Ну, так! Гаразд, визнаю: загорівшись написанням відгуку на новісіньку книгу прози Тетяни Череп-Пероганич, і вже навіть сівши за робочий стіл, я й не уявляв навіть – як намислене домислити, додіяти, доболіти до якоїсь хоча би більш-менш путньої Суті. Навіть написавши вже й багатенько прози та публіцистики, переклавши кілька чужих книжок, я все одно завжди ототожнював власне «Я», як «я-поет». І рецензії на доробки віршів завжди писав легко, навіть летко (якщо зачіпало за живе, звичайно), бо там я був – сівачем у полі, що було моїм по Божій даності.

Тут же – проза. Та ще й проза, хай патріотична, хай філософська, хай громадянська навіть, але ж душевно, духовно, визначально жіноча!

«В оповіданнях, які ввійшли до книжки, все справедливо, як і в житті, де діє закон бумеранга: отримуєш те, що віддаєш, – зазначено в анотації. – Сієш між людьми ненависть — повернеться ненависть, сієш любов — повернеться любов. Охудожнені реалії в творах надихають читача на роздуми й запрошують до висновків».

То, коли і де я метнув якийсь бумеранг, що ось повернувся до мене бажанням прочитати і осмислити таку книжку?! І чому саме зараз?!

Втім… Дружина ось, зазирнувши з-за плеча на екран комп’ютерного монітора, здається, легко-просто дала на те відповідь, посміхнувшись по-доброму здивовано: «Дожи-и-ився…»

Отже, виявляється, з розумінням поезії можна народитися, розуміння публіцистики і просто-прози можна натрудити власне читанням, а до розуміння жіночої белетристики ми, чоловіки маємо, ба, навіть мусимо доживати. Далеко не всі й доживають, до речі, – лише щасливчики, мабуть… Чи, може, радше щасливі, (бо по цій думці якось одразу ніби виступив з тіні забуття мелодраматичний герой Мела Гібсона з американської кінокомедії «Чого хочуть жінки»)…

Гадаю, просто настав мій урочий час зрозуміння цієї іншої – чуйної і чуттєвої субкультури людства, і спасибі – саме на цій книзі! Зрештою, Оноре Бальзак колись пророчо зауважив: «Половина таланту полягає в умінні вибирати у справжньому житті те, що може бути поетичним». А тут же мені, як поетові, просто належить вийти у білий світ, відкривши інші, досі недоступні, але такі манливі, двері.

Читав свого часу у Расула Гамзатова: «…Як у хорошого майстра, кубачинця, все у мене під руками. У нього – срібло, золото, різблярський інструмент, молоточки, зубильця, клейма, малюнки. А у мене – рідна мова, життєвий досвід, портрети людей, характери людей, мелодії пісень, відчуття історії, почуття справедливості, рідна природа, пам´ять про мого батька, минуле і майбутнє мого народу… Золоті зливки в моїх руках. Та чи золоті руки у мене? Чи вистачить таланту? Чи вистачить майстерності?»…

Ні, це я вже й не щодо себе грішного цитую – щодо майстрині, труд якої на сьогодні став світом очей моїх.

Ось я роблю одненький крок у цей світ і опиняюсь… на Майдані («Очі її героя»). Ще крок і Лірична Героїня пройшовши, здається, всі круги житейського пекла, врешті сягає ще й страшної непевності АТО та кривавої трагедії Іловайська («Кохання не вмирає»). Ще крок – і бачу її схилену в узголів’ї хворої матері («Яблунька»).

Українська «попелюшка», виявляється, смілива і жертовна! Їй геть мало одноразових карет і скляних (як їх можна носити?!) черевичків. Вона ніколи не дозволить собі розпачливого крику як то «я буду хитрити і брехати, але ніколи більше не буду голодною».

У неї в очах аж світиться оте, Лінине: «Ми ніколи не підемо з Майдану!» Але при тому вона може зачаруватися й зачудуватися аж до «мильної оперності» звичайним сніговиком, зліпленим з Коханим-Який-Не-Стався («Сніговик»)… Ба, вона може навіть «віддатися за апельсин» в пориві сердечному (та ні, космічному!), але для того таки має відчути і цілісінький Космос під крилами («Апельсин») . І їй, здається, однаковісінько, що тим закладає вона підвалини нових, можливо і не мажорних, світострусів. Вона лише зітхне і скаже: «…А життя допомогло мені зрозуміти від когось раніше почуте чи десь прочитане: любити — це всього лише усвідомлювати, що саме ця людина існує…» Вона ніколи не дозволить собі підлотного «я подумаю про це завтра», бо знає, що сама – суть того «завтра» і майбутнього взагалі: «…Але відкрию свою таємницю. Сам Олег не здогадується про це. Я ж не можу йому сказати, що знаю, де нині та його схованка. Вона — в мені. І скоро, зовсім скоро знову побачу зелені очі, кучеряву голівку, ласкаву й безтурботну посмішку. Бо справжнє кохання не вмирає. У нього завжди є продовження…»

Що ж, загалом, якщо то не доробок Жорж Санд чи (на крайній випадок!) не Франсуази Саган, або (але то вже геть на пропад…) не Маргарет Мітчелл, написане жінкою наперед уявляється нам, чоловікам приблизно, як старезний монолог: «От стою я перед вами, проста-простецька баба, чоловіком бита…» (далі все за списком, що битим і скривдженим належиться… але в кінці обов’язково має бути «хепі енд» з салютом, квітами і новим маршем Мендельсона). Часто-густо саме на те, або, що нині входить в моду, на протестантське «анти-те» нових сучасних літературних суфражисток ми здебільшого й нариваємося перегорнувши лише кілька сторінок глянцевих видань, любовно-романного «ширвжитку» та й «серйозної жіночої літератури», якою ряснять книжкові ярмарки, толоки і форуми. Загалом, звернув увагу, що навіть самі авторки називають оті свої творчі потуги чомусь бездушно – «текстами».

І в багатьох таких «текстах» аж надто часто (настільки часто, що то вже – справжнісінький лакмус на визначення бездушного арт-фрешу), навіть при побіжному перегляді, трапляється мені слизеньке слівце «полюбляти» стосовно всього – від Батьківщини до сексу і борщу, яке стало тепер модним ерзацом, замінником слова «любити» – не чужинецьким «сахаром» навіть, замість достойного «цукру», а отруйним голодоморним «сахарином».

Так от, ні! Усі героїні книги Тетяни Череп-Пероганич «Бумеранг» люблять таки по-справжньому. І тут до слова згадалося мені кирпате, як дитинство, дівчисько Пеппі Довга-Панчоха з її прогулянками по цукровому піску… Принаймні, тепер знатиму, що чесне дитинство виростає в чесну любов.

Жаль лише, що вельми правильно зауважив колись Богдан-Ігор Антонич: «Мистецькі закони не тотожні з законами реальної дійсності».

Так, коли ти, читачу, вже майже увіруєш в незмінну та істинну красивість світу цього, життя матюччям з вулиці, чи «новинами» з телевізора, чи сердечним болем все одно просочиться у твій «маленький рай», навіть якщо він буде і читаною книжкою. Просочиться і прошипить: «Я – зло! Я існую! Ваше добро без мене – ніщо!»

Отож, виявляється у нашої відважної амазонки, в яку ми вже встигли і закохатися, існує-таки чорна посестра, темнотне віддзеркалення. Вона може бути і жадібною хабалкою («Бумеранг»), і дурненькою малолітньою сільською повією («Секс із «богом» на сіні»), і бездушною шкільною медсестрою («Воші»), і заздрісною, підлою подругою («Жаба»)… Гинуть від того Люди. Інші зневірюються.

Але не українки! Але не героїні книги Тетяни Череп-Пероганич.

Оксана з оповідання «Жаба», наприклад, проявляє себе як справжню християнку, пробачаючи свою завидющу сусідку-п’яницю та її доньку-розлучницю, що опинилася в лікарні після побиття чоловіком: «— Зараз переодягнуся і з’їжджу в лікарню. А ви йдіть проспіться, тітко. Горілка — горю не порятунок. Сходіть краще зранку до церкви. Помоліться. За дітей своїх, себе, та й за мене, коли зможете, теж…»

А баба Марина з оповідання «Керуватель» радикально бере до рук вила і будує барикаду на своїй забутій усіма вулиці.

Правильно те, чи неправильно, то вже інша справа, але так нині є. І в житті, і в літературі. «А вже нова заблокованість дає себе знати. Тепер нашу літературу заблокувала політика», – давненько й помітила геніальна Ліна Костенко. Ми ж власною шкурою відчуваємо те лише зараз. Тому багато хто, по-зміїному і намагається з себе скинути ту шкуру. А ще більше терплять, заспокоюючи себе тим, що «за одного битого десяток небитих дають».

Пожалійниці з цієї книжки майже усі биті смертним боєм… І, Господи, коли ми вже перестанемо осягати оцю жорстоку «математику»?!

Радує те, що Тетяна Череп-Пероганич не боїться і таких жорстоких тем – не надумано-катастрофічних «ох, ніготь зламала!» чи «ох, туш для вій неякісна», а саме трагічних і смертних, як найстрашніші гріхи. Дещо покривив я душею все-таки на початку статті: маємо і відвертих, сильних письменниць сьогодні – ту ж Світлану Талан, наприклад, з її серією мудрих романів, чи Елу Леус з її «Антипадінням», чи Еліну Заржицьку та Ольгу Рєпіну з їхнім новесеньким «Убити Антиципатора»…

«Тільки людина, яка пише про себе і свій час, може писати про всі народи і всі часи», – віщував Бернард Шоу.

Я би тут дещо поправив світового класика, означивши після коми: «…яка чесно пише про себе і свій час…». Так, як пише Тетяна Череп-Пероганич.

До речі, тієї чесності вистачає, аби подарувати нам і славні ліричні відступи: «Вербові котики», «Мій коханий гітарист», «Лист у минуле», а у тому «Листі…» сказати тому минулому, і навіть своєму недоброму «візаві», який у тім минулому залишається: «…Так приємно відчувати себе жінкою, яку люблять, якою пишаються, про яку піклуються і яку оберігають. І знаєш, навіщо я пишу тобі цього листа? Мабуть, здивуєшся: для того, аби подякувати за те, що ти був у моєму житті. Якби те щастя, що маю, зустрілося мені до тебе, чи могла б я цінувати його настільки, як роблю це зараз? Адже все дається у порівнянні. А ти — в минулому. Ти майже згубився в тенетах моєї пам’яті. Я пробачила й відпустила. Я щаслива! Спробуй і ти хоча б раз відчути по-справжньому, що це таке…»

«Якщо художник випускає птаха на волю, а він змішується зі зграєю інших, однакових, значить він не художник. Значить він випускає не свою, незвичайну, дивовижну птицю, а звичайного горобця…» – писав колись уже згадуваний тут Расул Гамзатов.

У випадку з книгою «Бумеранг» Теяни Череп-Пероганич, скажу я вам, можливо, це й звичайний та до болю в серці звичний нам український горобчик, а не чужинський райський птах, але й не папуга – не повтор чужих чуттів і почуттів.

Якийсь образ постійно метеликом крутився у мене в голові, поки писав я цей відгук. І ось він склав крильця на кінчику ручки, прозвучавши: «Тетянин день… день… день…» І свої малинові дзвони є, виявляється, у цієї книжки.

«Дві якості потрібні художнику: почуття порядності і відчуття перспективи», – учив Дідро.

Ну, з порядністю шановної пані Тетяни, судячи з її діла , слова і навіть малинових дзвонів душі, усе й більш, ніж гаразд. А от про перспективи, якщо відштовхуватися власне від саме цієї, конкретної книжки, будучи трішки знайомим з авторкою, ризикнув поцікавитися листовно. Відповідь і не забарилася:

«Пане Олеже, вітаю!

Це моя третя прозова книга. Найчастіше народжується поезія, але інколи ти розумієш, що не всі думки, відчуття можеш вмістити в поетичний твір. Та й саме життя – це не лише рими. Тоді з´являється коротка проза. Проза того ж таки життя. Багато років присвятила журналістиці. Висвітлювала часто саме соціальні проблеми. Так з´являлися сюжети і для оповідань. Більшість з них у збірці – це практично десь почуті чи побачені на власні очі, а то й самою пережиті, історії. Їх в письменницькому блокноті значно більше, ніж в книзі. Але схотілося не бути нав´язливою для читача, поділитися для початку частиною, найулюбленішими. А сподобається – захоче ще, тоді буде й продовження. Тим паче, що кожен день народжує нову дійсність, запрошує до нових реалій. Оповідання не всі веселі, десь іронія, десь трохи жартів, а решта та правда, яка болить і яка має нас всіх чомусь навчити, десь щось показати, а десь надихнути на висновки, що все, що ми віддаємо, отримуємо назад. Закон бумеранга. Тому краще засівати дні добром, любов´ю, милосердям. У збірці 16 оповідань. Формат зручний, для того, щоб зручно було брати книгу в дорогу».

Озираючись назад і прочитавши написане, розумію і бачу: нічого я не осмислив – лише трішки-трішки співвідчув блаженне і болісне Ближньої моєї… Бо, «все одно, що картоплю пекти в ополонці, всім хвалитись, що повністю-повністю розумієш жіночий характер» писав колись Роберт Рождественський.

Хай і надалі залишається інтрига передчуття і відкриття незнаного і дивовижного. Хай чекається Диво наступної книги.

А замість кінцівки з велемовними побажаннями авторові та фінальними акордами рецензійної сонати, наведу краще, як не парадоксально, цитату з кількох рядків першого оповідання цієї книги «Очі її героя», які, схоже, озвучують затамований і притлумлений крик про допомогу цього зболілого, нами, чоловіками настараного світу: «… — Ви чого це нюні розпустили? — до неї підійшов високий, одягнений майже по-військовому, незнайомець. — На війні як на війні. Нам тут сльози не потрібні, дівчино!

— А що потрібно? — спробувала заспокоїтися.

— Підтримка, віра, усмішка…»

Підтримка, віра, усмішка…

І, бач, навіть «Армія, Мова, Віра!» – то вже геть не актуально після сердечних одкровень простої української Жінки.