«Вкотре констатуватиму, що кожна книга втрапляє до рук читача вчасно й невипадково, а отже, є певним знаком і маркером долі» – не можу не погодитись із черкаською письменницею Ганною Клименко-Синьоок, якій  належить ця думка. «Тримайся за повітря» – несподівана для мене книга, де я знайшла несподівані відповіді-підтвердження на мої життєві роздуми і запитання, що накопичувались упродовж  життя і знайшли прихисток на денці моєї душі.

Це сучасний роман-сповідь жінки, яка стала на нелегкий шлях – шлях пошуку «примарного» щастя. Життєві колізії, страждання, безкінечні зради, образи – супроводжують головну героїню майже упродовж всього твору. Та, незважаючи на це, не побоюсь назвати книгу напрочуд світлоносною. І не тому, щ я нарахувала у романі аж 51раз  – саме стільки згадується слово «світло», а тому, що такою світлою є душа Соломії. Мимоволі читачі стають свідками становлення цього духовного світла у світогляді героїні. Була мить, коли я відчула, що роман несе духовну енергію того, хто його створив. Марія Ткачівська надзвичайно оригінальна і водночас смілива письменниця, адже у її романі всі три частини («Найдужче в житті я боялася самотності», «Сезонний дотик сльози», «Нога, що залишає сліди») пересипані думками-записами головної героїні від першої особи. Від того кожний наступний абзац звучить не просто переконливо, а… зворушливо і пізнавально. Камертон і своєрідний дороговказ написаного – записничок бабусі, все, що залишилося у спадок школярці-онучці Соломієчці. Її «портрет» авторка подає у своєрідний спосіб, але який! Через лагідне слово, яке струменить енергією особливої доброти: «Усе, здається, було по-старому: килимок під ногами, голубі фіалки на підвіконні, бабусині патинки біля ліжка, зелений светрик на вішачку, гребінець край дзеркала. Лиш неймовірно холодно…». Ось воно – кілька штрихів із опису бабусиної кімнати й акцент на окремі слова: килимок, светрик, вішачок, гребінець. Все, більше нічого не треба, аби уявити «портрет» бабусиної душі і зрозуміти, чому так побивалася за бабусею Соломійка. А було чого… Відсутність материнської любові. Бо це породжує самотність, а «Немає нічого страшнішого від самотності». Виявляється, як багато залежить від цього – майбутня фізична і духовна цілісність дитини.  

Роман - перлина. Я про мову, про оздобу думок: вона у ньому шляхетно вишукана, вибрана, особлива. Зізнаюсь чесно: окремі рядки перечитувала  кілька разів, насолоджувалась їхнім творінням. А деякі слова занотовувала у записничок. І щоразу дивувалась: яка багата наша рідна мова! Ніде правди діти: вік живи – вік учись. Після прочитання попереднього роману «Голос перепілки» стиль письма пані Марії особисто для мене, відтепер, легко впізнаваний, його вже не сплутаєш ні з чиїмось іншим. Вміє авторка подати навіть сцени брутального поводження із заробітчанами (Італія, Португалія) стриманою і чутливою мовою. Не агресивною! Після чого через співчуття до наших співвітчизників настає момент катарсису. А хіба можна «пройти», для прикладу, повз ось ці мовні шедеври? Скоро зазоріє, призвідець празникування, навсправжки, креманки з морозивом… Насправді їх більше, але не всі вдавалось вихопити із тексту – була під особливим чарунком-впливом (у доброму розумінні цього слова) під час читання. А що вже казати про афоризми від Ткачівської? Далебі варто авторці замислитись над впорядкуванням окремої книжки (чи й монографії), щоб не загубились у мовному просторі. Ось тільки деякі з них: «Кладучи тебе на нитку долі, життя не забирає з рук жердини», «В того, хто вміє давати, ніколи не порожніють руки. Бо в того, хто вміє любити, ніколи не холоне серце», «Тільки той вартий щастя, хто вміє його втримати!», «Аж тепер зрозуміла, що краще бути самотньою самій, ніж самотніми вдвох», «Сім’я – це човник для двох: лише тоді має шанс перейти пороги, коли веслують двоє» тощо. А метафори? Як без такої окраси вирушати у світ творчості? Твір без них втрачає якусь невидиму бентегу, це, все одно, що коштовний камінь без оправи. Міркуйте самі: «На непідфарбованому волоссі проблискували роки», «Вітряки хапалися за вітер. Оливи – за кам’янисті землі», «Він розсипався на дрібні друзки щастя», «… залишивши їх наодинці в цій невеличкій каюті великого корабля з дахом до сонця, з дверима до Бога», «Клацнула клямка на дверцятах її душі. Зачинено!». Окремі порівняння сяють багатовимірною метафоричною позолотою: «Внизу виднілося море. Блискуче, як мельхіоровий таріль із сонцем у серці. Із теплом у долонях. Із прохолодою у водах і ніжністю у хвилях», «А поміж них – острівці пралісів, як розгублені цілушки щастя на білій полотнині долі».

