Збірочка віршів Сергія Пантюка «Про100 вірші. Емоції та стани» привертає увагу насамперед невеликим форматом − за динамічних сучасних ритмів життя на фоліанти бракує часу(.

Назва ж книги налаштовує на легкість / гру / експеримент із формою вірша, а це завжди приваблює. Хоча іноді здається, що в поетичному слові всі інновації вже апробовані. З іншого боку, завжди є побоювання, що в гонитві за вербальною еквілібристикою автор не завжди утримує рівновагу між оригінальною формою та суттєвими смислами. 

Отож, спробуємо розібратися в начебто простій поезії Сергія Пантюка.

 

1

Вірші збірочки структуровано за тематичними розділами: «Поле духу», «Скляні рими», «Коти і квіти», «Трансформації».

У розділі «Поле духу» поет вміщує вірші, обпалені війною на Сході України, що триває.

 

…Шаблями в пам’ять старі забави

Ладують ніжний і гострий трафік, 

Трьохсотий жовтень скрипить зубами:

«Яке зашити? Дострілюй на фі ґ!» ( с. 9)

 

Сергій Пантюк пише про свою причетність до цієї війни  [Чужих смертей окалину руду / Я зішкрібаю з одягу і шкіри. / Мов рудименти сонячної віри - / Ці кілька яблук мерзнуть у саду»( с. 5). ].  Оксиморонні рядки великої любові до своєї землі й непримиренної люті до ворога присвячує бойовим побратимам  [«…Ми велику любов назавжди / для дітей та онуків посіяли, / несучи дику лють / і заслужену смерть – ворогам» (с.10)]

Кожен вірш розділу має свою ритмомелодику, що увиразнює своєрідну дисгармонію часу, коли триває війна. Класична перехресна рима ускладнена неточним співзвуччям прикінцевих слів:

 

І махнувши в той бік ручиськом стомлено

Ти збагнув: погубили підкови коники!

А щастя тільки й зосталось – що кілька споминів

Десь там – поміж серцем і холодом «броніка». (с.7)

 

Є вірш прозою (« Жовті троянди накликають розлуку …»), є верліброва строфа  («Зграю куль… »), є несподівані образи ( море пером ), є неологізми ( неботреш, ритмоломка часу ), вживається груба лексика ( цицьки, ушльопки, перехнябила ), привертають увагу нетрадиційні порівняння ( сніги заповзали у землю, як білі вужі ).

Однак доволі епатажний образ часу, коли  «…поцілунком прощальним лягла на лице пір’їнка полеглого янгола» , С. Пантюк завершує класичним ритмом і ясним образом:

 

Відчищені чекають автомати

Ще мить – і з тиші вибухне наказ…

Тобі, Вкраїно, довго ще тримати

Цей біль, це горе й кожного із нас. (с.16)

 

У такому поєднанні постійного пошуку нових форм і сповідуванні традиційних цінностей проступає своєрідність поетичної манери поета Сергія Пантюка.

 

2

Розділ «Скляні рими» розпочинається своєрідною молитвою  («Будь для мене довго, мій світе, будь…»),  продовжується епатажно-патріотичним твердженням («… Тільки тут, на Говерлі, живуть боги, і вони – українці!»),  вміщує своєрідний перегук із віршем Ф.Тютчева «Есть в осени первоначальной…»:

 

Сьогодні сонце змерзло, мов зайча,

Що між кущів пригаслих заблукало.

І гайворони злякано мовчать,

І невідомо, що їх налякало.

 

Густе зело під срібло полягло,

Та в білому тривожна темнота є.

Цілує осінь мертвих у чоло,

А на живих уваги не звертає… (с. 21)

 

Очевидно, розділ «Скляні рими» укладено з віршів, що відбивають філософію життя поета С. Пантюка: життя прозорого і крихкого, на асоціативному (зовсім не нахабному!) рівні, за Ф. Тютчевим, – «как бы хрустального».

Теми й образи віршів цього розділу пов’язані з українськими топонімами та знаковими іменами [Говерла, Київ (« Місто в суботу вранці / схоже на верлібр…»), Сокілець, Дніпро, Биківня; Семенко, Плужник], насичені урбаністичними образами-грою з віршами футуриста В. Маяковського  («Місто пекучими краплями ліхтарів / лікує мої перевтомлені очі..»),  сповіддю пронепрості стани душі поета  («Бог захворів / лише єдиний раз. / І саме тоді / Він створив поета…» с. 27),  переживанням по-пантюківськи «крутяків» життя  («…Отак зриває, гріє, пре / Й виносить на крутяк / Цей дивовижний вінегрет / Під назвою «життя»…» с. 29).

Поет пише про свою відкритість:  «Знову я вам привіз / Серце у стилі ню…»; «…мою непрохану сльозу».

  Пише сповідально:

 

… Є остання надія пірнути в суть

Тих жахів, які тупо створив я сам,

Бо нарешті збагнулось мені, де живуть

Кращі вірші, яких іще не написав… (с. 38)

 

***

Я мовчу крізь усі світи,

Тихі версти й буремні милі.

На огризочку самоти

Мерзнуть сльози мої безкрилі.

Випливає дорога нова

Із безсліддя між завтра і вчора,

І нікого, крім Бога, нема

Перед входом в чертоги чорта … (с.42)

                       

Знову ж таки, експериментує з формою. У розділі є замальовки у стилі хоку про часом верленівське відчуття осені віку:

 

З ночі залишив

 прочиненим вікно

Прокинувся – 

Повна кімната осені (с. 41)

 

Прощальні спалахи петрових батогів,

в яких застигла радість неба…

Який ти невблаганний, вересню!  (с. 42)

 

У розділі «Скляні рими» С. Пантюк зосереджується на самоідентифікації себе як людини та поета у Всесвіті. Пише про непросте, з бодлерівськими нотками, покликання поета, який уплітає свої хмільні ритми до поетичного вінка когорти обранців / мучеників / блазнів Поезії:

… Мабуть, легше помирити Дажбога і Христа,

Ніж вийти без втрат із бою з самим собою.

Ця красуня зваблива, грайлива й цілує в самі вуста.

Чому ж вам видається Вона кістяком з косою?

 

От і край. І плящина ота по руках пішла,

Й до залізних стовпів долетіла її порожнеча бідова…

Та зостався для археологів невеличкий шматочок шкла

З ледь помітним відбитком мого найщирішого слова…  (с. 37)

 

Причетність до когорти Поетів говорить про прийняття С. Пантюком цієї місії − бути Поетом. Образ власного поетичного доробку як «ледь помітного» «шматочка шкла» увиразнює крихкість душі поета, яка прихована за його епатажним віршем.

 

3

Поезії розділу «Коти і квіти» присвячені темі кохання. І проблема цього стану окреслена в першому вірші розділу: «… Межа кохання – параноя?..»

У зображенні своїх почуттів і переживань у коханні Сергій Пантюк вписується у класичну формулу Петрарки (« Як не любов, то що це бути може? /А як любов, то що таке вона? Добро? / — Таж в ній скорбота нищівна. Зло? / — Але ж муки ці солодкі, боже!..» Переклад Д. Павличка) і модерну формулу Джойса («… А в серці у мене, у самій глибіні, / Любові біль».  Переклад Ю. Лісняка).

Але при цьому С. Пантюк додає своїх барв. І це не лише атрибути новітньої доби  («…а я чекав, що він од тебе / хоч есемеску принесе…»).  Не лише свіжі порівняння («… Сніжинки цілують твої оксамитові щічки / І гинуть – як я – у твоїм неосяжнім теплі…» ). 

Поет змальовує розвиток, етапи кохання (гармонія, розлука, страждання і відновлення після болю) і знаходить свої оригінальні образи і форми. 

Стану гармонії присвячено класичний силабо-тонічний ритм:

 

…У цій зелено-білій заметілі

Картин і звуків, доторків і зваб

Кохана серед Вербної неділі

Плете вінок із сонячних кульбаб (с. 57)

 

Стан розриву відбивається у нерівному ритмі верлібру:

 

Відпускаю тебе на всі чотири гіркоти…

………………………………………….

