Re:цензії

17.11.2020|08:58|Микола Гринь

«Ми будемо ще жити й жити…»

Цей перший рядок з заключного вірша книги «…ані вирію, … ані скиту» сміливо можна назвати потужним стрижнем, на який впевнено нанизано весь духовно-філософський потенціал нового творчого доробку Наталки Фурси. Така впевненість базується на тому, що «пітьма відступить, наче ватра»…і «зійде завтра, світле завтра» і «привітає нас Господь…»

Кожному із нас неодноразово доводилося чути або ж і самому говорити, що книгу прочитав на одному диханні. Було і в мене так. Доки не потрапила до рук книга поезій Наталки Фурси «…ані вирію, …ані скиту». Скажу відверто: перечитав її тричі. А після цього ще неодноразово повертався. Кожен раз із неабияким задоволенням. Але жодного разу не зробив це на одному подиху.  Навпаки, кожне нове прочитання було більш вдумливим, більш глибоко емоційним і, я б сказав, в окремих випадках болісним. Читав по одному-два віршу.  Інколи – три.  І робив перепочинок. Часто із заплющеними очима. А в голові «прокручував» прочитане і перечитане. Навіть згадав Тичинине: «О, скільки у природи немудро-мудрих літер! О, скільки у людини невміння прочитать…» Та й сама Наталка Фурса  у тон цих геніально-філософських рядків додає своє запитально-риторичне: «Чи втішить жнивами насіння свого сівача? Чи вродить воно…». Бо час «пером пошматований вщент»

Спершу замислювався над прочитаною поезією. Тоді – над строфою. Згодом – і над окремим рядком. Відчував, що саме тут треба зупинити подих, аби дістатися до вершини чи днища її глибокої гори і насолодитися там чи набити оскому від солодкувато-кислої ожини (саме так метафорично «Глибока Гора» та «Пізня ожина» вона планує назвати майбутні поетичні збірки). Бо в душу то мурахою, то комахою, то птахою  вповзали-влітали  думки, співзвучні з моїми,  і в мене теж, як і в ліричної героїні, «тужавіла  крапля слізна», «запеклись німотою крики…»

Не запідозріть, що я був спраглий чужого, пустий, мов той метафорично-алегоричний глек із її поезії, але іншої збірки. Просто хотів, щоб вистачило сил з жадібністю оси випити до денця той нектар з божої квітки поетичного саду Наталки Фурси, в якому навіть «густий бур*ян ромашку не задушить, // густа трава не заховає мак…»  Своєрідного азарту чи натхнення до осмислення  додавали й слова ліричної героїні, яка відверто зізнавалася-попереджувала читача, що «вас не пускаю – ні в душу, ні в оселю, ні в долю, хіба … на камінну подушку…»

Звісно, ні лежати, ні спати на ній не було щонайменшого бажання. Тим більше, що й камінь «отой, що зоветься плаха, // отой, що на службі у смерті» й «його обмивають кров*ю». Тому  з особливою впертістю продовжував  «в пісок розтирати камінь». Тобто, читати.  Та й виявилося, що не я один такий збентежений і відшукав в поезіях саме те, що не вміщується в моє серце з кавалерійського наскоку. Он і очільниця чернігівських літераторів Ганна Арсенич-Баран також зболено у соціальних мережах говорить: «Хоч усоте читай, а кожен раз тривожить…»

Та й чи можна спокійно у ході читання-осмислення реагувати або ж не звертати уваги на відчайдушний крик ліричної героїні про набридлий, зловісний хаос бо «у Отчім домі знов вигріває змія…». Тим більше, що знаємо:  одна біда не йде і ще сім за собою веде. Отак і в нас небезпека не лишень від гада, а й від того, що «заблуди блудять у своїх краях… Іуди приручають солов*ят…» А в пекельному казані киплять-варяться  в смолі останки нашої державності, а чорна сутана руїни огорнула наші душі.    

До цього горя додається ще одне, з яким важко змиритися, з яким нестерпно жити й творити, бо став той «блудний син – найвищий чин у нашій славній Україні…» і «Господь щоліта знаходить Іуду в кожнім…» Ці христопродавці гендлюють рідним краєм так, що  «вітер-ординець чигає в полі…», але навіть не він «землю нашу оре. Її оре і сіє «Град»… і «знову сніги горять! // Знову у сховках -  пекло…// Знову з кривавих піль // крепом  - стежина в небо…» і хоч «виповзає зі скиту воля» та «наповзає війна згори», а ординці, як і сотні літ тому, своїми дикими «набігами витопчуть навіть рай…»

