(Рецензія на книгу Пантюк С. Про100 вірші: Поезії. Вінниця. 2018. 88 с.)
Збірочка віршів Сергія Пантюка «Про100 вірші. Емоції та стани» привертає увагу насамперед невеликим форматом − за динамічних сучасних ритмів життя на фоліанти бракує часу(.
Назва ж книги налаштовує на легкість / гру / експеримент із формою вірша, а це завжди приваблює. Хоча іноді здається, що в поетичному слові всі інновації вже апробовані. З іншого боку, завжди є побоювання, що в гонитві за вербальною еквілібристикою автор не завжди утримує рівновагу між оригінальною формою та суттєвими смислами.
Отож, спробуємо розібратися в начебто простій поезії Сергія Пантюка.
1
Вірші збірочки структуровано за тематичними розділами: «Поле духу», «Скляні рими», «Коти і квіти», «Трансформації».
У розділі «Поле духу» поет вміщує вірші, обпалені війною на Сході України, що триває.
…Шаблями в пам’ять старі забави
Ладують ніжний і гострий трафік,
Трьохсотий жовтень скрипить зубами:
«Яке зашити? Дострілюй на фі ґ!» ( с. 9)
Сергій Пантюк пише про свою причетність до цієї війни [Чужих смертей окалину руду / Я зішкрібаю з одягу і шкіри. / Мов рудименти сонячної віри - / Ці кілька яблук мерзнуть у саду»( с. 5). ]. Оксиморонні рядки великої любові до своєї землі й непримиренної люті до ворога присвячує бойовим побратимам [«…Ми велику любов назавжди / для дітей та онуків посіяли, / несучи дику лють / і заслужену смерть – ворогам» (с.10)]
Кожен вірш розділу має свою ритмомелодику, що увиразнює своєрідну дисгармонію часу, коли триває війна. Класична перехресна рима ускладнена неточним співзвуччям прикінцевих слів:
І махнувши в той бік ручиськом стомлено
Ти збагнув: погубили підкови коники!
А щастя тільки й зосталось – що кілька споминів
Десь там – поміж серцем і холодом «броніка». (с.7)
Є вірш прозою (« Жовті троянди накликають розлуку …»), є верліброва строфа («Зграю куль… »), є несподівані образи ( море пером ), є неологізми ( неботреш, ритмоломка часу ), вживається груба лексика ( цицьки, ушльопки, перехнябила ), привертають увагу нетрадиційні порівняння ( сніги заповзали у землю, як білі вужі ).
Однак доволі епатажний образ часу, коли «…поцілунком прощальним лягла на лице пір’їнка полеглого янгола» , С. Пантюк завершує класичним ритмом і ясним образом:
Відчищені чекають автомати
Ще мить – і з тиші вибухне наказ…
Тобі, Вкраїно, довго ще тримати
Цей біль, це горе й кожного із нас. (с.16)
У такому поєднанні постійного пошуку нових форм і сповідуванні традиційних цінностей проступає своєрідність поетичної манери поета Сергія Пантюка.
2
Розділ «Скляні рими» розпочинається своєрідною молитвою («Будь для мене довго, мій світе, будь…»), продовжується епатажно-патріотичним твердженням («… Тільки тут, на Говерлі, живуть боги, і вони – українці!»), вміщує своєрідний перегук із віршем Ф.Тютчева «Есть в осени первоначальной…»:
Сьогодні сонце змерзло, мов зайча,
Що між кущів пригаслих заблукало.
І гайворони злякано мовчать,
І невідомо, що їх налякало.
Густе зело під срібло полягло,
Та в білому тривожна темнота є.
Цілує осінь мертвих у чоло,
А на живих уваги не звертає… (с. 21)
Очевидно, розділ «Скляні рими» укладено з віршів, що відбивають філософію життя поета С. Пантюка: життя прозорого і крихкого, на асоціативному (зовсім не нахабному!) рівні, за Ф. Тютчевим, – «как бы хрустального».