Але я кохаю і завжди кохатиму

ту неймовірну дівчинку,

ту, налиту сонцем дівчинку, 

котрій, мов богині, 

поклав до ніг

залишки своєї долі…

 

Звільни її, відпусти,

Жорстока диявольська сило!.. (с. 58)

 

У вірші «Якби я був найбагатшим у світі…» поет натякає на причину розриву: якби мав, поклав би перед коханою «милі дрібниці»: діаманти, перли, замки, маєтки та острови. Але Поетові підвладні тільки: «… слова, / гранені сльозами / й відшліфовані кров’ю серця …».

Проте почуття кохання з усвідомленням усіх проблем не відійшло. І знову з рефреном «Чекаю / кохаю» пристрасним заклинанням звучить ритм гармонії і сподівання:

 

…Чекаю тебе оновлену,

Близьку, загадкову, мою,

Глибоким теплом наповнену,

Мольфарським добром намолену,

Промінням святим огорнену – 

Таку, як у спогадах п’ю.

 

Кохаю тебе до зречення,

До крові, до дна, до біди.

Яка б не була: заклечана, 

обвітрена, болем обпечена,

Приземлена чи залелечана – 

Явись, прилети, прийди! (с. 61)

Поступово душа попеліє:

 

***

Ти мовчиш. За вікном гроза.

Звідки біль? Звідки ця гриза?

………………………………

Ще не сон. Ще повіки дрижать.

Чай холоне, мов труп. На потім.

Димом дише моя душа, 

Подивись: це не я. Це попіл… (с. 63)

 

 І нестерпно болить:

 

… Мабуть, за всю

історію людства

ніхто не відчував

такої муки… (с. 59)

 

Бентежне відчуття пустоти і прийняття незворотної втрати можуть утримати тільки ритми верлібру:

 

***

Ще кілька дощів стече в пісок,

і з мого волосся зникнуть

останні атоми твого запаху.

З душі вивітряться

найменші цяточки барв,

якими колись

малював твій образ.

Я невдовзі перетворюся

на великий острів

в океані байдужості і цинізму…

……………………………….

Але біля того острова

вже ніколи не буде

навіть натяку

на твій причал… (с. 65)

 

Згодом поетова душа таки знаходить нові гармонійні ритми відродження.

 

… Бо хтось неодмінно прийде

І йойкнуть від радості двері,

І нам нашепоче день, 

Що й сам зачекався вечері… (с. 68)

 

Історія кохання ліричного героя поета Сергія Пантюка вписується у традиційні образи і сюжети. Але історія кохання у віршах, наповнених щирими і глибокими почуттями, – це завжди неповторність…

 

4

Відчуття трагізму через нерозділене кохання, яке переживає доросла і мудра людина – Поет − полегшується іронічною інтонацією останнього розділу збірки «Трансформації». Тут С. Пантюк бешкетує в царині форми вірша.

 

***

Поет має поетити,

а віршун – віршувати.

І нехай це кумедно,

але іноді хочеться бути саме віршуном…

(І це – попри прозорі рими…)

Бо коли починаю поетити,

з’являється високочолий дядько Патос,

тітонька Естетика, інші злоякісні пухлини,

від яких досі не знайдено ліків…  (с. 77)

 

Гра слів, що відчувається у цій провокативній формулі −  віршувати / віщувати / віншувати, – налаштовує читача на легкість та іронію.

І дійсно, у розділі є вірш-паліндром («Місто: от сім!»), вірш-пародія («Якби Шевченко був… японцем»), дзеркальний вірш, «Вірш, написаний моєю кишенею за допомогою розблокованого телефону», скоромовка, акровірш («12 прихованих місяців»).

Отака кумедна прикінцева нота урівноважує і Патос, і Естетику збірки в цілому.

 

***

 Отож, алгоритм книги чітко продуманий її автором і навіть структура збірки покликана увиразнити речі, значущі для поета Сергія Пантюка. 

Збірка  «Про100вірші» – не просто вірші. Це книга про цінності та їх градацію в системі життєвих координат Сергія Пантюка − богемця, красеня, мольфара від поезії та Одіссея за світовідчуттям. Це книга про Україну, Поезію, Кохання − і про покликання бути Поетом. Поетом, що експериментує і з Життям, і зі Словом.