Наталка Фурса, корені роду якої сягають глибини козацького Ічнянського краю на Чернігівщині, у дитинстві планувала стати художником. Малювала навіть чудові краєвиди рідної природи. Але, за її ж словами, доля пензля поламала… Залишила тільки один олівчик писати. До цих слів додам, що виявився він не простим, а чарівним. Бо з-під нього народжуються і летять між люди  оригінальні безмежно-талановиті вірші та проза. Втім, своє кредо  вона описала досить влучними словами: « а те, що вийде, - назвемо долею// й любити будемо//душею голою і плоттю кволою -// як люблять люди.// А те, що зайде без стуку й дозволу// в голодне серце, //назвем поезією, а прозою// саме назветься…»

  Немало років тому авторка книги, або ж «жінка-комаха», «жінка-птаха», як вона називає свою ліричну героїню, добровільно зреклась у Полтаві  урбаністичного середовища з комунальними та соціальними принадами і проміняла його на звичайну хатину на околиці селища Ромодан, бо тут «сьомий день на отаву не скошено, // тут ще Бог не помер // і готовий утішити кожного…» Такий крок вона пояснює просто і буденно: «Це не подвиг зректися раю….» Але навіть ця скромна хатка на Полтавщині не стає для поетки прихистком розтерзаної  мостами кирилиць «під німотою неба» та «німотою урвищ».  Їй долею уготовано «розсипати усе і збирати, від аз до ятя,// і малесенькі літери зрощувати в слова», їй Всевишнім визначено ті слова стуляти, «мов яйце-райце, яке колись Господь для нас творив», збирати «храм із хаосу цеглин»… «зі слів вірша» і постійно жити в середовищі з гостроточеними римами, «що душу кололи й хотіли розширити межі» світу, в якому  «ані вирію, ані скиту…»

Саме так метафорично-трагічно-печально і поруч з цим величально  «…ані вирію, ані скиту…»  й назвала Наталка Фурса свою найсвіжішу збірку поезій, яку випустило в світ до читача полтавське видавництво «Дивосвіт» на замовлення  департаменту інформаційної діяльності та  комунікацій з громадськістю Полтавської  облдержадміністрації за планом випуску соціально-значущих видань. Наголошу, що за плечами члена Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників не тільки факультет журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка, а й робота за спеціальністю в засобах  масової інформації, редактором у видавництвах. Наталка Фурса є автором  семи поетичних  збірок та книги малої прози «Зінське щеня», які знайшли широкий резонанс і визнання серед читачів та літераторів. Навіть поза межами України. Окремі її книги навіть перелетіли через гори, моря-океани  і знайшли й там схвальні відгуки. Бо в них звучить справжнє слово – завжди виболене, яке то кулеметною чергою, то одинокими пострілами з нагана  розстрілює серце й душу, але залишає читача жити. Хоча б для того, щоб на весь Всесвіт гордо повторити вслід за ліричною героїнею: «Сьогодні вкотре осінь зустрічаю. Привіт, красуне! Як ти? Говори…»  

Щоб не бути звинуваченим у марнослів*ї глибокого і високого звучання її голосу, який, без перебільшення, є совістю сучасності і заслуговує стояти поруч з Ліною Костенко, звернуся до  відгуків поціновувачів поетичного слова із соціальних мереж. Знаний науковець і літературознавець Анатолій Ткаченко про її творчість лаконічно, але глибоко і всеосяжно сказав «Бездоганно!». «Чудова поетеса» - двома словами, але теж філософськи мудро і виважено відгукнувся про творчість Наталки Фурси науковець і поет Анатолій Матвійчук. «Дуже цікава, талановита поетеса», - це слова президента міжнародної мистецько-літературної академії письменника Сергія Дзюби. Його колега письменник Микола Будлянський  з Чернігова теж не приховує свого бачення про Наталку Фурсу. «Потужна поетка, - пише він. – Кожен вірш переболений як гілочка душі, відчахнутий, розрахований на думаючу аудиторію…»  Вже згадувана вище очільниця чернігівських  письменників  Ганна Арсенич-Баран після прочитання творів колеги з літературного цеху відгукнулася словами «це справді до розриву в жилах…» «Є такі вірші, які подобаються з першої хвилини. Ними ділимося з друзями. А вашу поезію хочеться читати наодинці, щоб тільки наодинці з собою поплакати, подумати над життям, - так відгукнулася про збірку Наталії Фурси  читачка Тетяна Володіна.  «Я слів не підберу, - пише інша читачка Леля Озерчук. – Всі будуть замалі. Але в моїх очах сльози і я хочу Вам про це сказати. Дякую, пані Наталіє!».

Це лише невеличка дещиця радісно-захоплених і справедливих відгуків. Їх можна та й потрібно цитувати й цитувати, аби донести до читача  високу драматичну напруженість поезій, зворушливу та філософську  творчість  з глибинною силою слова, схожого на вистояне багаторічне вино з найліпших сортів винограду, де в маленькому вірші відчуваєш безмежний світ  правди та емоцій, глибоко патріотичну україноцентричність позиції авторки, яка доступною їй зброєю бореться за народні, священні чесноти та ідеали. І саме цим стає схожою з Лесею Українкою, яка теж величаво порівнювала поетичне слово з залізною зброєю. З  особливим набатом це звучить в розділі «… так не люблять лише Вітчизну…» Потужного наголосу в назві розділу додає доречно-вміле, але нетрадиційне використання частки «не», яка змушує замислитися над змістом багатьох поезій і, зокрема, такої думки однієї з них:

                 Героям – слава, пам*ять і… хрести!

                 Раз укопати – й більше не нести,

                 І можна розговлятись на майдані…

 У цих та і в інших рядках поезій  читач в одну мить разом з ліричним героєм може опинитися в гармонійному зв*язку з суспільством,  навколишнім середовищем, природою і раптово розчинитися душею там дощенту.

 Попри такі високі і цілком справедливі та заслужені  оцінки, пані Наталка скромно заперечує, що вона поетеса не розкручена. Не відаю, який смисл вона вкладає в ці слова, але я б категорично заперечив такій думці. Хоча поруч з цим додам, що нині українські письменники досить у скрутному становищі. Підтримка їх творчості на рівні держави мінімальна, немало літературних часописів перестали виходити або ж ідуть до масового читача з куцими тиражами. Газети теж мало роблять для популяризації творчості сучасної української літератури. І віддати полосу під нові творчі доробки поетів, як це недавно зробила для знайомства з  поезією Наталки Фурси газета «Слово Просвіти» є радше винятком, а не правилом. Додам, що  майстри слова змушені жебраками ходити з шапкою по колу, і ніби милостиню, випрошувать кожну гривню від скупих меценатів, аби зібрати кошти на оплату друку нової книги.      

Та знову ще раз повернуся і  акцентую увагу читачів на заголовку книги. Вона є своєрідним камертоном, яким авторка як вправний музикант налаштовує читача на поліфонічне звучання високого поетичного слова, де так, повторюся, «не люблять лише Вітчизну», - «непозбувно і неуникно». І в цих рядках, і в заголовку книги сконцентровані  її замисел, кульмінація і розв*язка і вони провокують ним читача на творчий конфлікт, бо її лірична героїня живе «в надії тріщинку бодай одну знайти в пітьмі – і розчахнути браму!..». На додаток «у її скиті вітри у брами стукають лобами»,  і ці удари нагадують нам: нікого «чаша не мине…» 

Лірична героїня з напруженим драматизмом, філософською  заглибленістю в суть земного життя хоче почути правду. Та «вона – то мертва, то німа, то кам*яна…». І така жорстка і жорстока дійсність, коли в народу насильно відбирають власну історію, а, значить, і свідомість забирають, без якої людина стає гієною, яка прислуговує знавіснілим шакалам,  спонукає її з тривогою розповідати-бідкатися про свою долю. Вона непокоїться і сповідається перед читачем і собою: як бути, як же жити, коли в тебе ні вирію, щоб у небо злетіти, ні скиту, де б можна голову прихилити? В який бік повернути, коли грайлива фортуна відвернулася і вона приречена жити і без вирію, і без скиту.  Так і хочеться викрикнути Шевченкове: «Щастя, де ти живеш?» або ж  згадати його ж «без долі… гнилою колодою по світу валятись…» чи кобзарсько-лірницьке  «Зажурилась Україна, що ніде прожити» чи скорботно-щемливе «Ой, горе тій чайці, чаєчці-небозі… що вивела чаєнят при битій дорозі…»

Але що вдієш, коли  такий життєвий шлях уготований їй Всевишнім. І вона блудить ним у пошуках щастя, у пошуках міфологічної  теплої, благодатної країни з вічним літом. Різними можуть бути результати таких «мандрів». Он і в «Роксолані» Павла Загребельного  героїня зникла, полетіла у вирій і не вернулася й ніколи не вернеться. Та й у Івана Драча «жінки летять у вирій всі, як є…» Згадаймо й про інші літературні образи нещасної долі:  «У кожного своя доля і свій шлях широкий», «Сльози мої, Христе, прийми!..» та «Плачте, очі, плачте, карі, така ваша доля…» Згадується й Франкове, який «благав для нещасної долі…» Ось і в Наталки Фурси  «на кожну усмішку набігає сльоза, //У кожній сльозі - промінь сонця грає…» Саме цей промінь сонця дає певну надію ліричній героїні злетіти у вирій, коли в «крила сумирні вітрець війне – з віршів у вирій неси мене…» І за цим відразу ж «Здрастуй, вирій, чи ирій, чи зимний рай, чи земний Едем…» «Неси, хоч я ж «літати й досі ще не вмію – ні у вирій, ні через яри…»

Отож Вирій бачиться не Царством Небесним, до якого злітаються по смерті душі  людські.  Летіти «не в Господні сади любові», хоч там, ймовірно, життя мов казка. «Ох… не у вирій… Ох… не у нірку…» . – благає-просить героїня поезії. Бо хоч «я жити не  мушу – і тому живу сьогодні…» Живу сьогодні, бо «себе не стратила… та якби й грішила – тобі простили!» Правду твердить мудрість біблійно-народна: Киньте в мене камінь, хто з нас без гріха… А Наталка Фурса доповнює із сльозою, що спікається вмить, «прощаю, любий, прощаю, //бо хто ж із нас без гріха?»  Простили й ліричній героїні, щоб і далі вона творила. Отож, якщо й полетіла у пошук того казкового вирію, повертайся… «Раз живеш, ні в чому собі не кайся… Знов гніздечко собі ліпи…» Вона й нас, грішних, закликає-просить: «Прощати будемо, поки й дишеться, - бо й нас прощатимуть…» Очевидно тому й Творець не відвертається від неї, дає можливість «в підніжжі свого хреста» смакувати «суничку стиглу… й не бачить небесну стигму у обрію на вустах…».  Творець Наталки Фурси – творець свого світу і свого світогляду із золотим зерном таланту, оригінальності, у якому вона бажає-марить «на мільйон майданних слів» почути «одне із Богом наодинці…»

Звісно, щоб відірватися від землі, злетіти бодай не у вирій, треба мати крила. «Чому мені, Боже, ти крилець не дав? – допитувався герой відомої пісні. А мама-горличка бідкалася: « Ой, якби я крила мала…» то вона б щоночі літала до донечки… Адже народжений повзати – летіти не може. Та й, за словами Наталки Фурси,  «у крилатих більший вибір: вони на землю дивляться з висоти…»

У багатьох поезіях Наталки Фурси з цієї книги метафоричні крила є символом глибокої думки ліричної героїні, її високої мудрості, віри й любові, духовності людини, «яка не літає, а крила має…» і здатна на богоугодні вчинки. Прикро, але, як і в реальному житті, інколи й на підлість. Про це скажу нижче, але то вже мова буде не про людей, а лише гуманоїдну  подобу на них без розуму, честі й любові. Бо в них теж, як у тих двох каменів, що серед двору стали «була душа при пам*яті, та згубила крила…А після цього душа в неї – «уже камінь!..»      

 Лірична героїня Наталки Фурси  й справді не хоче, та й не може повзати, не для того вона на світ Божий  появилася. А ось крила виростають не відразу. Спершу  мураха, говорить героїня, віддає «мені крильця руді свої» і бачать всі, що  «розростаються крильця мої руді, роз-рос-та-ють-ся…» Крила-то розрослися. Та й з ними не відірвешся від землі, «бо як літати  не розкаже й птах…» -

     Врешті, крила тверднуть і ламають віти…і вже «ах, летить!. Птаха горда, вільна: // хмари креше, бо крила сильні - // можуть весь обійняти світ…» Та «під снігом білим обважніли крила», обважніли так , що настає проблема, «чи два ангельських виростити крила – узамін старих// та  й дивитись на тінь добра і зла// із Синай-гори?» Але ж добро, радість з журбою та бідою обнімаються. Про це наголошує нам Наталка Фурса в «Баладі про Телесика».Там безкрилого  хлопчину птахи горді й вільні, гарні, тихі, милі із «крильми-стягами», але на лапах з багном і слизом (ох, як тут проситься порівняння з нашим  сьогоденням, з нашими окремими політиками-депутатами-олігархами-скотиняками), які «одвертають безликі лиця» від казкового Івасика-Телесика, бо рятувати його, мовляв, пізно. Попри все, просять його, безхатька безкрилого, не обтяжувати їх слізьми та молитися за них, щоб вони спаслися, «бо ми ж з тобою – рідня».