Теми й образи віршів цього розділу пов’язані з українськими топонімами та знаковими іменами [Говерла, Київ (« Місто в суботу вранці / схоже на верлібр…»), Сокілець, Дніпро, Биківня; Семенко, Плужник], насичені урбаністичними образами-грою з віршами футуриста В. Маяковського («Місто пекучими краплями ліхтарів / лікує мої перевтомлені очі..»), сповіддю пронепрості стани душі поета («Бог захворів / лише єдиний раз. / І саме тоді / Він створив поета…» с. 27), переживанням по-пантюківськи «крутяків» життя («…Отак зриває, гріє, пре / Й виносить на крутяк / Цей дивовижний вінегрет / Під назвою «життя»…» с. 29).
Поет пише про свою відкритість: «Знову я вам привіз / Серце у стилі ню…»; «…мою непрохану сльозу».
Пише сповідально:
… Є остання надія пірнути в суть
Тих жахів, які тупо створив я сам,
Бо нарешті збагнулось мені, де живуть
Кращі вірші, яких іще не написав… (с. 38)
***
Я мовчу крізь усі світи,
Тихі версти й буремні милі.
На огризочку самоти
Мерзнуть сльози мої безкрилі.
Випливає дорога нова
Із безсліддя між завтра і вчора,
І нікого, крім Бога, нема
Перед входом в чертоги чорта … (с.42)
Знову ж таки, експериментує з формою. У розділі є замальовки у стилі хоку про часом верленівське відчуття осені віку:
З ночі залишив
прочиненим вікно
Прокинувся –
Повна кімната осені (с. 41)
Прощальні спалахи петрових батогів,
в яких застигла радість неба…
Який ти невблаганний, вересню! (с. 42)
У розділі «Скляні рими» С. Пантюк зосереджується на самоідентифікації себе як людини та поета у Всесвіті. Пише про непросте, з бодлерівськими нотками, покликання поета, який уплітає свої хмільні ритми до поетичного вінка когорти обранців / мучеників / блазнів Поезії:
… Мабуть, легше помирити Дажбога і Христа,
Ніж вийти без втрат із бою з самим собою.
Ця красуня зваблива, грайлива й цілує в самі вуста.
Чому ж вам видається Вона кістяком з косою?
От і край. І плящина ота по руках пішла,
Й до залізних стовпів долетіла її порожнеча бідова…
Та зостався для археологів невеличкий шматочок шкла
З ледь помітним відбитком мого найщирішого слова… (с. 37)
Причетність до когорти Поетів говорить про прийняття С. Пантюком цієї місії − бути Поетом. Образ власного поетичного доробку як «ледь помітного» «шматочка шкла» увиразнює крихкість душі поета, яка прихована за його епатажним віршем.
3
Поезії розділу «Коти і квіти» присвячені темі кохання. І проблема цього стану окреслена в першому вірші розділу: «… Межа кохання – параноя?..»
У зображенні своїх почуттів і переживань у коханні Сергій Пантюк вписується у класичну формулу Петрарки (« Як не любов, то що це бути може? /А як любов, то що таке вона? Добро? / — Таж в ній скорбота нищівна. Зло? / — Але ж муки ці солодкі, боже!..» Переклад Д. Павличка) і модерну формулу Джойса («… А в серці у мене, у самій глибіні, / Любові біль». Переклад Ю. Лісняка).
Але при цьому С. Пантюк додає своїх барв. І це не лише атрибути новітньої доби («…а я чекав, що він од тебе / хоч есемеску принесе…»). Не лише свіжі порівняння («… Сніжинки цілують твої оксамитові щічки / І гинуть – як я – у твоїм неосяжнім теплі…» ).
Поет змальовує розвиток, етапи кохання (гармонія, розлука, страждання і відновлення після болю) і знаходить свої оригінальні образи і форми.
Стану гармонії присвячено класичний силабо-тонічний ритм:
…У цій зелено-білій заметілі
Картин і звуків, доторків і зваб
Кохана серед Вербної неділі
Плете вінок із сонячних кульбаб (с. 57)
Стан розриву відбивається у нерівному ритмі верлібру:
Відпускаю тебе на всі чотири гіркоти…
………………………………………….
