У два роки дитина спокійно розблоковує мобільний телефон, заходить в ігри, вмикає собі котрусь і грає в неї. Серед цілого різноманіття м’яких іграшок, ляльок, м’ячиків, кульок вона, швидше за все, обере мобільний телефон, клавіатуру від стаціонарного компа, «мишу», планшет чи інший ґаджет. Бо такі вони, сучасні діти. Їхні інтереси, вподобання і захоплення не такі, які були у їхніх однолітків років 15-20 тому. Намагаючись іти в ногу з часом, дитячий письменник Олег Чаклун написав чергову книжку у жанрі фантастики для читачів молодшого шкільного віку.

«Мікробот» продовжує серію книжок видавництва «Фонтан казок» під назвою «Добра фантастика». Маленьким читачам, можливо, уже відома повість із цієї ж серії «Вінчі й Едісон», якою дебютував як автор творів для дітей уже відомий «дорослий» письменник Сергій Пантюк. Але якщо Пантюк переніс дітлахів у часи динозаврів, то Чаклун продовжує гнути свою лінію і з твору у твір знайомити малюків із чарівниками. Власне, це – візитна картка Чаклуна, його «фішка». І все ж він розвивається, пробує щось нове, розширює горизонти: порівняно з «Іскрою» (2014 рік) у «Мікроботі» фабулу спрощено, філософських умовиводів стало менше (власне, тому що знижено вікову категорію), а персонажів стало більше. Це робить книжку менш повчальною і більш пізнавальною, такою, якою, власне, і має бути книжка для молодшого шкільного віку.

Оскільки сучасні дітлахи полюбляють гратися з машинками, роботами, конструкторами, ракетами тощо, Чаклун зробив роботів головними персонажами своєї казки. Разом із ними історію творять двоє малих дітлахів – Амелія і Пітер, а також автомобільчик Ревун, гноми, чарівник і багацько інших персонажів. У творі відсутній поділ на позитивних і негативних героїв, бо ж основна мета автора дитячої фантастики – занурити дитя у пригоди, створити динамічну, захопливу історію, опустивши зайві деталі й описи. Письменник не намагається розвивати в дитини моральні якості і розуміння того, що є добро і що – зло (зазвичай з цією метою створюють казки про тварин). Діти й роботи просто граються разом, шукають пригод і зрештою потрапляють у казку, створену чарівником, і навіть стають її співавторами.

«Адже гарну казку насправді можна лише пережити, а не написати. Тому по-справжньому гарних казок так мало!», - мовить автор вустами свого героя, чарівника.

Символічним у казці є дзеркало: з усіх, хто у нього дивився, воно вичленовувало добре й погане. Із дзеркала виходила «темна сторона» людини. Без свого другого «я» їй бракує або натхнення, або знання, або ще чогось, але знайшовши гармонію у собі, людина повертає собі баланс і бачить гармонію в усьому, до чого торкається. Якщо з’єднати дві половинки однієї особи, вона стає цілісною, з усіма вадами і хибами, але вона стає собою. Тому так важливо не ділити людей на поганих і хороших, а бачити в них дві сторони однієї медалі, наголошує письменник.

«Здається, я знаю, де натхнення нашого чарівника, — мовив раптом Червоній. — Це його цілісність. Він не може створювати казки, маючи лише окремі риси, наприклад, лише фантазію, або лише знання. Має бути і одне, й інше — разом!»

Із позитивних моментів книги варто відзначити й те, що цього разу Чаклун вирішив подати розповідь у вигляді трьох різних історій, причому третя поділяється на 6 розділів. Це дуже зручно: сьогодні мама читає малюкові одну історію, завтра іншу, прочитання не займає багато часу, а інтрига залишається до наступного дня.

Ще один важливий «плюс» у книзі – це малюнки. У вищезгаданій «Іскрі» малюнки були чорно-білими. У новій книзі Чаклуна ілюстрації яскраві, живі, влучні. І хоч це заслуга не письменника, а видавництва і вибраної ним художниці, картинки роблять цю книжку більш привабливою для читача і збільшують попит на неї.

«Мінус» книжки у тому, що перші дві казки у цій книзі є слабшими за третю. Так, перша історія – це знайомство із головними героями, але все одно варто би було додати в неї трохи динаміки. Адже інтригуючий початок – половина успіху.

Крім того, авторові варто би подумати про те, щоби своїх героїв переносити на український ґрунт і давати їм українські імена. Ймовірно, що Василько і Сергійко зацікавлять дитину більше, ніж якісь Пітери чи Джони. Бо ж українське телебачення і так перенасичене мультиками на закордонний манір, а своїх героїв дуже бракує. Дитя зрадіє, побачивши, що такий же його одноліток, можливо, навіть із таким же ім’ям, як у нього, живе насиченим життям, мандрує, творить щось нове – і маленькому читачеві захочеться робити те саме. Втім, тяжіння до іншомовних антропонімів властиве не тільки Чаклунові, а й багатьом письменникам.

Отже, книжка, безперечно, буде цікавою для молодших школярів, вона занурить їх у світ пригод, вихором занесе у найпотаємніші лабіринти казки. Однак Чаклунові, як і будь-якому письменнику, є над чим іще працювати та є куди розвиватися.