Не тільки в баладі, а і в реальному житті, аби не осісти на дно пропащими, всім - «чолом у бік вівтаря», аби не жити на берегах ріки, які «пече ропа од горя чорна», життя ставить завдання шукати рідних між чужих. Тобто, йти проти течії. Лише тоді вітер подарує силу і згуртує «у рій чи рід», аби вже разом з чужими, що стануть рідними, прибитися, врешті, хоч до якогось маревного скиту…

Як і в уявно-реальному вирії, так і в такому ж скиті, сфокусований космос поетки з її  «пилком і пилом», з її глибокою горою, з її страстями по Страті та іншими алегорично-метафоричними образами. Бо скит цей, в якому  «ні бажання, ні причини»// ще день сухий кавалок глини…» як чистий аркуш, // що в рабство душу не продав…».

                 І можна все!

                                   І страшно – все…

                 І все вже є

                                   Й нема нічого…

                 І ти ще можеш стати перед Богом,

                 Що чашу мимо пронесе…

Саме тут, у цьому скиту, що уособлює  не тільки Едем кожного з нас, а всю країну, в ліричної героїні «часи такі невільні»…// це місце для затворів добровільних», і її глибока духовність сприяє тому, що  «вода змиває втому з наших тіл, щоб мати сили шліфувати перли…» І вона шліфує кожне слово, кожен рядок, кожну фразу, кожну думку. Як знову ж таки персонаж Лесі Українки на гору круту, крем*яную з веселою піснею на вустах піднімає важкий камінь, так і в Наталки Фурси героїня, у якої «на тілі вже тільки й одягу – шар ропи», та все ж вона раз по раз нахиляється «взяти камінь, що лежить під ногами,  - ще теплий, і світиться, мов яєчко…» І ця комашка з горою поперед себе – «така дурна…» -  штовхає камінь, відносить його  на вершину гори у гніздо, «щоб до сонця ближче…»

Так, сонце, коли до нього ближче,  додасть і людині, і природі  життєвої сили, рівноваги у цьому неспокійному житті, спонукатиме до відродження.  Особливо, коли «на зиму в грудді аж синім виривала для себе скит…» Саме цей, такий важко здобутий скит є твоєю «державністю нори, у якій тобі випало жити…» Ось тому й розумієш, що такий скит, така глибоко забута нора для більш ніж аскетичного життя є справжньою, за словами авторки, «кліткою простору і часу», де «темно всім – із лихом, і з добром». І ти намагаєшся вирватися на волю.

І тут авторка робить несподіваний, крутий поворот й розпачливо-благально-риторично запитує-сповідається: «Якби я знала, де мені подітись… Якби ж я знала, як мені радіти…» Така жорстокість, такі неймовірні зусилля для продовження життя  викликають нову бурю емоцій. І авторка вже волає: « Я дякую за жорстокість. Я дя-ку- ю…» Бо лише реальна жорстокість, відсутність царських чи королівських хоромів, а наявність скромного гроту-скиту, скиту-нори, скиту-клітки  дозволили побачити її героїні «зорі в гривах коней», бо саме там вона змогла збагнути, де, як і чому «горлом гріє пісню соловей», а навіть при найсильнішому бажанні  «комаха не стане птахою» і після всіх терзань її «душа  нарешті чисту воду п*є…»

Виразною особливістю творчості Наталки Фурси і це надзвичайно  проявилося в книзі «…ані вирію, ані скиту…», є яскраво-барвисте використання різноманітних художніх засобів. Це повтори (ти дала мені небо й крила, ти студила мені у тіло,   ти ріці провернула тіло, ти розквітла й запахла знов), риторичні запитання (І хто ж їх жене? Дух наживи чи дух свободи?), метафоричні ряди ( Небо стеле шовк на голови атлантам; німо в глухому світі; пам*ять зреклася раю), несподівані епітети (сіра пляма ранку у вікні; Каїн з тавром невитравним бездомника на чолі), звертання (не ричи, не ремствуй, не речи), спонукання до роздумів (навіть в раї не вродиться ягідка добра на полину), порівняння (верба і дуб – чужі по крові; сонце – важке, як камінь), оклики (я проганяла тінь його: Іди! Вертайсь до нього!), антитези (ні кров, ні сльози, ні вода; і все вже є, й нема нічого), опозиційні рими (падати – рости, любити – страждати, дихати – вмирати, летіти – лежати) та інші.