Але я кохаю і завжди кохатиму
ту неймовірну дівчинку,
ту, налиту сонцем дівчинку,
котрій, мов богині,
поклав до ніг
залишки своєї долі…
Звільни її, відпусти,
Жорстока диявольська сило!.. (с. 58)
У вірші «Якби я був найбагатшим у світі…» поет натякає на причину розриву: якби мав, поклав би перед коханою «милі дрібниці»: діаманти, перли, замки, маєтки та острови. Але Поетові підвладні тільки: «… слова, / гранені сльозами / й відшліфовані кров’ю серця …».
Проте почуття кохання з усвідомленням усіх проблем не відійшло. І знову з рефреном «Чекаю / кохаю» пристрасним заклинанням звучить ритм гармонії і сподівання:
…Чекаю тебе оновлену,
Близьку, загадкову, мою,
Глибоким теплом наповнену,
Мольфарським добром намолену,
Промінням святим огорнену –
Таку, як у спогадах п’ю.
Кохаю тебе до зречення,
До крові, до дна, до біди.
Яка б не була: заклечана,
обвітрена, болем обпечена,
Приземлена чи залелечана –
Явись, прилети, прийди! (с. 61)
Поступово душа попеліє:
***
Ти мовчиш. За вікном гроза.
Звідки біль? Звідки ця гриза?
………………………………
Ще не сон. Ще повіки дрижать.
Чай холоне, мов труп. На потім.
Димом дише моя душа,
Подивись: це не я. Це попіл… (с. 63)
І нестерпно болить:
… Мабуть, за всю
історію людства
ніхто не відчував
такої муки… (с. 59)
Бентежне відчуття пустоти і прийняття незворотної втрати можуть утримати тільки ритми верлібру:
***
Ще кілька дощів стече в пісок,
і з мого волосся зникнуть
останні атоми твого запаху.
З душі вивітряться
найменші цяточки барв,
якими колись
малював твій образ.
Я невдовзі перетворюся
на великий острів
в океані байдужості і цинізму…
……………………………….
Але біля того острова
вже ніколи не буде
навіть натяку
на твій причал… (с. 65)
Згодом поетова душа таки знаходить нові гармонійні ритми відродження.
… Бо хтось неодмінно прийде
І йойкнуть від радості двері,
І нам нашепоче день,
Що й сам зачекався вечері… (с. 68)
Історія кохання ліричного героя поета Сергія Пантюка вписується у традиційні образи і сюжети. Але історія кохання у віршах, наповнених щирими і глибокими почуттями, – це завжди неповторність…
4
Відчуття трагізму через нерозділене кохання, яке переживає доросла і мудра людина – Поет − полегшується іронічною інтонацією останнього розділу збірки «Трансформації». Тут С. Пантюк бешкетує в царині форми вірша.
***
Поет має поетити,
а віршун – віршувати.
І нехай це кумедно,
але іноді хочеться бути саме віршуном…
(І це – попри прозорі рими…)
Бо коли починаю поетити,
з’являється високочолий дядько Патос,
тітонька Естетика, інші злоякісні пухлини,
від яких досі не знайдено ліків… (с. 77)
Гра слів, що відчувається у цій провокативній формулі − віршувати / віщувати / віншувати, – налаштовує читача на легкість та іронію.
І дійсно, у розділі є вірш-паліндром («Місто: от сім!»), вірш-пародія («Якби Шевченко був… японцем»), дзеркальний вірш, «Вірш, написаний моєю кишенею за допомогою розблокованого телефону», скоромовка, акровірш («12 прихованих місяців»).
Отака кумедна прикінцева нота урівноважує і Патос, і Естетику збірки в цілому.
***
Отож, алгоритм книги чітко продуманий її автором і навіть структура збірки покликана увиразнити речі, значущі для поета Сергія Пантюка.
Збірка «Про100вірші» – не просто вірші. Це книга про цінності та їх градацію в системі життєвих координат Сергія Пантюка − богемця, красеня, мольфара від поезії та Одіссея за світовідчуттям. Це книга про Україну, Поезію, Кохання − і про покликання бути Поетом. Поетом, що експериментує і з Життям, і зі Словом.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2018/08/03/113848.html
|
