"Оксана Кузів" – звучить досить свіжо, ніжно, легко. У час чи то постмодерної літератури, чи то неомодерної чи навіть мегамодерної кожне нове ім´я несе у собі невпевненість, обережність, в чомусь і насторожливість, оскільки не завжди нове ім´я має на меті створити щось нове для читача, потрібне, душевне. Це не про письменницю та поетесу Оксану Кузів, яка хоч і є віднедавна у літературі, проте її талант засяяв саме тією зіркою, яка гріє людські серця, збагачує людську думку, заспокоює кожного, хто би це не був: молода людина перед вибором долі чи людина похилого віку, яка тільки розкаюючись перед Богом у скоєному відходить у кращий світ, але наслідками нею скоєного розплачуються тепер нащадки, про що можемо прочитати у її дебютній книзі "Амадцьо".Чи можливо писати для усіх і про усіх?

Нова книга "Єнчий світ"дає на це запитання відповідь. Так, назва діалектна, покутсько-буковинська, навіть чимось гуцульська, де "єнчий" означає "інший", проте чому інший? Перечитуючи більшість книг Оксани Кузів можна зробити висновок, що назва не випадкова. 

Асоціація із "єнчим" може означати навіть те, що будь-яка ситуація у житті має двозначність трактування. Як згадувала письменниця Оксана Кузів на одній зі своїх численних презентацій: "Можна сказати людині про те, що хтось був для когось сурогатною матір´ю, тоді більшість можуть подумати, що та жінка дивна, несповна розуму, а можна сказати, що жінка ощасливила нову сім´ю своїм вчинком, тоді і атмосфера інша, і жінка не здається такою безсердечною". І справді, усі речі у житті двозначні, головне навчитися правильно їх розуміти та розрізняти.

 "Єнчий світ – єден закон".Уже атмосфера гір та трембіти. З перших рядків багатообіцяючої історії читач може відчути загрозу, оскільки злива, яка не дає дійти Маркові до своєї сестри, є жахливою. Гори ітак непередбачувані погодою, а тут ще й Марко вибрав собі невдалий час щоби провідати сестру. Забігши до оселі старого чоловіка він має надію врятуватися від зливи, не знаючи ні того чоловіка, ні звичаїв того краю, бо то "єнчий світ... єнчі закони"...(с.7). Тут усе дивне, усе чимось і божевільне: і старий дід, який хоче на старість жінки, ледь не проклинаючи свою померлу жінку Марічку, що втопилася у болоті, адже той їй цього не дозволяв; і три німі жінки, яких ніхто не хоче брати за жінку, хоча ті і красиві, але німі. Читач через часопростір переноситься у минуле цього діда Івана, його божевільну маму і таку ж бабцю. Кожен може зі свого дитинства вибрати моменти та розповісти, навіть якщо вони були страшними чи принизливими, але ж не настільки, як це можна побачити у історії Івана, який повинен був переживати свої перші паростки перехідного віку. Тут немає переживань щодо своїх перших прищів, тут немає першого кохання чи закоханості, тут приниження та своєрідна психотравма на все життя, адже мама у прямому розумінні психанула і свідомо кидала у напівоголеного сина курячими яйцями: "Котримись поцілювала у жертву, інші ж – розбивались об стіни, підлогу, стіл... Лють матері сягала безмежжя і не мала ні міри, ні стриму. 

Баба стояла на дверях, як сторожа на варті, широко розставивши ноги, аби не впасти, і пильно очима пантрувала онука, щоби вхопити, коли надумає дременути"(с. 39). Ну яка психологічно здорова дитина потім має вирости нормальною, якщо не мала помочі, захисту та притулку ні від мами, ні від баби? Проте що ми бачимо далі? У наш час за таке дитина би втекла до сусідів, поліції, а наш герой: "...стояв, наче постамент. Мама для нього – то святе..."(с.39). А куди він мав колись тікати? Гори, інші часи – єнчий світ.

Проте далі ми не бачитимемо погану сторону матері та баби Івана, оскільки ті змінюються під дією якогось чинника. Так, Іванко не з доброї волі стрибнув після тієї пригоди у кропиву, але алергію довелося лікувати. Як тільки матір не добивалася того одужання, це обов´язково треба читачеві прочитати, але тут добре прописаний образ матері. Взагалі манера письма Оксани Кузів надзвичайно толерантна. Де її слова, там душа, переживання, роздуми, розвіювання, нічого немає зайвого, а там, де діалог – там діалект. Діалект у літературі – це не нововведення, але якщо Василь Стефаник писав діалектом, то і розповідь була діалектом, а тут таке чарівне поєднання високого та низького, як прийнято у літературі називати манеру письма. 

Перехід локації. Ніби бачимо якусь подію, як тут раптовий прихід Василини, (дівчини, у яку Іван тоді був закоханий), і зразу авторське розвідування: "Ні-ні, дівчина у їхній хаті не гість і не вперше..." (с.39). Таке розвідування і є у дечому оригінальним, адже одне передати історію для читача, а інше співіснувати через історію з читачем. Письменниця не дає додумати читачеві, а немов перебуває поряд із думками читача і їх коригує. Після цього читати твір стає ще цікавіше.

Історії із життя Івана тільки починаються. Тут і дорослішання, і сватання, і історія із квочкою, яку Іван підбив, рятуючи дружину Марічку, ну і, звісно, центр містики – історія прокляття Іванових дочок: "Він узяв одне пташенятко, роззявив йому широко дзьобик – і без зусиль відщипнув язичок... Потім – другому... третьому..."(с 71). Для чого? Що це дало? Герой взагалі неконтрольований? Перед тим немов ожила діалогом природа. Ніби і сосна, по якій Іван видерся, говорила, і ворона, пташенята якої Іван позбавив повноцінного життя. Чим не Чіпка із "Хіба ревуть воли коли ясла повні?" Панаса Мирного, який відривав пташенятам голови, а потім виріс садистом та перерізав панську сім´ю? Іванко не кращий, і як би у дитинстві його б не покарала мама за, до речі, також майбутніх воронят, які ще не вилупилися з яєць, усе одно дитина виросла такою, якою ми бачимо у історії. Мимоволі після цієї розв´язки читач може собі задати одне і те саме питання: "Чи не було щось подібне у мене?" Усі ми носимо на серці якусь таємницю, про яку не хочеться інколи нікому розповідати, бо тільки з часом за неї стає соромно, але з нею тепер доведеться жити та розкаюватися протягом життя як перед природою, так і перед Богом.

У повісті "Єнчий світ"немає ні зайвих діалогів, ні непотрібних повторів, ні зайвого художнього чи ліричного відступу. Тільки історія, необхідні сюжетні лінії, головний сюжет історії. Здавалося б, тільки перша розповідь, а скільки питань виринають у голові. Проте чи не єдиним питанням варто задатися після останнього запису цієї історії: "01.01.2019 р.". Це дата написання цієї повісті, що дає зрозуміти, що перший день нового 2019-го року у Оксани Кузів був творчим. Це чи завершення редагування, чи завершення написання. У будь-якому разі – не день назви оповідання, бо письменниця, як стверджує, не починає писати розповідь не придумавши назви. Це мало хто робить із письменників, але і цим письменниця Оксана Кузів оригінальна своїм талантом письма. 

Може здатися, що повість незавершена. Річ у тім, що показана обрамленням мить, у якій тимчасово та випадково опинився Марко. Як та розповідь вплинула на нього? Чи дійшов він таки до оселі сестри? Чи не сталося щось із ним жахливе? Чи зробив він певні висновки? Чи радіє тим, що вибрав собі саме дівчину, задля якої боровся бодай словом перед Іваном, щоби той не переконав його женитися із кимось із його дочок? Читач цього не дізнається, бо це входить у рамки роману, де все розписано та розкладено на свої місця, а у Оксани Кузів це повість, яка щось повістує одне, де на фоні чогось показане чиєсь життя, діє принцип п´яти сюжетних горбів, які повноцінні, заповнені діалогами, мудрістю, прислів´ями, нічого у них не зайве. Тим більше, що повісті Оксани Кузів написані у період нового часу, який пережив різні зміни та деформацію, але у випадку Оксани Кузів мотив не втратив своєї мудрості, чистоти, вишуканості. 

Наступна повість не менш динамічна, цікава манерою письма. Зрештою, історії Оксани Кузів усі мають присмак чиєїсь біографії, оскільки її історії часто починаються з кінця, потім від початку народження і знову до кінця. Кінець не у розумінні смерті, а у розумінні певного приходу до чогось, окремий висновок прожитого. Повість "Неприкаяна" несе у собі відтінок самотності, жіночої самотності. Катруся або Катрін, (оскільки починається розповідь із її американського життя), мимовільно згадує своє дитинство у селі, де вона була "якась не така", як усі, бо і корову не хотіла пасти, і працювати від першої зорі не мала сил. Її спочатку жалів дядько Петро, який допомагав "не пропасти", і тітка Марія, які відверто глузували із героїні у дитинстві, через що вона ще більше росла самотньою та ніби покинутою. Чому вона "неприкаяна" – зрозуміло думками чи то героїні, чи то письменниці: "Дарма, що її називають у селі неприкаяною... А вона така, як усі довкола: і руки, і ноги має, і голова осьдечки – на місці, та й вродою Бог не обділив, а те, що любить мріяти, дивлячись у небо, так хіба то, людоньки, вада?"(с.91). Звичайний сільський стереотип, ідеологія, а бути людиною немає часу. Життя у селі немає, тільки часто непотрібна праця, адже за землю колись боролися, вмирали, але у ХХІ столітті, уже на початку 2020-х роках одиниці сіл ще тримають кожен у оселях корову, телята, більша частина продала усе господарство, бо і робити біля того немає кому, і нові закони держави примушують купляти свинину на ринку, ніж тримати у стайні. Спрацьована людина все одно працюватиме до останнього. Інше та людина, якій не вдалося плисти за масою, за течією сільської монотонності, а бути надзвичайно творчою, відчувати звук природи душею. Катря не може у собі побороти це. Їй світ, у якому вона зростає, чужий, але вона має натхнення у ньому – мріяти. Саме тоді варто взяти або ручку і папір, або порожній аркуш нотного паперу, або фарби та зафіксувати приплив у душу невідомої енергії з неба, як це відчувала Катря. Але що, якщо не можна?! Її не розуміють, з неї насміхаються, її критикують. Вона – майбутній геній свого можливого таланту, а зараз її творчі крила хочуть обрізати, бо – «треба працювати»!

Якби не чуйне серце тітки Стефи, Катря би справді зігнулася біля Петра та Марії, може б і померла. Інцидент із милом із Америки, привезений тіткою Стефою і яким жбурнув Петро у голову Катрусі, є надзвичайно прикрим, але водночас і є немов символом чистоти, який повинен прийти для Катрусі, якщо та, звісно, прийме цей дар, цей шанс – змінити кардинально своє життя назавжди. Катря сильна дівчина. Петро та Марія її віддали за іншого, щоби позбутися. Вони і не мають дітей, але і Катрею не раді. Хоч було би кому бути поряд, а так вони не цінували того, що мали, знущалися з Катрі, яка їм ні у чому не винною була сиротою. Зі струсом мозку вона виписалася з лікарні, не здає свого винуватця, але, на щастя, отримала шанс почати друге життя, нехай у далекій Америці, але почати.

Про що ця повість? Чим може зацікавити? Для кого написана? Як і кожна історія – для всіх. Це пережита історія кимось, а Оксана Кузів її вдало висвітлила. Є там і сум, (як і в усіх її історіях), є і радість, є мораль. Ця повість вчить бути собою, терпіти та чекати того дня, коли щось на щось вплине, щоби життя раз і назавжди змінилося. У кращий чи гірший бік – покаже час, але життя треба змінювати, не закопувати свій талант, якщо він є.

Катря була зайвою людиною в оселі Петра і Марії. Якби вона залишилася вдома, їй би життя не було. Петро у черговому пориві злості невідомо що би знову зробив із Катрею, вважаючи її невдячною дівчиною. Катря зробила свій вибір. На щастя, він у неї був. Вона стала багатою, успішною, отримала спадок у Америці, і тільки вирішила приїхати до своїх Петра та Марії, тільки їх обдарувала дорогими подарунками, вартували вони того чи ні, навіть зробила неймовірне диво для села – пожертвувала кошти на побудову нової церкви у селі, як у очах селян вона все одно залишилося тією "неприкаяною": 

- Ото дівка дала, перешіптувались межи собою жінки, – ото дала!...

- Як не мала розуму тут, то й Америка їй його не вкрутила... (с. 191). 

І це нічого, що вона досконало вивчила англійську мову, стала чи не мільйонером у Америці, продовжує бізнес, веде щодня ділові переговори і навіть не має часу "добре виплакатися". Ось у цьому і стереотип села: залишися у ньому, і далі свого поля не бачитимеш, а зроби для людини добро, вона тільки осудить, бо сама не змогла цього зробити. Це окремий випадок, але скільки таких випадків у окремих селах, селищах, містах? Чи хіба Катря легко працювала у чужому краю? Чи хіба легко їй вдавалася ота мова, якщо для усіх вона "дурненька", "неприкаяна"? Вона навіть довідку у лікаря просила, коли отримала через дядька Петра струс мозку, щоби написав їй, що вона не дурна, щоби повірили Петро і Марія, а не обзивали дарма. Для чого було дівчині приписувати комплекс неповноцінності? Вона доводить їм, переконує їх у протилежному, але що з того? Для них вона та сама, для селян тим більше. Може і добре, що вона не має часу "добре виплакатися", адже їй важко було б вийти із тієї затяжної депресії, а розрадити їй хто би міг? Чоловік помер, а жити треба тільки для дочки. Добре, що хоч дочка не матиме оте принизливе тавро – неприкаяна. 

Певна річ, назва другої повісті перегукується із назвою книги "Єнчий світ", оскільки для героїні Катрі Америка – немов інший, другий світ, адже там, на далекій чужині для неї почалося нове життя, але вона навіть через роки не змогла втратити зв´язку із минулим, з яким хоч і навчилася жити, але, очевидно, воно без неї ні.

Далі невеличкі новели. Мала форма епосу завжди є важкою, бо повинна бути такою, з якої нічого ні забрати, ні додати, а кінець завжди має бути несподіваним. Так і в Оксани Кузів, навіть більше. У неї емоція. Переповідати новелу "Мати Марія" страшно тематикою, адже вона надто екзистенційна, важка. Проте символ груші тут не такий, як її прийнято вважати. У новелі Оксани Кузів груша – символ часу, чекання, життя, яке уже минуло, і яке уже не повернути. Яким було те життя? Тут немає уже ні роздумів, ні діалогів, ні художнього домислу. Тільки подія, яку уже неможливо замінити. Ми не побачили якою була та мати, але якщо кожен повертався після похорону сумним та задуманим, не відволікаючись на якусь буденну тему, то можна дійти висновку, що героїня була тією жінкою, яка справді вартує отого чарівного слова – "Мати".

Наступні новели також із атмосферою невідворотності, яка чекає кожну людину. Як і небезпечна ямка діда, так і невиліковна недуга матері, яка отримала її після зловдіянь сина. Чи навіть новела "Орієнтир – на життя!", присвячений жінці, якої уже немає серед живих. Новела дуже зворушлива. Оксана Кузів про своє життя дуже доступно розповідає на своїх презентаціях, тому буде зайвим говорити щось на цю тему, проте сміло можна заявити, що робить письменниця правильно, що саме цю тему вона дуже лаконічно висвітлює у своїх новелах. Після таких новел про смерть читач ще більше цінує життя.

Дуже схожою є новела "Спомин про бабу Дорку", (де письменниця, очевидно, згадує про свою бабцю) із новелою Василя Стефаника "Синя книжечка". Ні, тут герої зовсім не схожі один на одного, а тільки об´єкт, присутній у новелі. У героя В.Стефаника синя книжечка, у героїні Оксани Кузів – бабина хата. Проте у героя В.Стефаника книжка є безцінною, а у героїні О.Кузів – усім. Цінність у кожного різна. 

Тема смерті не вичерпується і у новелах "Оказія", "Овоч". Так, буває і таке. Описувати прочитане читач не кожен захоче, більше забути, адже кожен міг із подібним зіткнутися. Інше у новелі "Limonchello", де герой ніби і має померти наприкінці новели, але якийсь там спиртний напій наче його і врятував. 

Далі також є що сказати про інші новели, але тоді варто братися не за рецензію, а за наукову роботу. Книга Оксани Кузів цікава та необхідна особливо тим, хто не цінує життя, вважає його марною тратою часу. Символіка імен у повістях на новелах книги "Єнчий світ" відображає реальний, інший, правдивий світ, який несе у собі важливий код різної інформації. Дуже часто герої мають одні і ті самі імена: Марія, Михайло, Петро, які хоч присвоєні іншим людям, але біблійна символіка цих імен таки присутня. 

 Книга завершується трагікомедією "Сонце у вікні або Бузок для Ніки", (де героїня ніби і живе, але знову ж таки її життя немов закінчується, але хоча б є сяйво світла від життя) та п´єсою для дітей "Дива на Святого Миколая", яка є готовим сценарієм на День святого Миколая, який радо чекають усі українські діти. 

Окремо хочеться відзначити саму книгу. Львівське видавництво "Піраміда" пропонує нам чудову книгу із твердою та водночас м´якою обкладинкою, гарним та читабельним шрифтом, чудовою гарнітурою. Надзвичайно прекрасні масляні малюнки чоловіка та сина письменниці довершують книгу. Єдиний мінус малюнків, що вони не на всю сторінку. Масляний імпресіонізм картин ще більше б доповнював внутрішню реальність описів. Це на замітку.

Книга "Єнчий світ" Оксани Кузів не прохідна. Її не хочеться раз прочитати та закрити. Так, може і гучно заявлено, але книгу потрібно читати для усіх, тримати у кожній оселі. Вона хоч і надрукована у 2019-му році, але відчувається доля "Адамця", оскільки книгу варто перевидавати, доповнювати серію новел або повістей із окремою серією "Єнчий світ", яка б сягала цілого тому. 

Хочеться, як читач, побажати письменниці та поетесі Оксані Кузів творчої наснаги, надалі необхідних та правильних думок щодо життя, а ще Божого благословення творити. Її творчість – це зрілий плід, яким хочеться милуватися та набиратися натхнення.