Re: цензії

18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності
09.03.2024|Ігор Зіньчук
Свідомий вибір бути українцем
07.03.2024|Богдан Дячишин, Львів
Студії слова єднання
07.03.2024|Василь Добрянський
Гроші пахнуть пригодами
06.03.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Майбутнє за вогнярами і мальвенятами
03.03.2024|Ігор Зіньчук
Моя правда

Re:цензії

18.07.2020|09:12|Богдан Вакуленко

Розмова розуму і сердець

Олександр Астаф´єв. Українсько-польські літературні діалоги (фольклорна стихія, екзистенція, есхатологія). – К.: Талком, 2020. – 560 с.

Олександр Астаф´єв порадував наукову громадськість своєю новою книгою «Українсько-польські літературні діалоги (фольклорна стихія, екзистенція, есхатологія)», у якій спробував порівняти історико-літературний процес ХІХ-ХХ ст. в Україні і Польщі, у щаблях його становлення і відкрити в ньому спільні точки дотику, літературні впливи, аналогії, інтертексти. Зазвичай письменники пишуть свої твори спокійно і не завжди розкладають по поличках те, що має бути виражене як силогізм, дефініція чи умовисновок. В українській народній пісні ХІХ ст. найменше силогізмів чи дефініцій, але своєю задушевною ірраціональністю, закоріненою в історичну й архетипну пам´ять народу, вони стали помітним явищем світової культури і разюче вплинули на становлення художнього слова.

Дослідник переконує нас у тому, що українська народна пісня, зокрема ті тексти, що зібрані у збірниках Михайла Максимовича 1827, 1834 років, так само стали видатним явищем як в Україні, так і в Польщі, бо сприяли народженню такого феномену, як «українська школа» в польському романтизмі. До неї входили поети, що народилися в Україні, жили і навчалися в ній, вбирали в своє серце народні пісні, звичаї і повір´я, хоча в політичному аспекті Україна їм бачилася частиною Польщі. Однак сумніватися у їхній любові до української землі, природи, пісні, її щирих задушевних селян нема підстав. Увесь цей пісенний мелос із його колізіями, вічними образами і народнопоетичними порівняннями та епітетами дослідник простежує через образи Сави Чалого і Сави Чаплинського, популярні на українсько-польському пограниччі, і помічає, що вони несуть істину рятівну і згубну. Так само він аналізує польські переклади українських дум (часом не зовсім вдалі, як, скажімо, в Адама Пенькевича, з´ясовує, як вони просочуються у тканину творів Луціана Семенського, Августа Беловського, Юліуша Словацького та ін. Цікавлять його й інші народнопоетичні сюжети, напр., про пана Твардовського, починаючи від «Повісті про Саву Грудцина» і завершуючи його чудовою обробкою Петра Гулака-Артемовського (на прикладі балади «Пані Твардовська» Адама Міцкевича) та ін.

У цьому ж ряду – сюжет про героя Коліївщини Івана Ґонту, який дуже важко добирався на польську сцену через неприйняття, офіційну критику, заборони, стереотипи, і першими піонерами тут були польські драматурги Ян Непомуцин  Камінський і Генрик Красінський. Багато цікавого містить розділ про мотиви русалки як джерело романтичної традиції в Україні і Польщі, і образ Дунаю в українській і польській літературах.

Проблеми другого розділу сфокусовані довкола поетів «української школи», де в центрі уваги дослідника метафізична символіка духовного досвіду (на матеріалі спостережень Євгена Рихлика), екзистенційна топографія повісті «Марія» Антоні Мальчевського, ґотична атмосфера якої нашапровуєтьсчя і на інші твори польської літератури – «Канівський замок» Северина Ґощинського, повість «Вернигора» Міхала Чайковського, в якій виведено міфічний образ носія українсько-польської дружби козака Вернигору, що так яскраво розкрився згодом у творах Юліуша словацького і Станіслава Виспянського та ін. Ілюзію дійсності, сприйнятої через містичний туман, дуже добре розкриває підрозділ «Поезія Юзефа Богдана Залеського в інтерпретації Івана Франка». І завершує цей розділ мікромонографія «Український текст Юліуша Словацького», у якій із вдалою скрупульозністю й аргументацією розкрито незримий вогонь такої субстанції, якою є любов до України – в усіх поетичних контекстах, героях, сюжетах, мотивах, пейзажах.

Вчені давно помітили спадкоємність між романтизмом і модернізмом, з особливою випуклістю це розкривається в польській літературі, де прихід до духовної влади письменників угруповання «Молода Польща» почався із «ревізії» польських пророків і реабілітації творів Юліуша Словацького, які за своїм філософсько-бунтівним духом виявилися дуже близькими для Станіслава Пшибишевського, Яна Каспровича, Казімєжа Пшерви-Тетмайєра, Стефана Жеромського та ін.

У третьому розділі через категорії «екзистенція» та «інтерпретація» дослідник розглядає проблематику українського і польського романтизму, зокрема такі її важливі ланки, як «Кримські сонети» Адама Міцкевича – українські реалії і інтертекст», «Міцкевичів Конрад – українські дискусії про валленродизм», «Культ Юліуша Словацкого і «ревізія» пророків». Сюди ж вкраплена мікромонографія «Польські джерела творчості Петра Гулака-Артемовського», в якій автор виписав присуд його байронізму. До слова сказати, розділ «Останній із байроністів: українські метафори Леонарда Совінського» присвячений українській проблематиці творів цього талановитого поета і перекладача Шевченка. І два останні підрозділи присвячені проблемі священного місця і міфічного ландшафту, який має конкретне ім´я – Краків, куди дослідник вписав постаті українського прозаїка Михайла Коцюбинського і громадської діячки Зузанни Целецької з Чорткова.

Четвертий розділ «Українсько-польські есхатологічні рефлексії ХХ століття» ніби сперті на вчення про кінцеву долю людства і всесвіту. Люди завжди вкладали в есхатологічні ідеї віру в те, що на землі буде мир і порядок. У цьому сенсі привертають увагу і Максим Рильський, який переклав «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича і коливався між класичною і романтичною складовою перекладу; і Дмитро Донцов із його доповіддю «Література степу» у Варшавському Пен-клубі 1936 року,  яку аналізує автор, і Юрій Липа. Про останнього і його державницькі візії вміщено цілу мікромонографію; прикметно, що її основу складає аналіз книги його есеїв «Бій за українську літературу». Дослідник аналізуєх есхатологічні ідеї Єжи Гедройця і прометеїстів, Юліана Тувіма, Михайля Семенка. А з наймолодшим його приваблює творчість Станіслава Бараньчака і Ольги Токарчук, яка недавно отримала Нобелівську премію.

Ось такою є амальгама найголовніших проблем, порушених у новій книзі Олександра Астаф´єва. У цей важливий історичний момент, коли Україна переживає відродження своєї культурної тотожності, вибудовує суверенне суспільне і державне життя, вона має забезпечити взаєморозуміння, зближення із сусіднім народом і будувати мости дружби й братерства. Книга належить до тих чинників, що зближують національні культури, розкривають їхні якості, показують цінності й досягнення, вказують на можливості й перспективи розмови розуму і сердець.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери