Re: цензії

22.10.2019|Тетяна Качак
«Леприкони» Валентини Захабури: шкільна повість з новими акцентами
18.10.2019|Юлія Юліна
Ким бути?
18.10.2019|Богдан Дячишин, Львів
Кілька слів про поезію Світлани Короненко
18.10.2019|Валентина Семеняк, письменниця
У пошуках світлого і доброго слова
16.10.2019|Валентина Семеняк, письменниця
Даруймо людям зорі повсякчас!
15.10.2019|Сергій Дзюба, Чернігів
«Після того, як мені дали потримати сонце…»
03.10.2019|Тетяна Зінченко
Кілька осінніх слів для Тебе
03.10.2019|Тетяна Качак, м. Івано-Франківськ
«Мишоловка» Олени Рижко: інструкція не до дії
25.09.2019|Кость Шишковський
«Сьогодні на пошті короткий день»
24.09.2019|Станіслава Гальба
Інтонації: літературна сюїта трьох голосів

Re:цензії

23.09.2019|17:42|Ніна Головченко

Хто шукає сюжети для телесеріалів?.. Вам до Тетяни Череп-Пероганич!

Череп-Пероганич Т.П. Бумеранг : оповідання. Житомир : Видавець О.О. Євенок. 2018. - 71 с.

Книга «Бумеранг» (2018) Тані Череп-Пероганич – це збірочка з 16-ти оповідань.

Як на мене, кожне з цих оповідань має потужний потенціал – це свого роду занотовані фабули/сюжети/історії, які можуть бути у подальшому розгорнуті у жанрах новели, повісті чи роману; начерк до теми, яку авторка занотувала, щоб згодом (коли стане часу) ґрунтовно її доопрацювати.

Мудре око Тетяни Ч.-Пероганич уміє вихопити з виру життя важливі проблеми. Її перо повчальними історіями у доступній формі нагадує читачам про справжні цінності. Текстам письменниці притаманне і вічне, і трагічне, і комічне, й іронічне.

Так, оповідання «Яблунька» (для мене це скоріше есей чи вірш прозою) образом яблуні уписується в низку українських поетичних символів матері: вишитий рушник (А. Малишко, Д. Павличко, Г. Чубай), черешня (А. Горчинський), чорнобривці (М. Сингаївський) та ін. Матері як образу-символу незрадливої одвічної любові, любові, яка дає дітям відчуття захищеності, спокою і дому.

В оповіданні (як на мене – новелі) «Воші» йдеться про трагедію самогубства дев’ятикласниці через черствість, нефаховість і жлобство працівників школи, що спричинило цькування з боку однокласників, а також через нечутливість до світу дівчинки-підлітка її батьків. Звісно, що ця історія не залишає байдужим нікого і збурює у читача бурхливі думки й емоції.

Замість відступу. Можливо, цю історію варто трохи розгорнути і дати в оповіданні/повісті модель поведінки не дівчинки-жертви, а дівчинки бійця, яка боролася за своє добре ім’я з бездарними вчителями, жорстокими однолітками та заклопотаними господаркою батьками.

Буваючи на педагогічних тусовках, часто чую про те, що, попри наявність авангардної еліти серед учителів, у новій українській школі (НУШ) багато педагогів не готові до динамічних змін, ще частина педагогів здатна працювати лише «по-старінкє», − але тримаються за робоче місце (хоча є й такі, що звільняються з власної ініціативи, щоб не бути «тормозом» для реформ). До педвузів молодь вступає часом не за покликом душі, а тому що треба диплом про вищу освіту, а на юрфак, економічний чи на ІТ вступити бракує балів і клепки. І найбільше від бездарності та нефаховості таких горе-педагогів потерпають діти. Отож, оцю проблему варто розгорнути і загострити.

Тема булінгу – шкільного цькування – топ-тема 21 століття. І читачам треба давати моделі поведінки не жертви, пораженця, а бійця. Авторка змальовує Марійку як позитивну героїню, що в клуб не ходила, мала чисту невинну душу й почувалася гармонійно після образи серед білого холодного снігу (чудовий образ, що підсилює відчуття відчуженості дитини і в школі, і серед однолітків, і вдома – у цілому у світі):  «Надворі все було засипано білим снігом. Їй хотілося розчинитися в цій надзвичайній чистоті, аби забути про людську болючу жорстокість. Або просто стати маленькою сніжинкою, щоб дружно та безтурботно кружляти в танку з такими ж візерунчастими танцівницями, як і вона сама…» (с. 37)

Могла Марійка не повіситися «в хліві на паску від куртки» (с. 39), а розвернути, опротестувати ситуацію?.. Мусила! Дітям треба описувати такі моделі поведінки, які вчать вирішувати конфлікти, боротися (а не лише страждати), перемагати у боротьбі за власну гідність. Наприклад, (я не письменник і не психолог, sorry, але): Марійка могла поголити голову, прийти в школу без традиційної коси і таким епатажем серед зими привернути увагу до проблеми. А потім сказати класному керівникові, що фельдшерка вчинила як баба, а не як медпрацівник освітньої установи, бо безпідставно публічно поглузувала з дівчинки, зневажила її матір: «Скажи, Маріє, матері, хай знайде час тобі в голову подивитися, бо я там дещо цікаве знайшла» (с. 36). Якщо класний керівник / директор школи не зреагують, Марія може закликати однокласників солідаризуватися (поголити чуби й коси) і вимагати від педагогів належного покарання для фельдшерки / класного керівника (зауваження, догани) і вибачень перед дівчинкою. Додати до протесту флешмоби/плакати тощо. Тобто, дівчинка могла би не загинути, а боротися за свою честь, створити коло однодумців і в такий спосіб створити свій світ, а не почуватися знищеною самітницею…

Також тут варто поглибити тему родинного виховання, загострити проблему батьків, які свідомо не дозріли до батьківства, хоч на фізіологічному рівні у них цей процес уже відбувся (типова болісна ситуація!). Т. Череп-Пероганич окреслює сім’ю Марійки, яка, почувши про горе доньки на тлі епідемії педикульозу у школі, не приділила дівчинці достатньо уваги у цей складний момент: «…тато більше по заробітках… мама… Прибере зранку в конторі, а потім клопочеться по хазяйству. Сама неабиякою господинею була й донечку всього, що знала, навчала» (с. 38).

