Заголовний вірш цієї книжки, як своєрідний звіт – роздум  душі, котра заздалегідь озирається на прожите. Вісім рядків написаного «Словом по білому» щедро пересипані символами – образами: межа, скарби, сопілка, сонце, вогонь, дощ, сльози, скрижалі, місяць, Бог. Завдяки їм ця поезія викликає внутрішню бентегу і співпережиття з ліричною героїнею. Це та сакральна мить, коли мимоволі прочитане «приміряєш» до себе… Адже кожний з нас упродовж життя прямує до своєї кінцевої земної межі, яка умовно розділяє наше буття на «до» і «після». «… що склала на межі – // скарби, чи звуки вічної сопілки?» – запитує сама в себе персонажка. Скарби-надбання у кожного різні. Для когось – це матеріальний аспект, а для когось – духовне вдосконалення. Що ж до «сопілки», то вона завжди символізувала   внутрішній світ людини, зазвичай, коли йшлося про самотність особистості. Авторка інтуїтивно і дуже вдало підсилює «межу» іншим – «скрижалі», що у давні часи символізували земне і небесне життя.

У цій книжці багато душевного смутку і ситуативних роздумів про сенс людського буття, про пошуки власного «я». Поетична мова настільки розкішна, вщерть пересипана яскравими художніми засобами, а найбільше – метафорами, що окремі рядки я перечитувала по кілька разів. А все тому, що моя душа потребувала саме такої інтелектуальної «їжі». Вчитайтесь самі. Втома у поетеси тиха і примружена, засмучена, нерозмовна, «краплями – дощиком в очі». Горобці у неї «криляться собі на підвіконні, / дзьобають мою січневу ніч». Сюди додаються ще й «краплі смутку».

Щось важкезне гнітить її душу, дуже відчутно  –  не поспішає вона розкрити її перед читачем, оголити достоту, аби зняти з неї отой невидимий, але такий відчутний тягар. «Як хотілося б вийти з оселі / зазвичайних, похнюплених бід, / малювати свої акварелі / на полотнах, де радісний світ». Хтозна… Але поетеса намагається рятуватися внутрішніми монологами, ще й якими! Адже світ довкола такий красний і до трему бентежний: «А нумо поговоримо, сніжинки,/ розповісте про Всесвіт, мов колись, /про часу не роздмухані іскринки,/ про те, як розбентежились, знялись».

Іноді ритміка поетичного суму несподівано змінюється  –  поволі набуває іншої, сонячної барви, особливо тоді, коли поетеса «дотикається» серцем і словом до приходу березневої весни. У неї навіть з’являється потай зухвала мрія про годинник, який вона хотіла б «перевести в щастя біг». Але… але «Поранена скривавлена дорога… Перед Престолом плакали святі./ Весна у прогорілому подолі / несла у квітень трави молоді».  Помітила, що в поетичних рядках дуже часто зустрічається образ сльози, вона в неї багатогранна: то дощова й  з небес, то згіркла,  то поцілунки  –  сльози, а ще – сльозяться руїни, засолонені сльози, сльозами тепла злива, дощ росив сльозинами… Зрештою, сльози – це очищення. Своєрідний духовний катарсис. Можливо, що душа авторки саме через цей образ не просто очищується, а оновлюється. І коли мені потрапив на очі рядок «Втекти б у промінь» (з ідентичною назвою) – сприйняла це як перший крок – наближення головної героїні до  «озвученого» наміру на папері.

Несподівані метафори, які здавалось поєднують непоєднуване, дивують і викликають щире захоплення: дзвін снігів, зухвалий лет, горнятко віри,  «Вітрами – криком гнівно заплела / весна грозі надвечір вмить косину», із полум’я скривавленої люті, у літоквітті світло не болить, хлюпалася прикрістю гроза, стерпло-загублений крик, у крижмі старої печалі,  ховала відчай в непритомну скриню, небо погасло криком журавлів, сутеніла, кривдилась любов, сполум’яніло рік цей відголосить, землетрус думок, минувшини простелиться рядно та інші. Трапляються у збірці вірші – суцільні метафори, ось як цей: «Наворожила/ на кавовій гущі – / вечір ображено очі заплющив, ковдра-хмаринка / окутала нічку./ …Світанок ховався / у стиглих порічках, / тримався за віти,/ умився грозою. / День розтривожений / журився собою».

Лірична героїня у пошуках власного втраченого світу, який «як сніг згубився». Ніби боячись, крадькома зізнається, що у нього (її світу) –  лелечі крила. Це вкраплене одкровення втішає, бо дарує читачеві правдиву надію, оскільки споконвіку лелека в українців вважався символом вірності. І поки лірична героїня в одному із віршів прочиняє вікно, де перед її взором постають манівці і узбіччя, (а це також умовний «портал» в інший світ), вона непомітно для себе постає перед вибором, бо «вікно» у даному контексті виступає межею, про яку вже згадувалось на початку збірки. Воно розділяє простір на два світи: людський (внутрішній стан) і позачасний. Вірші поетеси – це медитації, їх з першого разу не подолати, вони не всім до снаги. Потребують акумулювання в собі виняткових духовних сил, бо від першого і до останнього рядка відбувається особливе занурення всередину себе. Поміркуймо разом над цією строфою: «Між провулками фраз / пролунали сніги / і утомлений час / притуливсь до ноги. / Як не важко – побіг. / В міріаді сердець / між уламками криг / є і мій острівець». Відчувається, що той, про кого йдеться у цій поезії, більше тяжіє до усамітнення, болісно реагуючи на непорозуміння буття, несприйняття низки труднощів і випробувань цього світу. А що вже казати про біль стражденної України від затяжної і руйнівної війни («Пшеничне поле, очі сині»), де вже й сам ангел змучено пригортає її «своїм засвітленим крилом». У Світлани Труханової – Дзудзило темпоральний (часовий) тип мислення, через який у її віршах непомітно проступає екзистенційна напруга буття. І ще одна цікава деталь щодо формотворчої побудови згаданої збірки. На її початку авторка ставить філософічне питання про одвічні скарби видимого і невидимого світу - роздумує над ними, але остаточну відповідь знаходимо аж… на останній сторінці книжки. Мені це нагадує знамениту стрічку Мебіуса, яка не має ні початку, ні кінця. І ця загадковість не випадкова. Бо підсилена і проявлена через внутрішній стан поетеси її щирою і дитинною відкритістю до довколишнього світу. Тому і з’являються на божий світ саме такі поезії: глибокодумні, правдоподібні, де стовідсоткова свобода у самовираженні, як на долоні. Космос душі поетеси неосяжний, тож читайте «Словом по білому».