Велику інтригу, занепокоєння, спонукання до розмислів, приводом до аналізу прочитаного додало й використання такого розділового знаку, як три-  крапка. Вона засвідчує не тільки про незавершеність чи перервані думки, уривчастість поетичного натхнення, коли шукаєш і не знаходиш потрібне для висловлення точної думки слово. Навпаки, в поетки висока культура слова, кожна фраза виважена, філігранно відточена і відшліфована. Навіть тоді, коли вона змальовує звичайний камінь – «маленький, гарний, коштовний… немов дитя…»,. Камінь, який «світиться, мов яєчко…». Камінь, який «з коштовного робиться валуном», і у якого «пам*ять довша, ніж у доріг, але чи не єдиним непрощеним гріхом, «що він обростає мохом, і тому сліпне».

І назва збірки «…ані вирію, ані скиту…» розпочинається і завершується інтригуючими і загадковими  трикрапками. Це є своєрідною авторською манерою на щось натякати, звернути особливу увагу, піддати сумніву. Врешті, спіткнутися об них, як об камінь, «що лежить під ногами». Таку авторську родзинку вона продовжила і в назві розділів книги. Всі вони «…жінка-птаха, жінка-комаха…», «…ніч тече, мов прочахла кава…», «… тільки зерна, затвердлі в часі…», «…затужавіла крапля слізна…», «…так не люблять лише Вітчизну…», «…просто доля….», «… просто неба….», розпочинаються і завершуються цими загадковими трьома крапками, знаками-символами.

Додам, що назви цих розділів мають одне потужне філософське джерело. Це – вірш-заспів до книги про жінку птаху, жінку-комаху, яка розгризає кавові зерна. З цього вірша вона вихоплює  «знаменник вічної формули» з  однієї фрази і поступово вщерть наповнює її глибоким і потужним змістом. Хай інколи навіть з мінорною тональністю чи траурно-сумними чорними (чорне зерня, чорні стебла, чорні краплі, чорна гора, чорна надія,  чорні крила) чи сірими самотньо-хмурими  кольорами, хай навіть з півсотнею відтінків ( сіре небо, сірий очерет, сірий сніг, сірі лиця, сірі стежки).

 При цьому майстерно  основна думка попереднього вірша переходить  до іншого. І стосується це не тільки диптихів та триптихів, а й окремих поезій, в яких читач разом з авторкою мають розкіш  «небо у веселці полоскати».  А вже тоді вона хвацько перев*язує їх тугим словесним, ідейно-смисловим перевеслом у потужні снопи, які складає в копу-збірку.  Щоб нагадати нам, що «з гідністю тяжко жити», що «сонце не йде за звіром», що «легко ходити в небо». І тут же застерігає - «тяжко вертать на землю», і тут же радить пам*ятати: «зрадливі вчора - ошукають знову».   

Змушує до осмислення-роздумів і відмова авторки від використання в назві книги і розділів прописних літер. Вона цим ніби підкреслює, що вірші, висловлені в них думки, переболені в часі, давно висіяні в землю зернинами-насінинами і вони ось! не очікувано, попри всі невіри і віри, зійшли й забуяли пишним квітом крізь каміння та перелоги і щедро поять нас доброю  любов*ю. Щоб врешті жінка-комаха здобула собі крила для польоту. Навіщо? Адже ні першій, ні другій не судилося  мати ані вирію, ані скиту і її призначення-покликання, її доля – лише  «вигризати у зернах кави  світлі діри – для жінки-птахи. Однозначну відповідь на це питання ви не знайдете. Авторка спонукає читача самостійно знаходити її у власній уяві.

Я ж скажу, що до метафоричного образу скиту-пастки, де темно всім, де «в дуплі верби немає місця небу…»   і де «Іуди вчать співати солов*я»,  цієї клітки простору і часу, авторка звертається не вперше. Ці теми порушені і в попередній збірці поезій «Пилок і пил». Врешті, її ліричні герої не у відчаї від цього. Бо це ще не остаточний вибір: «В скит чи на свободу», бо хто виправдає скит, - «потрапить в святці…» І на цій дорозі постане храм – «високий, гарний, світлий…»// і можна тут сховатися від світу» («Пилок і пил»). Так, від світу сховаєшся, але в авторки тут знову закономірно виникає риторично-загадково-сумнівне запитання: « А мо* й від Нього?»      Але відповідь вона на нього знову  нам не дає. Вона бажає бачити активного читача і залишає кожному подумати-помізкувати над цим непростим філософським питанням. І вже в наступній книзі продовжує цю духовно-філософську лінію і вдумливому читачу дає зрозуміти, що від Нього ніхто і ніде не сховається. Навіть у аскетично-страдницько-святому скиті. Як писав недавно покликаний Всевишнім Микола Петренко, «я утік, я зарився в самітницький скит…»  Так і Наталка Фурса обрала собі скромний скит чи то у крайній «осміяній» хаті «з ликом і бійницею вікна»,  , чи у першій від околиці, «бо перша і остання «для стрічі і прощання», в якій «і край і центр», за її ж словами, «небесній і земній», «маленькій і великій» хатині.