Роман-дослідження самої себе (у даному випадку – Соломії). Героїня намагається досліджувати найпотаємніші закутки своєї душі за будь-яких обставин і ситуацій, якби не було їй боляче чи болісно. Відбувається глибокий аналіз природи людського страху, зокрема – деградація людини у стані зубожіння (перше кохання, чоловік Андрій) і залежності від суспільних умов. А вони (умови) не найкращі. Психологічний стан Соломії розкривається через особистісні переживання. Цікавий хід написання зазначеного твору: через «переломлення» сюжету спогадами. До слова, це знімає напруження під час читання роману. Є можливість «приміряти» думки-відступи героїні до себе. Себто: «А я так би зуміла? Щоб, власне, зробила я у подібному випадку?».

Роман – славень справжнім почуттям, коханню.

Тому й не дивує, що епіграфом до нього слугує влучний авторський афоризм: «У кохання, як і в війну – легко ввійти, та важко вийти». Перше кохання – перше випробування: підступна зрада чоловіка. Згодом Соломія, у якої дві університетські освіти, їде на заробітки в Італію, потім – в Португалію. Причина? Не тільки тому, що чоловік «заклав» будинок під кредит для коханки, а й (цитую): «Це була розстелена моєю безпорадністю ковзанка, на яку ступила обділена материнським теплом дівчинка, ховаючи в кулачок душі страх перед самотністю і бажання бути не гіршою від інших. Синці навчають триматися на ковзанці» (про символ ковзанки – згодом). Сказати просто «Я тебе люблю» –  це нічого не сказати. «Соломія була Андрієві тишею», бо «Любов – як блискавка: іноді спалює дерево, яке любило грозу» (Соломія й Андрій).  Справжні ж світлі і чисті почуття спалахують тоді, коли однаково «запалюють» серця обох (Соломія і Фредерико) і випромінюють жертовність. «У його очах Соломія розпускалась, як квітка, яку негайно слід винести на світло. Соломія відчула цей проникливий погляд і стрепенулася», «Фредерико вкладав Соломію на ложе, до котрого могло торкатися тільки чисте проміння світла…».

Роман про Любов- агапе

Агапе – у перекладі з грецької означає Божа, безумовна, жертовна, дієва, вольова, турботлива любов. Грецькі філософи за часів Платона вживали термін для позначення універсальної, як противагу персональній, любові. Головна героїня Соломія – це яскравий приклад жертовної любові до всіх, хто її довкола оточує. І цю надважливу рису людського буття вона успадкувала  від… бабусі. Як тут не згадати її милосердні і співчутливі дії у ставленні до Наталки, яка натомість відповіла «чорною» зрадою і забрала від неї все: і роботу, і дім, і чоловіка. А Соломіїне служіння Патриції? Це щось неймовірно- світле і людяне на тлі всіх заробітчанських історій, які я чула або десь про них читала. У старенькій і хворій (до того ж лежачій) італійській сеньйорі Соломія побачила не божевільну (як її охарактеризував, здається, син)… а, власне, свою немічну бабусю, божественну душу – прекрасну і світлу. Українка вкладає в неї стільки Любові (агапе) і душі, що Патриція змінюється, вона оживає, вона знову стає Людиною, особистістю, її очі сяють, бо засяяла її душа. Бути володаркою (чи володарем) такої Любові дано не всім, бо не всі вміють прощати: «Якщо хочеш осягнути, що таке воля, збагнути, що таке щастя, – прости! Виношувати у серці злобу і злість у сотні разів важче, ніж дати можливість стати чистим собі й комусь. Щасливий той, хто вільний».

І коли Соломія після довгих роздумів наважується «віддати» частину свого органу (печінки) своєму коханому Фредерикові, життя якого на волосині – це не просто кохання, це кохання плюс Любов-агапе.

Роман - коріння 

А ще це роман про силу енергії Роду. Вона невидима, але дуже і дуже відчутна і у всіх персонажів твору проявляється по-різному. Нічого дивного, адже всі ми у цьому світі індивідуальні часточки Єдиного Цілого. Один із персонажів – приятель Сашко. Самодостатня особистість із своїми бідами, труднощами, бізнесмен, який «… не втік ні до Москви, ні до Монреаля. Є певна категорія людей, яких ніщо не може міцніше тримати за життя, ніж рідна земля під ногами. Не павутинками, не ниточками, а якоюсь незбагненно повносилою жилавою рукою, яка називається корінням. Так, не слово «батьківщина», а саме коріння, з якого ти проріс на цей світ і яким тримаєшся землі. Цього не збагне тільки той, хто народився перекотиполем». Тому не дарма, милуючись пейзажною красою іспанського узбережжя і порівнюючи його з раєм, Соломія ловить себе на думці, що «Рай мав би пахнути домом». Туга за рідним краєм підсилюється ще більше, коли вона зустрічає там… лелек. «Відчуття суму і відради обперізують душу, мов ненавчене вміння стояти ногами в чужому світі, а серцем – удома!», «На рідній землі м’яко ступається, хоч твердо спиться», «Перенестися б в Україну, де дихається вільно, незважаючи на протруєне повітря і баюри на дорогах. Там хоч упадеш, та не болить».  Згадки про рідну землю ненав’язливо вкраплені авторкою упродовж тексту, що додає якоїсь невидимої і радісної снаги. Ці «окрайці» думок, особливо про пам´ять, вкрай важливі, вони «працюють» на підсвідомість читача.

Роман – пам´ять

А й справді, чи замислювався колись хтось із нас, чому в українців є такий вираз: «Пам’ятати до сьомого коліна»? Ця фраза упродовж віків викристалізовувалася в нашому народі не просто так. Вона таїть в собі глибокі ведичні знання, які вже існували, ще до виникнення основних світових релігій. Недарма ж кажуть, що «Веди – це шепіт Бога, який записали мудреці». Між тим, велику підказку дає сакральна цифра сім. Сім головних енергетичних центрів, які має людина, природно мають отримувати «живлення» не лише від енергії Землі (Інь) та енергії Космосу (Ян), але й від енергії Роду. Родовий потік могутній саме тоді, коли в ньому зливаються в один Великий Потік сім окремих родових потоків. Звідси й крилатий вислів – до сьомого коліна. А якщо наші сучасники не всі пам’ятають, що було після діда та прадіда, то можна зробити ще цікавіші висновки. Всі природні структури створені так само як і людина, мають сім основних енергетичних центрів. Логічно вони мають отримувати «живлення» із вищезгаданого резервуару людської пам’яті. А якщо вона куценька та бідненька, то тоді стає зрозумілим, звідкіля беруться у нашому середовищі жорстокість, насилля, немилосердність, неспівчутливість. Пам´ять – це символічний ключ кожного українця до резервуару… пам’яті, який знаходиться в інформаційному полі Землі. І доступний він кожному з нас тільки за однієї умови: якщо змалку навчені шанувати батька і матір, рідну землю. У романі багато «пам’яті». А коли це є, то тоді у певний час спрацьовує ген спадкової пам’яті і у нас (читачів) з’являється природне бажання отримати відповіді на запитання «Хто я? Звідкіля мої корені?». Це чудово розуміє героїня роману Соломія і у важкі миттєвості життя хапається за ниточку пам’яті, немов за рятівну соломинку: «Боже, дай мені вміння берегти пам´ять! Дай мені шанс бути комусь потрібною, бо не залишиться й пилинки від мого існування… Хай буде Твоя воля, а не моя!». Відтак бабусина книжечка із настановами залишається для Соломії (особливо ж на чужині) не просто життєвим дороговказом, а пігулкою на ймення «пам´ять», яка проміниться і проступає із духовного серця у найважчі моменти життя.

