Лише два-три приклади: попри досить відчутну увагу до «наших 20-х» (видавництвом «Темпора» започаткована окрема однойменна книжкова серія), ще й сьогодні ніяк не можуть повернутися до читача Леонід Скрипник, Дмитро Бузько, Іван Дніпровський, – першокласні прозаїки 1920-х років. Більшість із потенційних читачів ніколи не чули ці імена. І це дуже дивно. «Мабуть, до цього часу ми не читали Посвятовську як слід, – продовжує розбиратися у ситуації Б.Сувінський, – а не знаходячи в собі відповідного горіння, не могли зрозуміти її сили? Може, варто нарешті вирвати Посвятовську з щоденників підлітків і показати образ поетки бентежної і неоднозначної? Таку мету має ця інтерпретація, для якої можуть стати епіграфом слова Петра Сливинського: “Читання віршів є їх повторним написанням, читач здається другим автором, як і перекладач, адже він також розповідає – говорячи та мислячи про своє читання – суттєві для себе випадки та враження уяви. Хоче він того чи ні, він відмовляється від недосяжного нейтралітету та історико-літературної ерудиції на користь інстинкту та пристрасності”»[xxii]. Щодо відчитування віршів, місця й ролі перекладача й читача, наведу важливі роздуми Яцека Бохенського, у яких він чітко та принципово розмежовує рецептивні можливості перекладача й дослідника літератури: «Припускаю, що конґеніальні перекладачі мають близьких собі письменників, а саме тих, які перекладають і якими певною мірою стають самі завдяки перекладам. Це повинно створювати почуття близькості. Я не знаю цього почуття з власного досвіду. Надто мало я в своєму житті перекладав, надто хаотично, замало серця вклав у це. Але чи близькість перекладачів і письменників є повною, а чи радше неоднорівневою, вербальною, тільки стилістичною? Перекладач втілюється в мову, а не загалом в особистість, психіку, біографію автора. Зближення отого другого роду більш інтенсивно і в значно більшому об’ємі зазнає дослідник. Між дослідником-філологом чи істориком літератури і досліджуваним письменником витворюється всебічніший та інтимніший зв’язок. Дослідник не промовляє голосом письменника, як його формальний заступник, це належиться перекладачу. Зате він має право доступу до всіх секретів письменника, чого перекладач не може і зовсім не хоче собі узурпувати. Дослідник усюди загляне, добереться, якщо матиме нагоду, до душі й до тіла, до переконань і до хвороб, до листів і рахунків, до сексу і фобій, до молитов і сліз. Врешті-решт, усе це опише»[xxiii]. Власне, Б.Сувінський десь так і поводиться у власній розвідці про Посвятовську, за винятком хіба деяких, відверто зредукованих, нюансів особистого життя поетки: «Я намагатимусь інтерпретувати творчість Посвятовської всупереч панівній традиції, згідно з якою її поезія розглядається виключно в біографічному контексті, ігноруються філософські аспекти її творчості, не звертається увага на екзистенційні теми та питання майстерності. Я маю амбітність уникнути стереотипу, за яким у віршах Посвятовської вбачаються сценарії більш-менш щасливого кохання. Моя мета – показати філософську глибину, постійний неспокій, формальні пошуки. Як і Сретен Марич, я керуюсь принципом, що “твір, так само як і людина, багатошаровий і багатозначний, він ніколи не вичерпується в єдиній відповіді, а оскільки відповідей кілька, вони ніколи не узгодяться між собою”. Так само як і Юлія Федорчук, я вважаю, що “наукове письмо й дослідження є формами активізму”. Ба більше: вони є свого роду творчістю. Мені близькі слова Фрідріха Шлегеля: “Поезію може критикувати тільки поезія”. Вірші вимагають дуже уважного читання, “вони чутливі до тону, настрою, темпу, жанру, синтаксису, граматики, фактури, ритму, наративної структури, пунктуації, багатозначності”. Найголовніше – читання, а все решта має йому служити. Крім усього іншого тому, що читати Посвятовську також означає для поціновувача лірики “бачити себе полем битви”.»[xxiv]. Полем битви, на якому змагаються ідеї життя і смерти. Зрештою, кожному відведено його особистий час, і живе належить живому, а мертве – мертвому. І якось інакше не буде. Пошуки тепла (любови) є абсолютно природньою інтенцією для ліричної героїні, анітрохи не абстрактною, натомість – цілком емоційно доступною:

листя

захисти мене зеленню

я – голе осіннє дерево

тремтяче від холоду

водо

напій мене

я – пісок

гарячої сухої пустелі

вітер перегорнув мені річку

зігрій мене

ти що сонцем єси

перед ким я стою

схована у слова наче в тінь дерев

джерело живлюще[xxv]

Галині Посвятовській, на відміну від Анджея Бурси, пощастило із добою, в яку вона дебютувала у 1958-му році збіркою «Гімн ідолянства», і мала можливість працювати надалі: «У краківському “Літературному видавництві” Галина Посвятовська дебютувала “Гімном ідолянства”. Вірші, опубліковані в цій збірці, віддають данину стражданню й ейфорії, наполегливості й заціпенінню, меланхолії та радості, відчуттю поразки й вірі»[xxvi]. Це був час відлиги, значення якого для польської гуманітаристики складно переоцінити. Міхал Гловінський згадував, що «прочинилися двері», а Збіґнєв Яросінський зауважив: «У вітчизняній поезії після 1956 року найпомітнішим явищем відновлення стала поява нового покоління. До нього належали: Станіслав Грохов’як, Анджей Бурса, Галина Посвятовська, Уршуля Козьол, Єжи Гарасимович, Едвард Стахура, Ернест Брилль, а також поети, трохи старші за них, які мовчали в роки сталінізму: Мірон Бялошевський і Збіґнєв Герберт»[xxvii]. У цікавій та гідній компанії починає свою творчість Г.Посвятовська. З цього приводу Б.Сувінський зауважує: «Усіх авторів об’єднувала вибуховість почуттів, кожен створював окремого й цілісного ліричного героя, зайнятого власним існуванням, для якого соціальна проблематика відходила на другий план, а значення набували природа, моральні дилеми, екзистенційний абсурд. На цьому тлі – ще раз кажучи словами Яросінського – Посвятовська писала “ліричний щоденник існування, розіп’ятого між жадібним бажанням жити й божевіллям кохання, з одного боку, і передчуттям неминучої смерті – з іншого”.»[xxviii]. Опісля «Гімну ідолянства», за життя Г.Посвятовської вийшли лише дві збірки віршів – «Сьогоднішній день» (1963) і «Ода рукам» (1966), а також важлива книга автобіографічної прози – «Розповідь для друга» (1967). Б.Сувінський наводить чимало цікавих та влучних висловлювань про творчість поетки, спільним знаменником яких мені бачиться визнання неймовірної мужности цієї тендітної жінки, закоханої у світло та всі його барви, запахи й смаки: «Станіслав Грохов’як у книзі 1972 року “Полювання на тетеруків” у вірші “Гальшка” писав про поетку: “Її мова єдина: смак полину й малини”, а в спогадах додав: “Ось людина, яка через абсурдний вирок повністю була обернена до країни тіней, а залишила за собою смугу світла: поезію крапель роси, розсипаних по волоссю, подрібнених у заглибині долоні рослинок, птаха і хмари”. Адам Загаєвський звертав увагу на те, що “поезія Галини Посвятовської, навіть прочитана через роки, не втрачає нічого зі своєї енергії, зі своєї нервовості, зі свого трепетання, зі своєї чуттєвості”, а Ганна Банашак сміливо стверджувала: “Читаючи строфи Посвятовської, ми стаємо певним чином тими, хто супроводжує цю відчайдушну дівчину в межовому відчутті життя. Так наче ми тримаємо її за руку до останнього, найтихішого подиху”. а Сабіна Льонти продовжила: “Приречена на лікарняне існування, вона сильніше відчувала пульс життя – його барви, запах і красу. В її віршах є все: захоплення кохання, журба, біль, постійні страждання, самотність і звикання до смерті. [...]. Час життя був для неї часом кохання”»[xxix]. Перед тим як перейти до власного аналізу віршів Г.Посвятовської, Б.Сувінський вирішує пояснити читачеві, як він розуміє («читає») поезію: «На цьому місці, перериваючи на мить розповідь про творчість Посвятовської, хочу пояснити, як я читаю поезію. Я писав у статті “На стороні віршів”: “Поезія – це мистецтво ставити важкі запитання, протистояти апоріям і випробовувати наше задоволення. Хіба насправді артикуляція та вимовлені слова скорочують відстані між нами, а не закріплюють ці відстані ще більше? Адже вірш чудово дестабілізує канон і водночас добре зміцнює традицію, робить пробіли між минулим і сучасним, між далеким і близьким. [...] Поезія – це велика школа спостереження. Зором центральним та бічним, зосередженим на далекому й деталях. На перспективах і нюансах. Бачення, яке одночасно обіймає світ – чи, як хотів би Бялошевський, “облаплює”, – і намагається наздогнати його. Вірші визначаються багатством дійсності, її втіленнями й недовтіленнями, змінами й метаморфозами, здають собі справу з власної зосередженості, засліпленості, зворушення. [...] Вони спростовують гарячі очікування та холодні розрахунки. Три слова від поезії: тут, тепер, будь!”