Який би розділ книги не відкрив читач, він завжди відчує поезію психології душі. Вдумаймося, скільки  мудрості – і глибоко народної, і професіоналів-філософів- психологів- богословів вкладено ось в такі рядки:

                 Нехай ніхто не стверджує про те,

                 Що до смаку, а що – невгодно Богу.

                 Це лиш зима сніг правильно мете,

                 Однак – то вздовж, то впоперек дороги…

Перегорнемо кілька сторінок і знову в чотирьох рядках вірша  занурюємося в святість буття:

                 О, не тримай на вільного злоби,

                 Якому дав окрайчика сьогодні!-

                 Поглянь, як люблять небо голуби,

                 Що їли хліб із теплої долоні…

Що може бути святішим від хліба із теплої долоні?! В цих та і в багатьох інших рядках книги вдумливий читач безумовно спіймає себе на думці, скільки благочестивого, божественного й інфернального, тобто, потойбічного, пекельного, тяжкого і похмурого закодовано в душу  людини, бо «воздається наосліп, карається теж навмання». Можна  продовжувати цитувати, як говорить поетка,  «банальні очі вічних істин»  та «дивитися у них», «бо ми  все ще в певній миті, в певнім місці, а скрізь і завжди – лиш один Господь».

Божественно-Біблійні, духовні мотиви та теми любові до ближнього, віри в людину, добро, справедливість, інші чесноти, гріхопадіння хвилювали не одного майстра поетичного та прозового письма. Прикладів тут тьма. Одним важко було  піднімати цей камінь, інших – сам Бог не тільки благословляв на цю справу, а й підставляв плече. Без перебільшення скажу: Наталку Фурсу  Всевишній насамперед  наділив особливим святим даром володіти вишуканим словом. Ним вона служить не тільки Йому, невтомно несучи на поетичну Голготу свій хрест творчості й «любові хрест, що розпинає…», а й читачеві. Не навчена «співати оди лжі», їй «стидно.. за тих, осолов*їлих, що піють осанни», вона «лупає скелю», наповнює вірші  справжніми перлами. І вони всіма гранями виблискують-виграють у всіх частинах книги. Та особливо це притаманно розділам «…просто доля…» і «…просто неба…».  Саме тут  з її переповненого добротою серця вуста мимоволі  шепочуть щиру молитву за спасіння грішних душ наших.  І чомусь знову зринає у пам*яті Тичинина «Скорбна матір», яка, хоч і не відає, не знає ще про те, про що їй кажуть «колосочки», «квіти звіробою» й вітер, та вона  заповідає:

                 Ідіте на Вкраїну,

                 Заходьте в кожну хату –

                 Ачей вам там покажуть

                 Хоч тінь Його розп*яту…

Ось і лірична героїня Наталки Фурси не хоче «весь вік чужі топтать дороги // в гущавині, давно забутій Богом…», прагне якомога  віддалитися все «далі, далі, все далі» і піднятися все «вище, вище, все вище – де сонце і зорі // від благальних багать і  золочених храмів // де ув*язнений Бог все ж прийде до тями…»  Її лірична героїня впевнена, що навіть  здаля їй диктуватиме Бог «про зерно і райську птицю».  Ми віримо цим словам, а тут ще й поетка просить і запевняє «не дивись насторожено// Боги таки не брешуть ніколи». І це є щастям і для нас, і для неї. Тому й радіємо разом з нею, що «вже вино на столі, вже хлібина на скатерці білій…» і «тримаю я щастя, мов келих з напоєм іскристим…» І хліб на столі, і вино в келиху, тобто в чаші для святого Причастя, символізує нам благодать Божу, радість світу Божого. Світу, в якому із занепокоєнням перепитує  свого  ангела, чи він «не втомився … мої хрести перетворювати на крила?»