Бачимо, що і Марійці, і шкрабам (так у добу більшовиків називали шкільних працівників), і батькам в оповіданні «Воші» Т. Ч.-Пероганич бракує уміння КОМУНІКУВАТИ, розмовляти, спілкуватися між собою для з’ясування проблемних ситуацій та цивілізованого способу вирішення їх. (Мама мусила негайно підійти до фельдшерки і спонукати ту вирішити / залагодити болісну для дівчинки ситуацію. Відмовилася та тьотя – мама мусить клопотатися за дитину перед класним керівником/директором школи. Мама мусила боротися за психічне здоров’я дитини-підлітка – розмовляти з нею, обняти, підтримати її, не залишати наодинці у той момент, на самоті із суїцидальними думками).

Так, у НУШ, згідно з Державним стандартом базової і повної загальної середньої освіти, уміння комунікувати тепер формується як ключова компетентність. І гарна сучасна література має допомагати гарним педагогам у цьому)))

Чому я так детально про це пишу? Тому що книга оповідань Т. Ч.-Пероганич адресована широкому колу читачів. Тому що мудре око Тетяни вловило актуальну проблему браку культури спілкування в українському суспільстві. Але: певній частині людей достатньо натяку, щоб вони зробили належні висновки. А масовому читачеві, який розбещений жахливими дитячими історіями як телевізійним ШОУ, треба формувати навички / моделі гуманного і цивілізованого спілкування з дітьми.

Так само оповідання «Апельсин», як на мене, − це чудове комічне життєствердне прев’ю до любовного роману чи кіносценарію. А який упевнений початок-твердження: «Мене завжди любили чоловіки»(!!!) (с.17). Те, які відтінки кохання в цій історії описує авторка, допомагає відчути образ-символ апельсина, що є ключовим у творі. Апельсин − екзотичний плід переважно помаранчевого кольору, що асоціюється з пристрастю, радістю, енергією, силою, задоволенням. Саме таким символом означений один із епізодів любовної історії Кармен і Хосе у знаменитій новелі П. Меріме «Кармен».

Присмак іронії (чи навіть самоіронії) відчувається в оповіданні (отут не буду закидати щодо жанру/сюжету нічого – усе на своїх місцях) «Чоловік навпроти»: героїня твору була певна, що надибала в метро нового шанувальника, аж раптом «впилася в червоні по білому літери» його візитки: «Психолог. Служба допомоги самотнім жінкам»… (с. 35).

Проте хочу застерегти Таню Ч.-Перогани, як письменницю, від легкого підходу до теми дитячої смерти («Бумеранг», «Воші»). З метою більшого впливу на читача такого фіналу (на жаль, абсолютно реального) не цураються багато авторів. (Наприклад, Макс Кідрук у романі «Зазирни у мої сни». Як аргумент, дозволю собі цитату з цього приводу зі своєї статті «Замітки експерта книжкової премії» на «Буквоїді»:

«Початок книги Макса Кідрука «Зазирни у мої сни» читала із захопленням, відчувши потужне перо автора, котрий написав не просто містичний технотрилер, а, як мені спершу здалося, глибоко психологічну чоловічу версію ситуації з нестандартною дитиною. Знаючи свою емоційність у сприйнятті текстів, окремі фрагменти перечитала ще раз, вивчила історію критики цього тексту і звернула увагу на зауваження О. Михеда про бажання «вибити колись із Кідрука альтернативне закінчення».

Пропустивши купу сторінок, прочитала фінал: головний герой хлопчик Тео, перебуваючи у стані специфічного сну, спершу видирається на цистерну з водою, а потім тягнеться долонею до дроту високої напруги і на очах у батька миттєво згорає у яскравому полум’ї: «Я прибрав передпліччя з­перед очей і побачив на вершині цистерни незугарну чорну скульптуру, якусь наче пародію на людське тіло, із задертою до неба обвугленою куксою, що залишилася на місці піднятої руки»…

Отут я, слідом за Сашком Михедом, згадала етичний канон давньогрецької трагедії, де ніколи смерть героїв, а тим більше смерть дитини, не розігрувалася на сцені, на очах у глядача. Катарсис глядач переживав на піковій точці конфлікту через ЗВІСТКУ про те, що, наприклад, Медея, аби допекти зрадливому Ясону, убиває дітей, а НЕ через споглядання УБИВСТВА дітей на сцені».

Отож, Т. Ч.-Пероганич у збірці оповідань «Бумеранг» нагадує своїм читачам, якими уважними і мудрими у спілкуванні з дітьми та одне з одним мусять бути дорослі, яких цінностей і у який спосіб має прагнути молодь

P.S. До заголовка: Тетяна Череп-Пероганич уже є автором сценарію моноспектаклю «Я – Квітка» про Квітку Цісик, що об’єднав режисера В. Невєдрова, актрису В. Васалатій і музиканта Ю. Кондратюка.  



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери