Re: цензії

21.02.2024|Ганна Кревська, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ
«Стежками босоніж» до широких доріг
19.02.2024|Ігор Чорний
Жертва на вівтарі патріотизму
Тренос за Узбережжям
Присутність відсутнього
13.02.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Неймовірні містечкові пригоди про… призначення людини на Землі
Катарсис цього місця
06.02.2024|Віктор Вербич
Крізь безмір материнського болю: драма Марії Матіос
30.01.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до пізнання – у назві
30.01.2024|Олександр Забарний, доцент Ніжинського державного університету ім. Гоголя, кандидат педагогічних наук, член НСПУ
На перехрестях Слова і Часу: сторінками нової книги Людмили Тарнашинської
30.01.2024|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук
Закарпаття - ключ до ЄС, Або про регіональний вимір мовної політики в умовах війни

Re:цензії

26.07.2023|17:59|Ганна Клименко-Синьоок

Цавет танем, або Море сили виходить із болю

Амеліна В. Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Брустурів: Дискурсус, 2014. ‒ 208 с.

Зринувши в цей світ першого дня нового року, вона відлинула за виднокіл першої липневої днини… Документуючи воєнні злочини росії, плекаючи пам’ять про Володимира Вакуленка, опікуючись його родиною, відкопуючи в саду щоденник закатованого письменника й готуючи його до друку, а вже згодом у передмові (видання: Володимир Вакуленко. «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші») констатуючи, що перебуває в середині «нового розстріляного відродження», чи відчувала Вікторія Амеліна, що невдовзі сама стане його частиною, поповнюючи трагічний контекст? 

На жаль, лише посмертно митці здобувають належну увагу, гідне (чи ж є для цього якийсь вимірник?) поцінування. Так, ніби варто вмерти, щоби бути почутим… Так сталося і з В. Амеліною – письменницею зі Львова, котру я ще пам’ятаю з літературного фестивалю «Острів Європа», що проходив у Вінниці 2018-го, де Вікторія мовила на Майдані Незалежності про топос міста, апелюючи до власного роману «Дім для дома». 

На свій сором, щойно зараз відкрила для себе В. Амеліну як письменницю-прозаїкиню – глибоку, оригінальну, таку, що сплітає світи й контексти, тож її текст щедрий на інтертекстуальність, він багатошаровий, поліфонічний, коли зовнішня конструкція тримає й витримує низку дрібніших, проте, далебі, не слабших, навпаки промовистіших і таких, що розщеплюються залежно від досвіду реципієнта, заразом підсилюючи роман у цілому. Це не чтиво для розваги, релаксу, це потужна батарея для спогадування, вибудовування аналогій, витворення асоціацій. Коли задіяні всі рецептори тіла й резонатори душі. Здається, текст зчитує тебе, промовляє тебе, слухає тебе, прописує тебе й вістує про тебе далі… 

Перший роман Вікторії Амеліної «Синдром листопаду…», продаж примірників якого був оголошений видавництвами «Vivat», «Discursus» як липнева акція на підтримку Нью-Йоркського літературного фестивалю, організаторкою якого була письменниця, став для мене (як і для багатьох інших, бо ж, як виявилося, число охочих переважило кількість екземплярів) можливістю долучитися до доброї спільної справи й рівночасно вшанувати пам’ять Вікторії. 

З кожною новою сторінкою дедалі дужче жалкувала, що не познайомилася ближче… Хіба думалося, що час настільки обмежений… Хоча це розуміння в час війни має бути на рівні основних інстинктів… 

«Синдром листопаду…» ‒ роман-пам’ять. Для мене тут важать три позиції: по-перше, пам’ять про авторку; по-друге, ‒ про Революцію Гідності, яка стартувала в листопаді 2013-го; третє (особисте) ‒ саме в останній місяць осені відійшла в далекі засвіти моя мама. Вочевидь, кожен додасть свої асоціації – принаймні щодо третього пункту. А може, доповнить і ряд. 

Разом із тим це роман-передбачення. Ні, там не йдеться про повномасштабне вторгнення, навпаки присутні окремі російські топоніми, але в тексті натрапляємо на фрагменти, які дивним чином перегукуються з воєнним сьогоденням. Приміром, про сирени. Сигнали автівок швидкої допомоги інстинктивно прочитуються як сповіщення про повітряні тривоги. «А про що думаєте ви, коли чуєте звук сирени?» (с. 13). Перше речення 1-ї частини роману, після якого відразу йойкаєш: В. Амеліна щось знала-передчувала до 2014-го… Ще довша відстань до 24 лютого 2022-го… Читаєш далі й розумієш, що мовиться про сирени автівок… Але і в першому, і в другому випадках стан тривожності не скасовується. 