Крила ці так потрібні, аби вирватися із системної кризи, в якій ми вимушені жити. І не тільки в економіці, хоч нас і вчили, що вона є базис, а насамперед, кризі духовній, кризі любові, занепаду і зневаги до рідної мови, своєї історії,  культурної свідомості. Звісно, «в цьому світі таки непросто не згубити ім*я і небесний чин, не купитись на тепле просо…» - говорить лірична героїня. Її біль і гнів за долю України і українців, які упродовж століть  не можуть дати собі раду, вивергаються гаряченною вулканічною магмою в елегії «На вічне материнство». Вона переповнює материнську чашу терпіння і  надривно лине до нашого розуму суворим викликом часу. «То скільки  могла материнська душа терпіти?!», скільки  можна хоронити «своїх синів по світах – і по тому жити, віддавши молодшим їх сідла та імена»  запитально-оклично оголює нерв «жінка з душею кочовика», скам*яніла на велелюдних розпуттях  від горя матір, що є тут справжнім символом Великої Матері – Берегині, яка навічно залишилася на високому кургані чатувати рідну землю. Хай не всю, а бодай шматочок, що під нею, віднині рідний, «бо в неї з синами своїми вростаю я…» І отой оголений-зболений нерв, благає-просить поетка, «не торкайте…ані вилами, ані жалями…» Бо і в її,  і в наші скроні метафорична ніч вбила «іржавий цвяшок вини» за той безлад, що твориться в отчому домі. І щоб навести в ньому лад, звучить порада-настанова «не ждіть пророків із чужих країв». Погодьтеся, дзвенить для українців актуально і злободенно.   

Ось тому не тільки в елегії, а і в багатьох інших пророчих поезіях-потрясіннях їх авторка постає перед нами апостолом праведного і гнівного слова, братерської любові, злагоди та інших чеснот. І    «ми будемо діти – доки, Боже, ти молодий». Тут авторське ліричне «я» досягає свого апогею. Як і філософ Ерос, котрий у боротьбі перемагає  злісного Танатаса, піднімається сходами-ступенями до Божественних істин й переходить від «а» до «я» кожного з нас. За словами авторки, тут перемагає саме життя – як мука, як ствердження, як  одвічне перетікання одного в інше…

 

Насамкінець хочу звернути на ще один художній прийом, який, на мій погляд, досить вдало використала Наталка Фурса. З допомогою художниці книги Вероніки Новікової вона з першої до останньої сторінки збірки розсіяла на них кавові зерна. Саме у хаті скраю  розгризає, затвердлі в часі,  «зерна жінка-птаха, жінка-комаха» і «облизує губи чорні». Ці кавові зерна стали невід*ємною частиною нашого життя в останні десятиліття і вони невидимими ниточками пов*язують нас – таких різних, допомагають  знайти гармонію із світом, собою і собі подібними, коли й ніч тече непомітно, «мов прочахла кава».

Така лірично-скорботна кавова кантата поєднує задушевно-емоційні, меланхолійно-жалобні та духовно-благочестиві мотиви  у довершену творчу, напрочуд глибоку за змістом книгу. Книгу, в якій чи не кожна поезія є міцним сплавом крилатої, а то й приземленої думки й пафосно-тужливої музики. Музики слова, яка зачіпає і душу, і мозок. Як відгукнувся  один з читачів, це «неймовірно! Звучить як органна фуга…. Потрясло!...» Переконаний, ні «у тиші чи хорі» й надалі не здисонують її фальцети. А оголений нерв поруч з доладним співом хору ліричних героїв і героїнь вивершуватиметься й линутиме у височінь неба у супроводі сольного неперевершеного поетичного голосу авторки. Композитор слова з неповторною формантою та особливим характерним тембром струн душі і потужною амплітудою коливання. Її поезія й справді є голосистою піснею, яка навіть через роки не перестане відлунювати акордами ніжної любові й незаперечної правди.

 Свідомо чи спонтанно, але якось так склалось, що просочені доброю енергією поетки всі кавові зерна лягли на сторінки книги борозенками вгору. Як стверджують астрологи та чаклуни, це добрий знак. Фортуна й надалі не відвертатиметься від авторки. Вірю, дивосвіт її самобутньої творчості з віршами-потрясіннями, поетичний голос гордої доньки України ще не раз  облетить світ.  І ці рядки я писав не для реклами творчості Наталки Фурси, повторю її слова  - нерозкрученої поетеси, а щоб показати, що в нашому поетичному середовищі є письменниця з неповторним, оригінальним голосом. Це без перебільшення – яскрава квітка у вінку слави української поезії. З голосом та творчим доробком, який давно потребує відзначення найвищою державною нагородою.

У одному з віршів лірична героїня просить-звертається до читача: «Помолися за мене – якщо хочеш і бачиш у цьому сенс…» Молюся, пані Наталко, сам і всіх читачів прошу слати свої щирі слова до Всевишнього за титана українського духу  Наталку Фурсу і її ліричних героїв, які служать ренесансу і розквіту української держави. У цьому справді є сенс. Та й сама поетка бере перед нами і суспільством зобов*язання: «Постараюся Бога не підвести…»

 

Наталка ФУРСА. «…ані вирію, …ані скиту…» Полтава. «Дивосвіт». 2020. 208 с.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери