Re: цензії

Читаю вступну статтю авторки, а рука тягнеться до ручки і паперу. Поетка стверджує, що «Людина безсила проти невідворотного» (с. 6). Але ж пам’ятаймо, що щастя людини в цьому житті – це коли не стається того, чого не мало би статися, бо наше життя, події «від часу і нагоди залежні вони»

(Екклезіяста 9:11б) і щоденної важкої праці. Що ж таке «невідворотне» і чи людство може захиститися від нього? В передньому слові до книжки «Антологія сучасної філософії науки, або усмішка ASIMO» читаємо: «Одним із магістральних напрямів розвитку сучасної науки є створення штучних особистостей, які здатні бути цілковитими аналогами людини» (с. 5). Хибна думка. Людина – твориво Бога живого і неможливо створити щось, що може «бути цілковитими аналогіями людини», бо «Бог є невимірно сущим, істинним і благим» (Тома Аквінський). Із цих позицій і потрібно осмислювати «невідворотне»:

Є те, що віриш Ти у мене, Боже.

Я – тільки вдих у холоді пітьми

Чогось того, що тільки бути може (с. 126).

Але ж існує інша проблема стосовно невідворотного, яка залежить цілком від людини, бо вона своїм життям його зумовлює. Людство вступило в нову геологічну епоху, в т. зв. Антропоцентр, яка змінила умови життя на планеті. Колосальне споживання енергії призвело до зміни клімату, й людині залишається дедалі менше місця на планеті Земля: «Проблема полягає в тому, що моральні засади як визначальні імперативи життєдіяльності в умовах технічної цивілізації просто перестають бути такими... Наука, по суті, закладає потенційні загрози цивілізаційному світові. Річ у тому, що “наука є результатом розвитку тих цивілізацій, які переходять від культу природного до культу штучного”» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка»). Загадка полягає в тому, що «взаємостосункова», духовна енергія немає обмежень щодо її накопичення людиною, й саме вона сприяє зменшенню розбіжності з «викопною» енергією, ресурси якої обмежені... Крім того, ненаситне споживання першої загрожує фізичному існуванню другої енергії, носієм якої є людина...

Що таке істина, логіка буття? Завдання логіки – аналіз наукового методу мислення. Розмислюю, читаю: «Ґедель показав, що істина є сильнішою за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести» (Марія Фюрст, Юрґен Тринкс, «Філософія»). Логіка буття – це, коли добре мені, то й добре моєму ближньому, або «Може, це і не дуже правильно з погляду вічності, але наше ставлення до інших майже завжди залежить від їхнього ставлення до нас» (Михайло Слабошпицький, «Протирання дзеркала»).

Логіка – це не «хитрість світового розуму (за Геґелем), щоб користуватися індивідуальними інтересами і пристрастями для досягнення своїх цілей, бо ще Сенека вчив жити для інших, якщо хочеш для себе жити... Тому-то «Май собі втіху – тримайся мого крила!» (с. 7). «Крило» є тим єдиним джерелом, першоосновою з якого черпати і черпати: «Я знаю звідкись, що то значить хліб, / І кожна крихта, і зернина кожна (с. 9).

Неможливо цілісно обійняти події, героїв книжки, багатий мислений і духовний світ поетки – віршів багато, як і думок. Зупинімося думкою над змістом наступних рядків, які торкнулися серця: «Яблуня моєї бабці / Вродила білим наливом спогадів» (с. 12). Невідворотне в нашому житті – це пам’ять, яку подарував нам Бог про тих, які тимчасово відійшли (метафора – «білим наливом спогадів»), бо без неї людина – подмух вітру – є і нема. Щоб зрозуміти значимість поетичного слова Юлії Бережко-Камінської, яке читабельне, яке зворушує душу читача, спонукає до розмислів – зацитую думки Володимира Базилевського про тенденцію сьогочасних публікацій, які претендують на те, щоб їхні автори називалися поетами: «Сьогодні, коли вільно говорити усе, що захочеться, зауважуємо дивну тенденцію: поети граються в загадковість в ім’я загадковості. Намагаються зашифрувати текст і тоді, коли зашифровувати нічого. Коли за шифром – приблизність чи порожнеча. Класична ясність нині не в моді» («Літературна Україна», № 41 (5774), 8 листопада 2018 року). Далі пан Володимир стверджує, що ці так звані поети «не знають, що сказати» бо не здатні думати (брак досвіду, знання, не читають книжок і т.д.): «Незрозумілість претензійна і недалекоглядна. Бо приречена на нечитабельність, отже, на непотрібність» (там само).

З обкладинки книжки «Невідворотне» загадково «споглядає за нами», про щось нагадує циферблат годинника. Невідворотне – час присутній у тематиці книжки – його означення і, як слово (вода, щось чого ми боїмося, поверне минуле, зупиняється, змінює тривалість, метафорично стікає, як свічка, впливає на явища природи, може мати межу, щось може в нього впиратися, може стояти, безликий час, ..., нові часи):

І що то час? Така собі вода,

Тече кудись невпинно і безкрайо... (с. 13)

Старий годинникарю, розкажи

Одну з казок – як не боятись часу (с. 16)

І бачиться, що час мені поверне (с. 20); І завмирає час над усіма (с. 44); У снів свій час, і плинність, і межа (с. 49); Стікає свічка, / Час (с. 57); Дощ не спиняється. Мабуть, / Тому, що час прийшов... (с. 60); Світлом не обпектися. / Десь, за межею часу (с. 82); В час, коли звуком повниться порух кожен (с. 115); Із часом приходить смирення годити (с. 118); Сосни ростуть у пам’ять, бо далі рости не можна – / Уперлися в камінь і в зорі, / І в час, коли вже – по всьому... (с. 122); Мені б – підняти сад, допоки час / Ще зі своїм стоїть секундоміром (с. 123); Ще триває безликий час чи зими, а чи, може, осені (с. 134); Це час покори, випуклих безсонь (с. 151); Чекає час відправного знаку (с. 161); Хтось ще до часу надихав (с. 164); Часом доля стікає всує (с. 169); Нові часи у передгроззі зламу / Прекрасні і страшні в своїй непевності (с. 188); Вже сонцем наливається новий / Час радості і чистої палітри (с. 190).

Андрій Содомора стверджує, що «... час – це те, що в ньому», бо «Вцілілій миті тій нема ціни / Бо час – одлуння втрати: він – це ми («Пригорща хвилин»). Час є суб’єктивною похідною нашого розуму від реального процесу руху в навколишньому світі. Об’єктивно відтворюючи динаміку руху, розум суб’єктивно зберігає всю інформацію, яка в ньому нагромаджується. Поза розумом немає образів, не існує і часу, але є рух. У Бога все перебуває в русі. Не всякий рух ми можемо побачити, «бо ходимо вірою, а не видінням» (Друге послання ап. Павла до коринтян 5:7). Людська пам’ять фіксує рух, а не час. Якби не було пам’яті – не було би часу. Для Бога не існує часу, бо Він вічний. Для людського розуміння вічності порозмислюймо над текстом: «Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день – немов тисяча років, а тисяча років – немов один день!» (Друге послання ап. Петра 3:8). А все ж: «На час оглянься добрими очима – усе, що міг, він дав» (Емілі Дікінсон). Час, у якому живемо, – мить нашого життя, як і кохання, тому: «Бажання зробити швидкоплинне вічним – це і є кохання» (Рамон Гомес де ла Серна):

Це тільки мить.

Короткий спалах – мить –

Оманлива, як всі на світі миті.

...................................................

І човники хвилин

Уже відходять тишею поволі (с. 376).

«Це така потреба – в Тобі і Слові» (с. 195), бо все Ти створив і в зачині було Слово і Ти його створив (Євангеліє від Івана 1:1). Поетка стверджує велич слова, його глибинну сутність, першоснову зачину життя:

Усі слова походять від зірок,

І навіть ті, що споконвік забуті.

Все – глибина!

І золотий жовток

Не лиш жовток, а й згусток суті (с. 197).

Дякуймо Богові за дар боротьби за життя, бо за те, що маємо, і більше потрібно постійно боротися, і поетка промовляє до сердець читачів своїм поетичним словом:

Спасибі, Боже, за оцей двобій!

Й душі, буває, теж потрібні лати!

Я, мабуть, надто глибоко в собі –

Без болю і без бою не дістати (с. 274).

Сумніви, переживання, думки самотності тривожать кожну творчу людину. Такі розмисли поселяються і в пані Юлії: «Інколи приходять думки – навіщо творити свої вірші, коли вже стільки хороших текстів створено і цього буде й без тебе більше і більше, тим паче, що люди цього однаково не осилять прочитати, бо так багато всього іншого довкола? Однак якщо розвивати думку далі, то приходять нові відповіді: кожен світлий, щирий і життєстверджуючий рядок насичує інформаційне поле нашої землі чистими і високими вібраціями. І ось це має цінність», бо в інформаційному полі Землі Бог створив середовище взаємостосункової енергії. Ми співпрацюємо з цим полем. Є люди, які випромінюють енергію, побільшуючи густину цього поля, інші ж приймають енергію – кожен залежно від своєї духовності, віри. Безперечно, є люди, які здатні «забруднювати» це поле інформації. Завдання духовно сильних – оберігати його, а в ньому – зберігати стабільну рівновагу (добро мусить перемагати зло; думаймо про високе і добре). Відповідно до оригінальної теорії Володимира Вернадського про ноосферу, так само, як біосфера утворюється взаємодією всіх організмів на Землі, так і ноосфера складається всіма розумами, що взаємодіють: «І ось це має цінність»... Нехай книжка промовляє цією цінністю – чистими і високими вібраціями до сердець вдумливих читачів!

«Головне в житті – життя. А решта література», – сказав Василь Стефаник. У житті – життя: «Мої слова несказані, мій плач недоплаканий, мій сміх недосміяний!» (Василь Стефаник, «Моє слово»). Хто ж допише, доплаче, бо сльоза, як весняна роса – короткочасна, хто досміється?

Життя, бува, вигадливим, багате,

........................................................

Бери вітрильний човен і пливи! (с. 382)

Так і живу – творю своє панно.

О, панно юна, звідки вам те знати,

Що нам дано

І як життя давно

Із часу нас виліплює затято (с. 375).

Герман Гессе стверджував, що поезія – це гра в бісер: «Детального опису гри в романі «Гра в бісер» нема, відомо лише, що для її опанування потрібно мати ґрунтовні знання музики, математики й історії культури. Гра є синтезом мистецтв і наук, в якій людські цінності переплітаються в складні асоціативні візерунки» (Вікіпедія). А все ж... Поезія – це не гра слів і рими, а глибинне осмислення думки і почуття, єдність слова і думки – це виховання читача чистими і високими вібраціями. Думки ж бо живі й розумні істоти...