. Добра поезія – це мистецтво піддати сумніву власну природу. Запис спроб і невдач пізнання. Поразка сенсу, який не здатен запанувати в слові. Це діяльність, зосереджена на власних недоліках, розладах, на неможливому. Вона радше зацікавлена, яким чином щось складається зі слів, ніж – що саме це щось може означати, або чи дещо означає дещо. Поезія – “це спроба звернути увагу на розломи сенсу, його умовність, сумнівну правомірність, хиткі підвалини, лабільні межі”. Однак це не так у випадку Посвятовської»[xxx]. У другому розділі дослідник присвячує свою увагу передовсім аналізу провідних мотивів лірики Галини Посвятовської, – мотиву кохання (любови) і мотиву проминання (смерти). Дослідник у процесі скрупульозного аналізу накопичує чимало власних і цитованих міркувань, які виразно оприявлюють ваготу і цінність мотиву любови у творчості поетки: «Любов – це суттєвий мотив творчості Посвятовської. Таке спостереження може здатися банальністю, тож ми тим більше зобов’язані предствити свіжий аналіз та інтерпретацію віршів поетки. Для цього ми маємо відмовитися від використання популярних контекстів – наскільки це можливо, усвідомлюючи, що кожний випадок читання це окремий акт і сенс прочитаного повсякчас проявляється по-різному. Тому ми повинні намагатися читати поезію Посвятовської, незважаючи на заяложені формулювання, загальноприйняті тлумачення та стереотипні висновки. Почуття визначають не тільки розвиток мозку, а й пізнавальні процеси. Любов у Посвятовської є рушійною силою, що спонукає до дії, відповідає за готовність щодня боротися з власною скінченністю. Любов започатковує постійну стимуляцію уяви і в цьому сенсі розширює горизонти розумових мандрів і пошуків. Що ще? Це любов змушує вас до боротьби з проминанням в ім’я тут і тепер. Вона переконує нас змагатися зі смертю, боротися за кожну мить, за ще один подих. Для Посвятовської любов – це космічна сила, яка має здатність творити, так чи інакше пов’язана з мистецькою діяльністю. В першу чергу кохання – це енергія, яка запускає рух життя, це натхнення діяти, виходити з глухого кута, на ріку становлення, вміння налаштовуватися на її течії та вири. Любов рухає світ, розігріває почуття, підживлює бажання, в ній єдиній велика відкритість до всього навколо. Вона є способом глибокого залучення  до дійсності: посилює кольори, зміцнює увагу, і людина переживає будь-який досвід яскравіше й сильніше. Любов – це дар, але, як це буває з подарунками долі, це мінливий і примхливий дар, поєднаний із сумом, сумнівом і стражданням. Вона може тривати лише мить, мати коротке втілення, що минає так само швидко, як захоплення. Коли любов зникає, всередині нас з’являється порожнеча, місце, яке вимагає уваги, вміст, який очікує на прочитання. Еротика пробуджує в Посвятовській інстинкт життя, який дозволяє протистояти смерті. Лише любов може показати поетові, чим є життя, і відігнати метафізичний страх. Поезія Посвятовської – це в рівній мірі похвала існуванню, як і дослідження помирання. Кохання є, безсумнівно, чудовим уроком емпатії та ніжності. Посвятовська часто повторювала у віршах, що близькості також треба вчитися, а вміння відчувати насолоду вимагає праці, часу й самовідданості. Вона казала, що сексуальність – це тема, яку варто піднімати, адже проговорювання тілесних потреб необхідне для психічного здоров’я, яке безпосередньо впливає на якість нашого життя. Її вірші свідчать, що зрілий, сповнений взаємної поваги секс може бути моментом повноти, який далеко відводить від нас турботи й дозволяє на мить звільнитися з обіймів смерті. Еротизм Посвятовської – пристрасний і чуттєвий. Цей тріумф вітальності дозволяє насолоджуватися існуючим»[xxxi]. Аналізу з витворенням цікавого інтерпретаційного поля піддається з десяток віршів із зазначеним мотивом. Із любовним (або й еротичним) мотивом у ліриці поетки поєднується загальніший мотив існування, мотив складного співіснування життя й смерти:

хто зуміє

між коханням і смертю

вплести слово про існування

я збираю брунатні скибки книжок

дослухаюсь до бриніння слів

між коханням і смертю

вплести

ніхто не зможе

і лише подеколи

проти сонця

у примружених очах блиск

мить розходиться веселкою

обличчям до обличчя

проти сонця

в осліплих очах

згасаючий зміст...

на кінцях

любов і смерть[xxxii]

Дослідник аналізує цей вірш у розкутій есеїстичній манері, спираючись передусім на досвід, доступний для більшости читчаів: «На думку Посвятовської, любов і смерть – це дві дужки, в які вписано наше життя. В їхніх межах існування є лише короткою оповідкою. Нам залишається вибирати між необхідністю і таємницею. Або ми живемо коханням і для кохання – і тоді не маємо часу думати про смерть – або вмиранням, горезвісним усвідомленням неминучого кінця: тоді думка про відхід відсуває на другий план почуття і пошук відповідного їхнього адресата. Вірш сповнений апорій, тому вкрай важко дати прості інтерпретації. Іноді доводиться задовольнятися здогадами, читати далі, вчергове віднаходити сенс, захований між рядків, шукати допомоги в книгах, у словах, які хоч на мить відкладають остаточні вироки. Як пише Посвятовська: “життя – це послідовність / розірвана на вузькі клапті / без початку без кінця” (вірш “змії люблять трав’яні галявини...”). Давайте запитаємо себе. Що поставлено на карту в цій грі? Яка мета поезії Посвятовської? Відповідь дає друга частина вірша “хто зуміє...”. Найголовніше – вміти цінувати важливість і цінність миті, найбільшого капіталу нашого життя. Друга строфа є апофеозом буття змістовного, зосередженого на тому, що існує тут і зараз, такого буття, яке не спокушається ефемерним блиском. Для Посвятовської раптові прозріння, миттєві одкровення це надзвичайно гарні та суттєві моменти, які спонукають бути впритул до реальності – адже поза нею немає нічого певного. Що ще ми можемо вичитати в цих рядках? До чого б ми не звернулися, скрізь смерть організовує життя за своїми принципами; ми з кожним днем наближаємося до неї та щодня живемо в її тіні. Свідома співучасть в існуванні – це здатність жити моментом, бачити те, що найчастіше є неусвідомлюваним змістом нашої екзистенції»[xxxiii]. Підсумовуючи ці міркування цитатою з тексту Анни Насіловської, дослідник виразно натякає на втілення цілісного та ґлобального проєкту в ліриці Посвятовської: «Вірші Галини Посвятовської розповідають одну велику історію, і це не історія чергових стосунків, трагедії розлуки, самотності. Це історія прагнення до життя, яке в коханні виражається найповніше»[xxxiv].

Як не дивно, найбільш емоційним та енергетичним виявився третій розділ дослідження, в якому автор анонсував і здійснив аналіз трьох вибраних ним віршів поетки: «У цьому розділі я уважно й критично прочитаю три вірші, відібрані з усього доробку Посвятовської. За вибором цих поезій стоїть переконання, що саме вони найкраще показують найважливіші засади, теми, мотиви її творчості. Я буду читати їх прискіпливо, аналізуючи мотиви вірша і передаючи творчий процес. І хоча лірика Посвятовської схиляє нас до відкритої, емоційної емфази, належить утриматися від поверхових інтерпретацій. Є спокуса писати про її творчість, ніби виправдовуючи очікування авторки. Однак належить читати вірші Посвятовської всупереч інтенціям, але слідуючи за інтуїцією поетки – реконструюючи сліди, реагуючи на підказки, дешифруючи шепіт, відповідаючи на голоси»[xxxv]. Доволі цікавим є цей ряд вимог і обмежень, що їх виставляє дослідник перед собою. Зазвичай аналітика суттєво редукує емоції, позаяк дослідник має бути максимально об’єктивним, розважливим (відчуженим?) і нейтральним. Бартош Сувінський, судячи з усього, не боїться ані власної читацької суб’єктивности, ані породженої нею емоційної перцепції досліджуваної ним поезії Галини Посвятовської. Так, у аналізі вірша «Баланс» читаємо: «Поезія Посвятовської холодна від страху й темна від бажання. Ми бачимо її відблиски на дні бентеги, у чиїйсь усмішці. Проте у вірші настає день, а з ним – непозбувне усвідомлення, що кожного з нас чекає смерть. Наші дні минають із жахливою швидкістю, з кожним роком їх усе меншає. Якимсь чином дні у вірші Посвятовської скалічені, а порядок речей – змінено. Ця людина – на розі вулиці, з подертими обшлагами – просить у птахів зерна, уваги, милостиню (згадуються слова Зити Рудзької: “Кохання це гарний плащик з подертою підкладкою”). Ця людина – поза соціальними конвенціями, і єдиний порядок, який вона приймає, – ordo amoris. Поетка подає враження таким чином, що кордони між явою і сном стають хисткими, хоча світ все ще має чіткі контури, а для тих, хто падає – тверді краї. Героїня цього вірша, так само, як і авторка, мешкає в кам’яниці – нашій повсякденній труні. Вона знає, що в брамах, у дворах, на цокольних поверхах та в підвалах так само триває життя, триває поза допитливими поглядами, ніби на узбіччі, і тому воно окремішнє, привабливе, почувається як вдома. Таблички з нашими прізвищами, прибиті на вхідних дверях, – це по суті, клепсидри (повідомлення про смерть – прим. пер.), опубліковані за нашого життя»[xxxvi]. Есеїстичне письмо Сувінського тримає читача у хорошому інтелектуальному тонусі, водночас ані на мить не виходячи з емоційного «анґажованого» потоку. «Художні ситуації в поезії Посвятовської ніколи не є статичними. Динамізм її творів зумовлений сприйняттям поеткою часу в стані постійної небезпеки, а життя – як відкладеної смерті»[xxxvii], – стверджує дослідник. Добре сказано про відкладену смерть. Трепетне ставлення до загроженого життя, усвідомлення його неповторної цінности, відбивається у поетки цікавою асоціятивністю у вірші «моє обличчя все більш подібне...». Життя – це свято, як і жіноче обличчя, тож йому протиставляється будень і блідий місяць, що заходить: «моє обличчя все більш подібне / до місяця що заходить // воно вкрите сіткою тріщинок / мов грецька ваза / видобута з землі // повна пам’яті дотику / рук і вуст, що давно стали прахом // нині / їй місце хіба на музейній полиці // занадто тендітна вона / і занадто цінна / щоб нею користуватися в будень»[xxxviii]. Життя і смерть у діялектичній взаємопов’язаності – можливо, узагалі провідний мотив лірики Посвятовської. Цікаво, що лірична героїня ідентифікує життя із алеґоричним образом коханця і благає його не йти, не залишати її, інакше станеться біда. У цих рядках так багато життя[xxxix] й так багато туги[xl] за втратою власної неповторної екзистенції. Їх варто читати, уважно дослухаючись як до семантики, так і до їхнього серцебиття[xli] (якщо можна так висловитися):

завжди коли я хочу жити

кричу

як тільки життя відходить від мене

пригортаюсь до нього

благаю – життя

ще не йди постривай

 у моїй руці його тепла рука

мої губи шепочуть йому на вухо

життя

– немовби життя – коханець

що має на думці мене покидати

чіпляюсь йому на шию

кричу

умру як мене покинеш[xlii]

Щодо важливости кохання у житті та творчості Посвятовської, то Б.Сувінський зауважує, говорячи про вірш «Veritas»: «В “Розповіді для друга” поетка писала: “Кохання стало моїм союзником. Додало мені мужності та терпіння”. Безперечно, кохання дозволяє чинити опір неуникному, а творчість Посвятовської зробила можливим додаткове розвинення цієї думки. В її поезії еротичний голод отримує врешті-решт адекватне поетичне вираження, а фізичне задоволення – можливість впорядкування внутрішнього безладу. Кожен дотик створює нову інтерпретацію тіла. Необхідність мати тіло – безвідмовна, а те, що дісталося – є елементом збудження. Але не тільки. Посвятовська слідом за героїнею “Інтимності” Адріани Шиманської могла би повторити: “Я зачиняюсь у своєму тілі / так ніби воно може захистити мене від мене”. Кохання – це маховик усієї поезії Посвятовської; це головна – космічна – сила, яка матеріалізується в її творчості, мистецькій діяльності та пошуках, і водночас вона відповідальна за руйнування, заціпеніння і млявість думки»[xliii]. Б.Сувінський чимало уваги (під час аналізу ледве не кожного вірша, до якого звертається в розвідці) приділяє саме мотивному комплексу, пов’язаному із любов’ю та коханням, пояснюючи, чому це так важливо в контексті всієї життєтворчості поетки: «Вірші Посвятовської повідомляють нам чи не на кожному кроці, що найгарнішим досвідом є бачити й чути іншу людину, розуміти її, обдаровувати почуттям, торкатися її. Бо кохання – глибокий зв’язок з усім, що живе. Ці вірші вшановують живих істот і всі речі. Природа, так само як і тіло, є формою божественного. Ерос приносить досвід цілісності. Чи кохання повинно виправдовувати те, що ми існуємо? Адже воно – не тільки почуття, пристрасть, захоплення. Воно передусім – інтенсивність включення людини в буття, спосіб існування у світі взагалі. Хто знає, чи не є воля до кохання найсильнішим людським прагненням, приниженим волею до володіння, влади, матеріальних надбань. Посвятовська знала, що кохання шукає взаємності. Справжня любов до іншої людини – це також зізнання в почуттях до світу. Це згода на проникнення його в себе»[xliv].

Філософ Сократ, отримавши смертний вирок, але будучи діялектиком, у п’єсі Збіґнєва Герберта «Печера філософів» (1956) про смерть і життя говорить наступне: «Отож хочу привернути вашу увагу до тяглості й багатофазовості цього явища. Незбагненною є також неспромога знайти точку, у якій розпочинається цей процес, так само як точку, в якій можна визнати його означено завершеним. Це приводить до висновку, що життя сповнене смерті – а смерть сповнена судом життя. Інакше кажучи, ми від народження вмираємо, і ви у цвіті літ є по коліна мертвими»[xlv]. Втім, не можна іґнорувати й гостру неґацію Фрідріха Ніцше, скеровану в бік Сократа, Платона та інших «мудреців-діялектиків»: «Чи сам він це зрозумів, цей найрозумніший з усіх, хто себе перехитрив? Чи не це сказав він собі в кінці мудрістю своєї мужності перед смертю?.. Сократ хотів померти: не Афіни, він сам дав собі чашу з отрутою, він примусив Афіни дати йому цю чашу... “Сократ не лікар, – тихо сказав він собі, – лише смерть тут лікар... А Сократ лише довго хворів...”»[xlvi]. Як би там не було із мудруваннями стосовно життєсмерти, але за мить до власної смерти Сократ, таки визнав борг перед Асклепієм, – тим, хто відтерміновує смерть, – попросивши учнів віддати йому символічну платню, – півня[xlvii]. Посвятовська, яка міркувала про смерть як феномен, що відтінює людське життя у контексті усього сущого, поступово його «поглинаючи», є суголосною до думки Сократа, хоча, водночас, той же Б.Сувінський упевнено стверджує, що «Посвятовська відчувала спорідненість зі світом природи, ніби походила з лугу, лісу, від духів каміння. Вона мала виразний діонісійський темперамент, вакханські схильності, пристрасть до сонця, до пори цвітіння, хоча в її пам’яті ховалися темрява й похмурість – і кидали зненацька свої тіні»[xlviii] (курсив мій. – О.С.). Та й сама поетка, будучи з ранньої юности серйозно хворою («Хвороба зробилася моєю доброю знайомою. Вона вже нічим не могла мене здивувати. Я знала напам’ять усі її симптоми, відрізняла види болю і задишки, знала також, як їм протидіяти. [...] Хвороба швидко й раптово просувалась у моєму тілі, загарбницьки захоплювала не задіяні до цього частини, позначала мене своїм тавром. Моя шкіра незабаром вкрилася синцями, які поволі, але невблаганно почали зливатися в фіолетові плями. Усі мої кровоносні судини роздулися так, що не було сил терпіти»[xlix]), не могла ототожнювати хворобу із нормальним життям: «Хвороба паралізує життя, робить його подібним до смерті. У хворих відбирається можливість вирішувати власну долю, стається так, що на чуттєвий досвід лягає весь тягар існування. Вона відбирає добре самопочуття, отже, що вона нам залишає? Уявімо собі лікарняні палати й коридори, в яких лунають скарги хворих. Там стогони пацієнтів, і накриті білими простирадлами ліжка, які вивозять на світанку. Кімнати санаторіїв, де чути хори нарікань і зойків, – простір, сповнений хоч ефемерного, хвилинного сподівання одужати. Обличчя, в яких читається біль, очікування, відсутність надії. Так двома словами ми можемо описати повсякденність поетки в лікарнях і санаторіях. Саме там вона бачила смерть поруч із собою, її розпач ріс, а бунт ставав усе більш вульгарним. Кожен помирає по-своєму, не схоже ні на кого, сам-один. Немає двох однакових смертей, як немає двох однакових дерев. Прості істини вимагають від нас постійного їх підтвердження. Про це теж хоче сказати нам поетка: що страх може несвідомо паралізувати думку про завтрашній день, а апатія – оселитися в голові надовго»[l]. Таким чином, хвороба (зокрема і як нагадування про неминуче) жорстко протиставлена життю:

вона з нами щомить

наслухає осине дзижчання

бавиться моїми косами

заплетена в твої пальці

сонце

м’яко стелить під голови

потім трішечки трав

потім макову квітку

як вигук

червону

непокірна нашим рухам

пригинає нас до землі

пахощами

теплом

затримує вічно

на шорсткій поверхні землі

нас від кохання безвладних – смерть[li]

Втім, така очевидна мудрість навряд чи щось компенсує людині, що сповнена жаги до знань, кохання й творчості, якій доля відміряла лише тридцять два роки життя. Б.Сувінський, своєю чергою, додає наприкінці біографічного розділу: «Остатні миті життя поетки добре передають слова Емілі Дікінсон: “На погляд очей, що гаснуть, / Не відповість жодна Вітчизна”»[lii]. Сильнішою за смерть може бути хіба що пам’ять, що здатна ґенерувати вдячність, яка й уможливлює тривання, наближення і відлуння, – чиєїсь раз і назавше перерваної екзистенції. І, звісно, любов: «Можливо, врешті-решт у житті має значення тільки любов, любов, яку варто розуміти як спосіб проживання життя і його джерело. Поки триває мить, необхідно свідомо й до кінця її проживати. Інакше залишиться жаль за марно втраченим часом»[liii]. Опісля багатьох слів про любов, життя і смерть, хочу навести ще один вірш поетки, у якому вже знаний комплекс мотивів зіпертий на добре всім відому культурологічну матрицю[liv]:

тут лежить Ізольда яснокоса

біла в золотому непороччі

ночами в лікарні дуже ясно

світять вогниками очі

б’ється в стіни віддих надаремне –

птах прив’язаний що рветься пріч

вітер квапиться йому навстріч

зблуканий у коридорах темних

знаю станеться ще до світання

невблаганне вже нема надій

гасне в ліжку золотава тінь

шепче вітер за вікном – Трістане[lv]

І, – зовсім уже підсумовуючи: «Поезія необхідна, аби зрозуміти те, що нас очікує. Поезії недостатньо, щоб зрозуміти те, що з нами відбувається. На перехресті цих двох істин знаходиться те, що ми називаємо віршем, а потім і життям. Література намагається розшифрувати сенс вже сказаного і зробленого. І тепер у спадок маємо сторінки з віршами та версіями подій. Посвятовська залишається, краще сказати, існує на рівних з шепотом і криком. Натомість ми знаходимося в тиші, ще якусь мить вслухаємося у вже сказані слова. В пилу впалої сторінки. У шлейфі вірша»[lvi]. У цій тиші нам вільно відкрити материк почуттів, відчуттів і думки, – очевидний і, водночас, – прихований, – у всіх своїх наближеннях і відлуннях.

серпень 2024 р.