Роман «Синдром листопаду»…» має ознаки психоаналітичної студії, позаяк свідоме/несвідоме, явне/уявне, дія/сон (стихійні марення з проекцією на три часові виміри: минуле, теперішнє, майбутнє) головного героя, Костянтина (Костя) Нечая, витворюють архітектоніку твору; перша частина прологу як прописування марення – щось на кшталт гіпнотичного стану (кожен із таких епізодів у тексті виділений курсивом задля розмежування світів – свого/іншого, тут/там) ‒ згодом стане компонентом реальності Нечая, прийдешнім, тож продублюється звичайним шрифтом уже в 17-му розділі. Світ, що оточує героя-протагоніста, направду жорстокий, він (світ) може легко проковтнути й не вдавитися. Разом із тим у ньому діють певні закони – хай навіть жорсткі, неправедні, втім, логіку все ж можна простежити. Що ж до снів чи марень як реагувань на інший світ, чужу душу, чужу долю, тут не йдеться про логіку як таку: все відбувається стихійно, хаотично, неочікувано навіть для Костя (як спорадичні навіювання). За винятком того періоду, коли Нечай піднімається соціальними сходами (?) за сприяння Спонсора, котрий стягує за «добробут» специфічну плату. 

На дефініцію «психоаналітична студія» є пряма вказівка в назві твору – латиномовна сентенція Ноmo Compatiens. Мовиться про гіпертрофовану здатність до співчуття (емпатії), гіперсхильність до цього, гіперчутливість, коли фізично, душевно, психологічно переживається-проживається те, що дано іншому, чужому, незнайомому. Коли пекельний біль тіла, яке спалахує на іншому краю планети, [пере]дається тобі, тож пізніше за кожної мінімальної загрози чогось подібного інстинктивно відсмикуватимешся, уникатимеш повторення: те, що не відоме представникам твого ком’юніті, тобі довелося пережити вже колись раніше, тож будь-що спинятимешся або намагатимешся перебувати осторонь… Але до певної межі – тої, коли вже не стане сил опиратися… Жодна кулька (міфічна чи реальна, біла або чорна) більше не діятиме… Одного разу зрікшись чужого болю (читаймо: причетності до чужої долі, чужої душі), звільнившись від тягаря, ти загубиш дещо найцінніше, заки знову не повернеш собі – себе. Себто нарешті станеш собою – цілісним і цілим. 

Рецепція стану гіперспівчуття чи гіперемпатії чимось нагадує передбачення: людина, наділена і першим, і другим, ‒ особлива, унікальна, вирізняється з маси чи то натовпу. Вона губиться в оцінці власної винятковості, артикулюючи її тягарем. Дар чи прокляття? – питається передовсім себе, не витримуючи цієї ноші. Хоче стратити її, позбутися статусу «надлюдини», трансформуватись у людину звичайну, буденну, земну. Впродовж роману реципієнт спостерігає душевні гойдалки Костя, неодноразово співчуваючи йому (адже ці випадання з реальності генерують проблеми на роботі, негаразди у приватному житті) й нерідко засуджуючи, коли той фактично зречеться найближчої на той час людини (Лізи), зважиться (буде змушений?) дослівно торгувати даром у лихі 90-ті, а потім, у постсовєтські часи, вирішить позбутися тягаря і стати ординарним чоловіком, триматиметься осторонь Майдану. Але до певного моменту… Заки знання не стануть тягарем, а брак емпатії – вироком. Риторичне питання, яке, вочевидь, супроводжуватиме читача, ‒ чи справді емпатія – виняткова, надлюдська якість? Як так сталося, що здатність співпереживати трактується як хвороба, від якої навіть є якісь пігулки, точніше кульки в коробочці? Одна, біла, – для очищення, переформатування, коли свідомість стає tabula rasa. А інша – чорна, до якої треба «дорости», дозріти… А що, як друга кулька не знадобиться й можна впоратися самостійно? Ставши людиною… 

Попри художню форму, «Синдром листопаду…» може претендувати й на документалістику, позаяк тут детально описано Революцію Гідності, а саме людей, посвячених у цю акцію, коли стираються кордони – географічні, соціальні, вікові тощо. І, вочевидь, для багатьох стане відкриттям самоспалення торговця Алі Буазізі в Тунісі 2010 року, затим масові протести проти режиму, повалення авторитарної влади… Бо, як підводить авторка, те, що далеко, лишається непоміченим, не торкає… Так само і революція в Єгипті 2011-го, відставка президента Хосні Мубарака (вважають, що ці події стали результатом успішної туніської революції)… І вуличні протести в Нігерії, згадані наприкінці книги… Кожна з тих подій вкрай перегукується з українською Революцією Гідності. Отже, як висновує В. Амеліна, світ єдиний, цілісний, попри низку «але», і щось, що трапляється тут, рано чи пізно відгукнеться там. 

У романі наявні біблійні інтертекстеми. Так, на початку твору акцентовано вік головного героя – 33 роки, а отже, мовиться про вік Ісуса Христа. Син Божий відродиться для Костя у людській плоті – в образі юнака з фотоапаратом, котрий під час Революції Гідності допомагатиме бабусі. Нечай спонтанно відкине від себе цю асоціацію чи впізнавання як святотатство. А ще дужче боятиметься, що подібний до Христа юнак вдасться до земних учинків чи жестів. І все ж віра в «чудасію», либонь, перемагатиме (попри неодноразовий Костин осуд романтизму майданівців): «Христос іде на Майдан, це ж треба вигадати таке, ‒ замість того, у що потрібно вірити, у що повірити можливо…» (с. 177). Додам, що на перших сторінках твору промовистими є міфологічні інтертекстеми (сирени, корабель «Арго», Мінотавр). 

Окрім двох вимірів (реальність/марення), є ще один ‒ як вставна новела, відокремлена від основної сюжетної канви (але пов’язана з нею) й розщеплена впродовж тексту на окремі фрагменти. Йдеться про літак із пасажирами. Спершу складається враження, що ця локація ‒ своєрідне чистилище для тих, котрі залишають земний світ. Першою втратою для Костя є бабуся (колишня актриса), й саме вона постає першою пасажиркою того дивного літака. Тож інші, котрі теж туди поступово втраплятимуть після межових ситуацій (приміром, Ліза, Вамбо), мимохіть «списуватимуться» як відійшлі, померлі… Чи так це насправді і в чім таємниця боїнга, дізнаємося ближче до завершення роману. Точніше правда про цей літак розкриється Костеві і спонукатиме його до роботи над помилками, до прозріння й переродження. Цей епізод-викриття генеруватиме кульмінацію у творі, у долі головного героя, історії України, бо саме тоді увиразниться Революція Гідності й участь Костя в ній. Світ, від якого тікає Нечай, якого не хоче чути, боячись всеоб’ємного болю, тепер знову віднаходить героя-протагоніста, а він – його. У висліді біль стає спасінням, прозрінням, джерелом сили. 

«Той біль вирубав мене. Чий біль? Здається, мій, розділений з цілим світом, з тисячею біноклів-очей. Чи чужий? Немає різниці. 

Я стояв, і Майдан огортав мене. Майдан Незалежності і Мідан Тахрір. Очі блакитні і очі чорні, єгипетські. І сила, море сили, що виходить із болю. І круговерть безстрашшя, готова поволокти і тебе теж, неживим мішком по розхристаній бруківці. І вже не пам’ятають, з чого все почалося і чому тут опинились. А почалося з віри, що біль можна спинити, і замість болю отримати нарешті – силу» (с. 199-200). 

Композиційно роман складається з трьох розділів, обрамлених прологом та епілогом. Останній дасть зрозуміти, що структура твору ще більш ускладнена, більше того, В. Амеліна дослівно віддає право авторства іншому, безіменному, лишаючи собі функцію перекладачки з невідомої (!) мови. Несподівано, чи ж не так? Але текст і має бути багатим на несподіванки, коли щось передбачати – марна справа. Можна загубитися у здогадах, як нетрях. Хоча, зрештою, це не найгірша перспектива. Тоді ніби граєшся чи змагаєшся з авторкою. А можна довіритися їй і рухатися впевнено, знаючи, що темряву змінить світло… У кожному разі помічною та аналітичною за своєю суттю слугує вступна стаття Юрка Іздрика «Єдина надія», де подано докладний розбір поняття «емпатія», характеристику героя-протагоніста, а завершальний абзац виділено курсивом і виведено на задню боковину як стисле рев’ю: «Це роман про співчуття і нашу здатність співпереживати іншим як, можливо, про єдину надію врятувати й зберегти цей світ, визволивши його від агресії, відчуження, недовіри, деструкції. А ще – про те, що навіть найменше зло помножується, поширюється і не зникає само по собі, як не зникають нафтові плями, пластикові відходи чи радіаційне забруднення» (с. 5). Нині, коли зло стає (стало?) тотальним, множачи руйнівні впливи, ця книга отримує нове життя. Для українців стовідсотково. 

Ключовою постаттю в романі, безсумнівно, є Кость Нечай, знайомство з яким відбувається ще у пролозі, коли той прокидається чи то виходить із дивного марення, не тямлячи природи цього стану. (До речі, хистка межа між світами – вкрай поширене явище в сучасній українській літературі, згадаю тут нещодавно мною читані романи Алли Рогашко «Провидець» і Таміли Чупак «Соло горихвістки».) Разом із тим герой не спростовує власної дивакуватості, навіть своє ім’я вважає дивацьким і неприродним. «Я ж і сам дивний і неприродний, із занадто білими руками, вкритими рудими кучериками, із занадто світлими сірувато-блакитними очима. Велика бліда муха, чи то – мух…» (с. 8). А головне, що лякає Нечая і точно інтригує читача, – це здатність переживати-відчувати чуже: «А я боюсь знову провалитись у дивні сни. Чужі. Знаєте, своїх боятись не варто – вони лікують, виводять біль, як гній із запаленої рани, так що на ранок лише маленький сухий шрамик. Боятися варто чужих» (с. 9). У ході подальшого знайомства з Костем його дивацтво, либонь, стає вмотивованим, зважаючи на те, скільки випадає герою з раннього віку. Кругле сирітство, втрата бабусі, відмова двоюрідної тітки бути опікункою, сиротинець, дружба з Лізою, взаємна симпатія ‒ розрив, побратимство з Вамбою, звинувачення й ув’язнення останнього, «служба» у Спонсора… Утім, важить і вибір Нечая. Хоча чи можна засуджувати хлопчину, який після втрати бабусі лишається тет-а-тет з дорослим світом? Подальша перспектива нівелює травматичний досвід, спричинений смертю рідної людини, адже попереду – абсолютна невідомість. «Якщо бути до кінця чесним, то я забув про бабусю у ту хвилину, як викинув жменю землі на її труну – ніби кинув свою пам’ять до неї у могилу» (с. 23). Думається, не кожен зважиться навіть подумки зізнатися собі в подібному, бо на те треба мати сміливість. Трагедія з дівчинкою-сиротою Лізою важко переживається хлопцем, тим паче злочин інкримінують єдиному другові Вамбі… І все ж Костин вибір – одноразовий візит до лікарні й подальше забуття. Далі – допомога Спонсору, торгівля даром, хоча вище констатований добробут ‒ відносний. Більше того, прозирає дихотомія «Фауст – Мефістофель». Щоправда, перемогою можна вважати звільнення зі сиротинця, проте якою ціною? Одне пекло змінюється іншим – не кращим і не гіршим. Певна річ, тяжкі дитинство і юність закладають основи низки комплексів, що даються взнаки і в дорослому віці. І дар емпатії може слугувати керунком, навіть вивести на злочинця, який знівечив тіло й долю Лізи. І може його покарати або дати змогу останньому спокутувати гріх… Чи ж скористається нагодою винний і чи зважиться звіритись Костю на рівні навіювання? І як це мовити «Цавет танем» ворогові? 

Досвід перебування в сиротинці – жахливий і болісний. Він лишається довічним тавром, яке не виводиться, бо закарбоване далеко вглиб – на рівні свідомості й підсвідомості, на рівні кодів і знаків, речей і людей, ароматів і смаків. «Пам’ятаю вже, як прокинувся, зім’яв руками вологе простирадло… Воно пахло моїм новим життям, п’ятьма десятками інших хлопців та дівчат, що по черзі вкриваються ним, і пральний порошок не вбиває цього відчуття неприналежності. Всі – і ніхто. Один за себе, і всі на одного» (с. 25). Чи ж дивно, що Нечай спершу обережно, а потім так спрагло «всотуватиме» в себе дух Майдану… «Я ж ніде не був своїм, з 1989 року, ніде… Ні в дитячому будинку, ні серед бандитів, ні серед просунутих рекламістів і дизайнерів. А тут, дивно, були ж люди зі всіх місць і часів – і бандити, і креативники, і сироти, і ще бозна-хто – і всі свої» (с. 196). 

Майдан дає Нечаю розуміння ідентичності, єдності, відчуття родини, як би патетично це не звучало… Ні дружина Алла, для якої передовсім важить відпочинок за кордоном і фото на фоні єгипетських пірамід, ні коханка Агуніка (колега-вірменка) не дають Костю відчуття спокою, тож його свідомість і підсвідомість час від часу вихоплюють образ Лізи, хоча герой навіть не знає, чи вдалося тій вижити… (Хіба що грошову лепту він таки свого часу вніс – так, ніби відкупився або ж виправдав для себе відчуження.) Так само нічого не знає про Вамбу, заки не отримає запит у скайпі. Зате дивним чином знаходить спільну мову з батьком давнього приятеля – арабом із Венеції… І навіть бачить ментальну розбіжність між батьком і сином, розуміє, що взаєминам цих двох заважає не лише мовний бар’єр, а значно вагоміше й важче… Великий об’єм випитого в Каїрі чаю в будинку Тарека тавтологічно перегукується з прізвищем героя – вочевидь, це не є випадковим збігом. 

Кость і Тарек пов’язані особливим чином: їхня зустріч не підпорядкована форматам прогулянок, гостювань і чаювань… «А що тоді шукаємо ми?» ‒ питається Нечай. «Не знаю. Можливо, сенс? Сенс тих страждань, тих дивних збігів? Доказ, що ми єдині і не відрізняємось нічим. Ніхто не відрізняється», ‒ відповідає Тарек. Зв’язок Костя з останнім, либонь, не може бути нівельований жодними обставинами – навіть смертю… Тим паче нею… Площа Тахрір і Майдан Незалежності – спершу одна, затим друга стають символами свободи… Свободи, яка здобувається кров’ю… 

Роман Вікторії Амеліної «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» порушує низку питань, можливо, порушує частіше, аніж дає відповіді. Та й чи є це, зрештою, завданням літератури ‒ відповідати? 

Тяжко усвідомлювати, що, видавши свій дебютний роман як високоякісний твір, глибоко й правдиво занурившись у чоловіче єство, а тепер маючи на руках докази численних злочинів росії, Вікторія могла би згодом написати надпотужний, багатовимірний текст, але ворог безповоротно відітнув Пташці крила… Утім, її загибель стала нашою спільною втратою, спільним болем, із якого виростає океан сили – нашої, національної, української, людської… В ім’я пам’яті Вікторії Амеліної, загиблих Героїв і всіх невинно убієнних у цій ненависній війні, яку можемо сміливо артикулювати геноцидом росії проти України. 



Додаткові матеріали

03.07.2023|17:25|Події
Прощання з письменницею Вікторією Амеліною відбудеться 4 липня у Києві, 5 липня - у Львові
23.06.2023|10:24|Події
На Книжковому Арсеналі презентували книжку Володимира Вакуленка-К. «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші»
14.04.2023|11:35|Події
На Лондонському книжковому ярмарку Україна матиме особливий статус
26.09.2021|19:35|Події
Війна за справжність: за кілька кілометрів від лінії фронту відбудеться Нью-Йоркський літературний фестиваль
23.06.2021|13:44|Події
«Видавництво Старого Лева» на Х Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал»
03.07.2023|13:04|Події
"Людина із неймовірним відчуттям фантастичності Всесвіту". Друзі і колеги згадують про вбиту росіянами Вікторію Амеліну
03.07.2023|12:49|Події
Росіяни вбили українську письменницю Вікторію Амеліну
31.12.2021|12:51|Події
Найкращі українські книжки 2021 року за верcією ПЕН
02.12.2021|09:38|Події
55 найкращих дитячих книжок 2021 року за версією «BaraBooka»
20.09.2021|15:10|Події
ПЕН та The Ukrainians назвали 100 знакових романів і повістей українською мовою
06.12.2016|15:59|Події
Короткий список найкращих видань для дітей і підлітків 2016-го від БараБуки
13.02.2015|08:48|Події
«Книжка року’2014». Номінація «Красне письменство». Повні результати
12.12.2020|17:04|Події
Оголошено довгий список номінантів на здобуття премії Drahomán Prize 2020 року
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»
07.02.2024|19:01
"Книжковий Арсенал" оголоcив дати й формат проведення 12-го фестивалю
07.02.2024|10:08
Оголошено конкурс на здобуття літературної премії ім. Ірини Вільде на 2024 рік


Партнери