У романі «Clavus domini» письменник Сергій Батурин крізь призму жорстокої та екзотичної історії Римського світу й варварської Європи на початку першого тисячоліття нової ери роздумує над ключовим біблійним епізодом розп’яття Ієхошуа Назрая та помилуванням Бар-Авви (Варавви).

За жанром – ця книга десь на межі історичного, пригодницького роману і фентезі, бо, як зазначено в анотації до книги, «історичних свідоцтв» про те, ким був «розбійник Варавва», бракує.

Головним героєм роману виступає юдей, син Шифри і пекаря Зераха, розіп’ятого на хресті римлянами. Батько Варавви брав участь у повстанні юдеїв проти римлян, які після смерті царя Ірода зайшли в Ієрушалаїм та осквернили своєю жадібністю і варварством палац Ірода і юдейський Храм. У три з половиною рочки Варавва споглядав страту батька, який з останніх сил «заволав» до дружини: «Забери звідси дитину!» (с. 57). Син запам’ятав жорстокість римлян на все життя і зненавидів їх, бо «Нема прощення тим, хто, прийшовши на твою землю незваним зі зброєю, вбиває твоїх близьких…» (с. 57).

Згодом Варавва з матір’ю, що продала чоловікову пекарню, перебрався до її батьків у село. Проте селянська праця не припала йому до снаги, і, досягши повноліття, Варавва подався до римського війська. Матері, яка була неприємно вражена вибором сина[«Ти взагалі пам’ятаєш, що римляни зробили з твоїм батьком?» (с.66)], він пояснив: «А днями я бачив, що з дідом зробили наші стражники, євреї: побили, пограбували та намагалися до темниці запроторити. І за що ж? Лише за те, що в нього було що забрати. Такі – гірші за чужинців-римлян. І мене тішить, що, коли я вступлю до ауксилії, сім’ю вояка римського допоміжного війська ніхто тут не посміє зачіпати» (с. 66).

В оцій фразі проступає головна проблема твору, яка досліджується письменником як одвічна: проблема пристосуванців, посіпак, колаборантів, супутників будь-якої влади, що, не маючи за душею нічого святого, промовляють праведні гасла, але дбають лише про своє тепле місце і про свій ґешефт.

Пізнавши ази військової науки та долю звичайного солдата, за подвиги якого відзнаки отримують центуріони (старші командири), Варавва дезертирував із римської армії. [«А от яка в римлян вдячність, я побачив так само чітко, як колись у дитинстві побачив їхню справедливість»,(с.123)]. Довгий час він блукав германськими та галлійськими землями, служив охоронцем на кораблі та у купців. [Про непростий життєвий досвід свідчить кількість імен, якими послуговувася герой протягом свого життя: «Ієхошуа бен Зерах, Менахем, Казарнак, Ієхошуа з Капернаума, Ієхошуа з Нахардеї…»(с. 237)]. У всіх випробуваннях поводився насамперед як воїн, але перед своєю совістю завжди звітував. Долучившись до бізнесу на прянощах, перебрався в Ієрушалаїм, придбав будиночок, мав намір одружитися з удовою Ксанфою. Аж тут у поєдинку зі стражником Мордихаєм, який нахабно зазіхнув на його наречену, у Варавви знову спрацював інстинкт воїна, і він добряче огрів залицяльника-хама залізною кочергою.

Так і потрапив розбійник Варавва до буцегарні, де його разом з іншим ув’язненим Ієхошуа Назраєм й засудили до страти. Оскільки смертна кара припадала на передсвяткові дні, «заради великого свята Песах» один із засуджених мав бути помилуваний.

І головну інтригу книги  С. Батурина «Clavus domini» складає історія про те, як коен Анна, позбавлений чину машиаха, його зять коен Йосип Бар-Каяфа, що посів місце тестя, а також його партнер по бізнесу лихвар Елазар спритно облаштували маніпулятивну оборудку, через яку рішенням Понтія Пилата було помилувано не «того чоловіка» у білих одежах, Ієхошуа Назрая, а розбійника Варавву. 

Внутрішній монолог ображеного Анни висвітлює справжні рушійні сили не лише цієї оборудки, а й будь-якого Зла у цьому світі: «Кого вони усунули?.. Мене, первосвященика Анну, котрому зілляли на голову єлей, котрий двадцять років заправляв усіма справами в Храмі і наглядав за божими справами й священиками?.. Котрий головував у Санхедріні та був верховним вождем і духовним очільником свого народу, не меншим, аніж сам Ірод Великий?» (с.18).

