Митрополит у цьому романі, як і в заголовку, є, але – нехай ні в кого не буде ілюзій – це не роман про Андрея Шептицького. Роль Шептицького у творі цілком другорядна, попри те, що різні, протилежні сили з усіх сил (тавтологія не раз зустрічається у тексті, то хай і тут вона буде) намагаються здійснити свій вплив на нього чи принаймні запустити свої шпіонські щупальця, бо від нього виходять імпульси української незалежності.

За великим рахунком, конфлікт, який є рушійною силою роману, лежить не лише у площині протистояння збройних формувань між собою, а й у намаганні неукраїнських сил налагодити потрібний їм процес витоку інформації від Кир Андрея. Зі слів радянського полковника Скорика можемо зрозуміти, що його та йому подібних цікавив саме доступ до інформації, а не, скажімо, ліквідація Митрополита: “Слабкого ворога можна знищити одразу, а сильного краще обсадити агентами і використовувати по необхідності”. Агентів у цій книжці повно, але такого найпотрібнішого, про якого мріє радянський полковник, не знайшлося.

Сюжет роману Владислава Івченка вибудовано на основі подій Другої світової, в полі зору автора – представники ворогуючих між собою сторін, що зводять стосунки переважно на території Правобережної України. Як і слід було чекати від автора кількох пригодницьких романів, подієва канва динамічна, розгалужена і на пригоди зовсім не бідна.

Центральні персонажі – вчорашні улюблені семінаристи Митрополита Шептицького – Іван та Теофіл. Обидва потрапили до Митрополита завдяки дивовижним щасливим обставинам. Станом на 1939 рік випускники семінарії готові віддано служити Церкві, та війна відкориговує їхні плани і характери. Світогляди героїв дедалі більше віддаляються один від одного. Іван, незважаючи на жорстокі реалії війни, тотальну агресію та несправедливість, уповає на Божественну мудрість і ласку, виступає заступником усіх скривджених, не відповідає на зло злом, ні за яких умов не бере до рук зброї, готовий пожертвувати власним життям заради життя інших. Він залишається максимально вірним християнським моральним настановам, яких мало хто дотримується в мирний час, а в час війни то й поготів. Іван заступається за усіх: за євреїв у їхній смертний час; за українських повстанців, яких можуть розстріляти поляки; за поляків, яких збираються розстріляти українці; за радянську учительку (за сумісництвом – агентку НКВС), до котрої застосовує силу оунівець; за агента НКВС в повстанському загоні; за радянських партизанів, котрі перекрили йому кисень (це не метафора), щоб він більше нікого не міг врятувати – до них він теж має милосердя.

Іншому вихованцеві Шептицького – Теофілу – така позиція видається невідповідною до правди життя, наївною втечею від викликів дійсності, тож цей герой бере до рук зброю та активно бореться зі злом. З покірного учня, наміреного посвятити своє життя Церкві, він перетворюється на месника, воїна, дуже вправного командира повстанського загону. Каталізатором такого перевтілення стала смерть його подруги від рук радянських визволителів. У творенні образу Теофіла Владислав Івченко дає волю уяві, аби тільки примножити цьому персонажеві супергеройських якостей. Розправлятися з двома озброєними нападниками з часом стало нецікаво (про такі дрібнички, як протистояння одному нападникові чи переховування євреїв, то й згадувати не варто), тож письменник сконструював автомобілі, вдихнув життя в ешелони з танками й вантажівками, аби самотньому читачеві з нашим героєм сумно не було. Тео – сильний, сміливий і дуже розумний боєць. Хто ж, як не він, придумав хитрий сценарій виявлення зрадника в своєму загоні, а коли той перекинчик зрозумів, що потрапив у пастку, і спробував з допомогою кулаків розквитатися з хитрим командиром, то переконався, що Тео – ну ви вже знаєте – непереможний. Хто, як не Тео, організовує спецоперації, результати яких оплакують у Москві: близько пів сотні радянських солдатів віддали Богу душу (перепрошую: радянські солдати, можливо, віддавали душу не Богові, а тому другому, але суть не в тому), захоплено великий арсенал зброї і боєприпасів. Ясна річ, що за ним полювали з особливим інтересом, та навіть потрапляючи у полони (спершу німецький, потім російський), йому вдається вийти живим і неушкодженим.

Час від часу в романі вигулькують абсолютно комічні епізоди, які не тільки розважають читача, а й вивищують українських героїв над ворогами. Ось, наприклад, радянські солдати шукають Тео, який розстріляв автомобіль з енкаведистами, і заходять до квартири, в якій він перебуває. Один з солдатів бере в руки валізу, але та виявляється надто важким тягарем, і солдат, не здогадуючись про її вміст, ставить непосильний тягар на підлогу. В іншому епізоді радянські солдати, маючи перед собою завдання побити отця Івана, помилково б’ють Федора Швайку – на той час ще теж радянського солдата. Між іншим, випадки розправи над своїми – практика, що серед совітів трапляється неодноразово: генерал Толстоухов б’є лейтенанта Фофанова; агент НКВС і повстанець Гарт убиває радянську учительку Таїсію (теж завербовану НКВС), щоб позбутися свідка; та й загибель Алевтини (Таїсиної сестри) з деякою натяжкою теж можна вважати розправою над своїми, хоча на той час Федір Швайка (коханий Таїсії і приятель Алевтини) та його побратими – колишні радянські солдати – вже працювали у німецькій поліції.

Повертаючись до комічних епізодів, хочеться звернути увагу на низку ефектних бойових сцен, в яких хтось когось ранить то ножем, то сокирою, та так, що холодна зброя залишається в грудях/ у спині/ у сраці потерпілого. Найяскравіша з цього типологічного ряду бойових звитяг картина: поранений ножем в живіт Теофіл заряджає бандитові Малковському, з яким пішов на один ґешефт, сокиру в спину, а Малковський у відповідь на це “заверещав, підхопився і побіг геть із кімнати прямо з сокирою, що стирчала у спині”.

Буває, що письменник бавиться з читачем не лише на фабульному рівні, а й на рівні нарації. Так можна натрапити і на наслідування казкової риторики. Зокрема, це стосується сторінок 337-338, де послідовно використано такі синтаксичні прийоми, як нанизування однорідних конструкцій та інверсія – прикметник в постпозиції (“тіла ворожі”; “увага державна”; “гості лісові”; “село велике”; “спогади кляті”). “Як подивиться, як заговорить, от вони вже і на все для нього готові. <…> Тут же хто перший вистрелить, той і в дамках, а хто не встигне, той у болото сторчголов пірне. Так тут з тілами ворожими розбиралися” тощо.

Все це дає підстави вважати «Двох пасинків Митрополита» не “реалістичним історичним романом” (цитата з обкладинки видання), а твором історико-пригодницьким – таким, в якому історичні події виступають тлом для розгортання подій, створених авторською уявою. Можна додати, що у романі неодноразово натрапляємо на такі типові для пригодницької літератури сцени, як перебування в полоні і вихід з неволі, перевдягання, виявлення таємної національної ідентичності (як же без детективу).

Роман, безумовно, пропонує україноцентричну візію подій, показує героїзм Тео й Івана, їхні суперменські риси. Тому більш правдоподібними, ніж наші супермени, виглядають образи інших: євреїв (Адольф Крохмаль, Леонард Ньоттер), поляків (родина Жевуських, Скабічевський), більшовиків з-за Збруча (Фофанов, Скорик, Таїсія, Алевтина). В цьому, мені здається, є певна проблема. Принаймні тут є над чим подумати: чи це проблема національна, чи – проблема авторського зображення.

Владислав Івченко зумів заварити насичений сюжет, але книжка не в усьому близька до досконалості. Найприкріше те, що текст невичитаний, око раз по раз шпортається за мовні ґанджі. Не хотілося б зупинятися на таких нудних недоліках, як тавтологія, численні пунктуаційні помилки і нечисленні помилки граматичні, забування літери “ґ” (останнє – проблема чи не всіх українських видавництв; про це можна писати окрему статтю). В деяких ситуаціях письменникові (а він же з Сум) забракло чуття галицького діалекту: чотовий ОУН навряд чи назвав би греко-католицького священика “попом”; чоловіків з іменем “Михайло” в тогочасній Галичині кликали б радше “Міськом”, ніж “Мишком” і т.п. Авторові-східнякові можна пробачити плутанину з галицькою географією, але редактор мусив би знати, що по дорозі зі Львова до Тернополя герой спершу мав доїхати до Золочева, а вже потім до Зборова (а не навпаки). Трапляються і прикольніші казуси. Як ось речення “Бідолаха не знав, що один з грабіжників відійшов, а коли повернувся, то зарізав танкіста, після чого злочинці зникли”, в якому танкіста названо бідолахою, котрий, виходить, міг знати, що його зарізано. Та це не єдиний бідолаха, вартий уваги в контексті мовних казусів. Маєте ще одного: “Він так захопився майбутніми подвигами, що не помітив польських жовнірів, які притягли бідолаху до села”. Поза контекстом речення могло б бути цілком бездоганним, якби не той факт, що бідолахою названо того хлопця-мрійника, на якого вказує займенник “він”.

Гаразд, більше бідолахів не буде. Два супермени – то й два бідолахи.