Вчитуємося у рядки віршів. І не можемо зупинити лет птахи зачудування. Чи не тому, що ритми творів нашого краянина зачіпають найпотаємніші струни сердець кожного, хто залюблений у подихи навколосвіття. «Криничні дзвони в груди б’ють»; «Вишнева мальва намальована в саду цілує чорнобривців слід»; «Всохлих вишень не дотягається зима». Ніби й звичайні слова, але уява творить неповторні картини.

Дивина якась! У прямому і переносному значеннях. Оскільки про останнє ще буде мова, то доторкнемося першого. «Дивиною» поет назвав свою книгу віршів. «Дивина. Дивина. Дивина. Не одна. Не одна. Не одна». Ніби й нема нічого дивовинного у цьому слові, але воно дуже точно передає порухи душі віршника. (Однослівні назви не є чимось новим у творчому арсеналі літерата. Згадаймо хоча б його видання «Чепурески», «Українці»...)

Як кажуть, маємо справу з продовженням традиції. Та вона – не винахід письмака. Бо на всеукраїнському рівні є чимало прикладів. Скажімо, Микола Тимчак свого часу дебютував книжкою «Співаниця». А Павло Гірник прийшов до читачів з друком «Посвітається». Ще, либонь, згадаємо про такі видання як «Жалоколаж» Василя Рябого, «Маргінес» Павла Вольвача, «Соколинь» Володимира Пащенка.

Якщо ці назви мають познаки нелогічності, говірковості та рідковживаності, то є цілий пласт наймень без цього. Простість бачимо у «Стремені» Дмитра Іванова, «Суботи» Василя Терещука, «Ратуші» Геннадія Мороза, «Медів» Григорія Лютого, «Подорожньому» Йосипа Свіжака...

Коли аналізувати ці назви, то висновуємо, що Богдан Чепурко балансує між двома течіями, доповнюючи «Майовість» Олеся Лупія, «Серцевину» Павла Мовчана, «Вертоград» Валерія Гужви, «Осторогу» Миколи Пшеничного, «Весталку» Анатолія Ненцінського... (Цей перелік, як і попередні, можна, звісно, продовжити.)

Отже, віршник вибрав дорогу шукання незвичного у звичному. Про це говорять вірші. Зосібна, привертають увагу метафори, якими послуговується поет. «Розчахлу пісню вечір п’є»; «Моє серце в бубон світу б’є»; «Заквилить в Полтві кров Каяли»; «Вже небо хмари мурували». (Лишень зауважимо, що спеціально не підшукували цитат для підтвердження своїх міркувань, бо вдатності віднаходимо у багатьох рядках. «Травневі грози ждуть мене в полях прозору пісню пасти»; «Зима обухом в груди б’є».)

Та мова про чар поезії Богдана Чепурка полягає не тільки у метафоричності висловлювань. На добрий результат «працюють» і різноманітні порівняння. Зокрема, цей троп часто-густо супроводжують сполучники. «Щоб степ притулити, як вітер, до скронь»; «Летять літа, немов Пречиста стеле»; «Згорів, мов зоряна ріка»; «Про що задумались старі, як світ, опеньки?» А хіба не причаровують такі порівняння, як: «вимітають комети, як мітли», «віднайтись, як в спориші дорога»?

Палітру порівнянь вдало доповнюють взірці цього тропу без сполучників. «Зело зелене – зілля Боже»; «Заяріла зоря – моє вірне небесне світило»; «Моя ти мамо – зоре вільна»; «П’янкий дух прілий – забарв’я червінь». (І це, між іншим, - не єдиний приклад вдатностей. «Прадуб – найбільший златоуст»; «В сузір’ях грають віщі сни – майбутній час і день вчорашній».)

Але троп за велінням часу буває й інший, вбираючи у себе елементи обох підвидів порівнянь. «Місяць на небі – білий, як лунь»; «Рельєф України – як думка - глибокий»; «Як сніжинки, тануть чари»; «Вона в тобі – як Божий дар». (Коли читаємо ці чарівності, то спадають на гадку й інші. «Й така печаль мене обняла – старезна й радісна, як шлях з варяг у греки»; «До чорноти – темнющої, як ніч».)

Прикрашають «Дивину» й такі перлини: «лук лісу», «склянка вітру», «глечик сонця», «дно сльози», «аура бажань», «око криниці», «магма страху», «роса провин». І на цьому тлі дуже доречні згадки про «населення» книги, до якого відносимо дерева і квіти, птахів та звірів, зірки й небесні світила. «Сніг потихає в слід лисиці»; «Службу вірну служить жайвір небесам»; «Серпанок сховався за білі берези»; «Залишу мальву цю в своїй душі»; «Завмерли у зорях на сотні сторіч»; «Летить осіннє сонце». (Згодімося, що такі словосполучення багато «промовляють» про стиль авторового вираження, який поєднує традиційність мислення і несподіваність сучасного висловлення думки у ментальних координатах ріднокрайності.)

Підтверджують ці й рядки з відлуннями алітерацій. «Живить живень живицю у живцях»; «Линуть-лунають луни відлунь»; «У синьому синє синіє від Сяну до сану»; «Бручевиця бручевиться, бручить». Як нам здається, алітераційні корені є й у висловах на кшталт: «Навспак. Навзнак. Напополам. Навпіл. Навзрид. В серцях навстіж»; «Дивина. Дивина. Дивина. Де вона? Де вона?»

Окремо, напевно, варто згадати про слововияви, які невблаганність часу ділить на кілька частин. І чи найчисленнішими тут є неологізми: «небеснокрилі», «вкраїнописання», «ласкаводужі», «шомполити». Нерідко автор повертає із небуття призабуті слова або намагається залучити до обігу рідковживаності: «позасмерть», «монетарня». Не забуває він використовувати й плоди з діалектологічного древа: «вурди», «журкало». Знаходимо й слівця, що вряди-годи вже експлуатували інші віршарі, бо в контексті творів краянина чужі неологізми не втрачають приваби: «вогнецвіт», «золотоквіття». Імпонують також «світлоогність», «хвильнокрайня», «чорноземля»... (Кожен може продовжити цей ряд згідно зі своїми смаками, а ми можемо підказати, згадавши про «обезжиттєвлений», «небесноліття», «синьогуба», «сейрічна»...)

У мові про поетичну виражальність творів Богдана Чепурка неможливо оминути питання про різноформ’я. Поряд із традиційною силабо-тонікою маємо верлібри. Це – загальні міркування. Тому й перейдемо до конкретики. І насамперед зауважимо, що римовані твори є неоднорідними. Якщо, приміром, переважають римотексти з кількох строф («Я не тут», «Ванацка»), то це не означає, що у книзі нема балад та мініатюр («Баладо золотого війська», «Квітка»). А у вірші «Молилася мама» вчувається дихання народних дум. Піддається поділу і спроба верлібрового слововираження. І тут перед очі випливає мініатюра «Скоро вже скоро». Лише три рядки у ній, але вони є такими промовистими: «Скоро вже скоро: бо й не болить нічого – тільки душа стогне». Шкода лишень, що таких блискіток у книзі могло би бути більше. Можна також балакати про більшу потребу верлібрів-багаторядковиків та безпунктуаційних віршів («Макітра сліз», «Незадоволений собою»).

Та добрі слова про поезовиражальність так не тішили б, якби по-своєму не впливали на темарійність. І тут на передній план виходять громадянські мотиви. У збірці переплітаються доторки до історії рідного народу і сучасність: «нам вітер із тисячоліть колише вишню коло хати», «налийте кров мою чесну у жили героїв».

Тема громадянських мотивів народжує ще один цікавий аспект. Часто у книзі знаходимо мелодії ріднизни. «Дим Вітчизни – це безмір, це небо, це губи»; «Україну Бог нам вкраяв», «У лоні Лондона на дні приснився сон мені про Київ». Коли натрапляємо на такі відрухи ріднокрайності, то уже не дивуємося наявності так званих краєзнавчих віршів («Кровінка», «Пісня про Копичинці», «Прощай, Бручевице стара», «Колодниця»).

Уточнення потребують і деякі філософські мотиви. «Я не винен нікому нічого»; «Ніхто не знає, як життя поверне»; «Я не тут. Я душею літаю»; «Прощена душа йде по чистому піску вічності». Гарно, хоч і тривіально, скажете? І матимете слушність. Та суть не в зовнішніх ефектах, а у глибинності слововираження. До плюсів збірки належать і християнські мелодії, що є такими органічними для світогляду автора. «Сходить Боже зерно на полях протиріч»; «Пішов я сам до Бога навпростець»; «Бог зі мною разом дихав»; «Так легко мені, Боже: свята земля і грішна». Своєрідний пеан неатеїзму людини? Та щось таке! Але релігійні мотиви з наголосом на християнських ідеалах не були б такими вражаючими, якби віршник не акцентував уваги на коренях цієї ідеології. Себто не згадав про язичницьке начало в сучасній релігійності людини. Саме про це розмірковуємо, коли у «Дивині» читаємо: «Дажбог ласкаво розганяв туман»; «Щоб возвеличився на Виссів на спомин про часи Стрибожі». А ще нерідко в поетиці Богдана Чепурка побутують: «прасутнє», «праліс», «прадуб», «прасила», що теж натякає на доторки душі до давнини. І після цього усього, зрозуміло, думаємо, що поет у своїх виявах неатеїстичного світосприймання не агітує за ту чи іншу конфесію, а говорить про людинолюбство, за яке повинна ратувати кожна релігійна течія. «Поруч з нами у Росі – Христос і Крішна».

Чи не ці погляди підштовхують крилатослів’я? “Кривда рай коригує, а правди немає»; «Візьму на той світ я не вірші, а духа високий порив»; «Много у Бога убогих є, а Україна - одна». Враховуючи все це, версифікатор закликає «дивитись правді й пісні прямо в очі».

Замислюємося: а звідки воно, оце прагнення до неймовірно точного висловлення думки через афоризми? З одного боку видніється силует прожитого і пережитого. А з другого, мабуть, маємо відданість літерата словесній постійності, бо у книзі нерідко бачимо фрази, які давно відомі багатьом: «русалка мене залоскоче», «і літа не чути ні духом, ні сном», «до сьомого коліна», «з варяг у греки».

Ще одним відтинком філософських мотивів є розмисли поета про вплив творчості на особистість. «Перелити кров серця у вірші»; «Серцем пригорнусь до слова я»; «В крові викохуються найкращі вірші». Можна, безсумнівно, коментувати ці рядки. Але не будемо цього робити. Лишень наголосимо на пов’язаності з культурологічними акцентами. Ніби небагато їх, але всі рядки є такими логічними. Скажімо, у товстезній книзі маємо тільки один вірш з епіграфом. Це – твір «Ріще» із заспівом з М. Номиса. Ще додамо сюди згадки про Вергілія, Шевченка, Антонича. Та не варто з цього робити трагедії. Адже культурологічний струмінь у даному випадкові є глибинним: наче й непомітний він зі зримої сторони, але має потужну дію. «В серці музичного слуху визри зорю перелітню, силу воскреслого Духа дай мені в очі столітні».

Тішить і те, що поет не уявляє себе без припадання до «пейзажного джерела». Бо цитат, які підтверджують це, є чимало. «Закутує дерева сніг на зиму»; «Ця ніч ще з вечора пірнула у став»; «Хрущі на глоді між пелюсток»; «У тумані умитий лиман». Шарму поетичній пейзажності додають кольорові екстраполяції. «Заспівує зелена кров»; «Літає метелик у синьому лісі»; «Летить вітраж вікна у потязі червоний»; «Тьохкають до ранку чорні солов’ї»; «Прозорий ранок білої весни»; «Укрив квіток рожеве устя»; «Цей клич мені за так дарує сивий вітер». Й такі взірці кольористики «забарвлюють» й інші сторінки «Дивини».

А тепер подивимось, як на цьому тлі виглядають доторки до пейзажності через зображення місяця. «Витиме серце до місяця»; «Стогне місяця срібний подив»; «Веселий місяць – круг червоний – ледь відірвався від землі»; «Біле місяця проміння яриною виринає». Схильність віршаря бачити певний предмет через пейзажні «окуляри» є очевидною. Як і тоді, коли мовити про освітлення образів сонця, криниці чи дороги.

Потребують згадки й любовно-інтимні мотиви. Та хотіли б зачепити іншу тему. Тему тематичних переплетень. Адже «Дивиною», виданою напередодні свого 70-річного ювілею, Богдан Чепурко показав, що йде цією дорогою. І запрошує на свій шлях інших.