А розмисли Понтія Пилата проливають світло на те, як лихварі на вірі, аби зберегти теплі доходні місця, зраджують свого співвітчизника, посланого Богом царя юдейського: «А ті, храмова верхівка, бач, як викрутили: щоб я, римський префект, владою, даною мені імператором, засудив невинну людину до побиття бичами – кари для простолюдинів і рабів, і на смерть на хресті, яку ми, римляни, звемо рабською стратою; і щоб народ підтвердив це рішення, а римські вояки здійснили… Так вони намагаються довести, що ніякий він не цар юдейський»(с.168). [Увиразнює цю маніпуляцію штрих про те, що латинянин Пилат не знає арамейської, і для нього узагальнене поняття «бар-авва» − батьків син − прозвучить як «Варавва». Коен Анна зауважує:«Це ж ми володіємо латиною. А вони нашої мови не вчать, завойовникам не до лиця…»(с. 169)].

Образи історико-літературних персонажів Сергія Батурина є надзвичайно яскравою аналогією до того, що відбувається нині в українських церквах, в українській політиці, серед українського народу. Історією про помилування письменник доводить те, що найбільше і найпродуктивніше маніпуляціям піддаються люди неосвічені, необізнані, примітивні, такі, що, засліплені своїми пристрастями чи обтяжені «функціональними обов’язками чиновника» і не здатні мислити аналітично / критично / об’єктивно / шляхетно / жертовно / мудро.

Найтрагічнішим відчуттям письменника є те, що все повторюється, історія йде по колу: роман, що має кільцеву композицію, починається стратою батька кревного, а завершується стратою батька духовного.

Помилуваний Варавва, що провів ніч перед стратою у спілкуванні з Богом і пізнав його істини, разом із Ксанфою провів Ієхошуа Назрая на Голготу й усвідомив себе  «останнім учнем Сина Отця Небесного». Саме на отаку звичайну просту людину, яка вистояла і набралася досвіду у непростому житті, що не спокушена пристрастю до влади та надмірного багатства, але сповідує істини Iesus Nazarenus, Rex Iudaeorum, як не парадоксально, і покладає надію автор книги.

Тут відчувається відгомін парадоксів М. Булгакова, який теж у своїй книзі «Майстер і Маргарита» проводив своєрідні паралелі між Юдеєю часів Понтія Пилата, Ієшуа Ґа-Ноцрі та Воланда (Диявола): Воланд зі свитою у Москві прийшов нагадати більшовицьким «шаріковим» про те, що Бог таки ж є. 

Загалом, книга Сергія Батурина демонструє широке поле знань про історію Риму крізь призму історії Юдеї та історії Ієхошуа Назрая, про Тору, Біблію, релігійні традиції юдаїзму тощо, і книгу цікаво буде читати історикам чи історикам релігії. Також, попри перевантажену експозицію, часом дещо натуралістичну манеру зображення, у романі прослідковується продумана композиція, наскрізний образ-символ «залізного цвяха» − «Цвяха Господнього», обнадійливий прикінцевий образ весни («весняний місяць нісан на дворі»). Особливо сильною енергетикою наповнений розділ «Благословенний суддя праведний», у якому повторюється ритуал страти на хресті і де тепер уже не рідний, а духовний батько Варавви «шкодував, що нам боляче бачити його страждання» (с. 228).

Але масовому читачеві буде трохи заскладно, тому що автор нагромадив дуже багато архаїчної, історичної, етнографічної інформації та лексики. Проте, якщо читач «продереться» крізь густу екзотику перших розділів – далі йому буде легко читати про пригоди вправного воїна, про приХрамові інтриги та любовну історію, про воскресіння Сина Божого.

Також треба зауважити на росіянізмах, які часто трапляються в тексті: близилося, тропа, «тискав мою Ксанфу», приколотити, неприятель, «уведи малого!» тощо. Хоча, очевидно, це зауваження стосується більше редакторів видавництва, а не автора.

У цілому, книга Сергія Батурина «Clavus domini», наголошу ще раз, заохочує до читання насамперед широким спектром алюзій, які витлумачують актуальні українські проблеми й застерігають щодо часом гірких одвічних істини. Наприклад: «Більшість людей, на жаль, такі: коли ти багатий, славний чи сильний, вони туляться до тебе, сподіваючись отримати хоч часточку багатства, слави чи влади, у вічній дружбі клянуться, а от якщо тебе завтра на розп’яття поведуть, небагато знайдеться таких, щоби просто провести…» (с. 225).