Роман-серце  

Це твір, який глибоко зазирає читачеві у серце. І я відчуваю, що він потрапить до рук тільки тим, хто його потребує. А «потребуючих» сьогодні у сучасній Україні достоту, «Бо серце народжене для світла, не має місця для осуду». І якщо «Крапля вермуту наповнює склянку. Крапля любові – серце». І не обов’язково було нашим героям спілкуватися голосом (Соломія і Фредерико), бо ж «Те, що не читалося по губах, розумілося серцем». «Бо тільки той, хто вміє співчувати, знає, де в нього серце». Це знову про жертовність Соломії, про її безкорисливу любов не лише до Фредерико, а й до всього сущого у цьому не простому і не легкому світі, який довкола них. Але, завдяки своїм люблячим серцям, вони будують свій – власний світ, сповнений радості і гармонії. Світ сім’ї, яку сучасною мовою називають егалітарною, тобто такою, де обоє займають рівне становище. «Бо в того, хто вміє любити, ніколи не холоне серце». Жити серцем, дивитись серцем, слухати серцем, любити серцем – це під силу кожному з нас: «Почула, як щось загупало. Зупинилася й оглянулась. Це було її серце, яке хотіло вистрибнути з грудей…».

Роман - символ

В основі філософічності роману символи світла, повітря і… ковзанки. Два перших перебувають у гармонійній рівновазі між собою. «Було світло і чисто, мов день, народжений для нас. Я вкотре збагнув, що ти – моє повітря!» (Із листа Фредерико до Соломії). Коли героям не вистачає світла у прямому і переносному значенні цього слова, тоді на допомогу приходить… повітря. (Про повітря – етер . Це один із п’яти елементів «побудови» Всесвіту, і людини).  Здавалось би, якими ще словами і як «делікатно» можна описати відчуття пекла? Виявляється можна. «У кімнаті повівало духмяними свічками й пеклом… Найдужче їй не вистачало світла. У сеньйор – алергія на сонце. Вони навіть не дозволяли розсувати штори». Дорога до духовного Світла тружденна і виснажлива – на початках. Аж поки ти сам не станеш тим Світлом і не житимеш у Ньому. І коли на цій дорозі ти «… падеш – ловишся за повітря». Дорога на якій «падає» Соломія – це умовна ковзанка. А таких ковзанок у її житті було доволі. Схоже на те, що у середовищі, в якому минає її життя, доброзичливість «не в моді». Але, прислухаючись до власного серця, як ніхто інший вона розуміє, що її «завтра» залежить від її «сьогодні». З особливим і ніжним трепетом приймає зародження у собі нового життя-світла, не забуваючи подякувати бабусі за те, «… що навчила мене жити і берегти пам´ять. Триматися за землю корінням і пам’ятати стежку із зеленими яблуками. Навіть тоді, коли під ногами ковзанка». Погодьтесь, а в кого її немає (ковзанки)? Але ж і стежка «дитинства» є. Не забуваймо про неї. Як на мене, то головним посилом-настановою роману письменниці Марії Ткачівської є ось ці надважливі рядки (Соломія), які неможливо пропустити, аби вони не закарбувалися не лише у серці, а й у пам’яті енергії духовного світла, яка присутня у кожному з нас: «Нас усіх отруюють дійсність, час, жорстокість і черствість. Боже! Будь милосердний до нас і не дай зачерствіти нашим душам. Бо це так само страшно, як божевілля».